Пам'ять про війни приємною не назвеш - вона неприємна, болюча й не бажана ніким, а все-таки неймовірно важлива. Але як же зберегти її в достатній мірі живою, щоб вона не перетворилася на чергову нудну історичну довідку? Питання для нашої країни дуже на часі, тож пропоную подивитися на досвід, вже набутий людством.

Різноманітних військових пам'ятників у світі існує чимало. Більшість із них прославляє героїзм й стійкість воїнів, що можна зрозуміти: хоробрість надихає й обнадіює. Але вкрай важливо пам'ятати і про страшну та руйнівну сторону війни. Такі пам'ятники теж є, і вони зовсім не схожі на звичні.

Часто, коли ми говоримо про історичні події, ми сприймаємо їх як розповідь із книжки, що не має до нас безпосереднього стосунку. Дивлячись на пам'ятники, ми бачимо ілюстрації до розповіді, але не більше того. Що ж має зробити пам'ятник, щоб перетворитися з картинки на живе нагадування? Вторгнутися в особистий простір глядача. Саме так працюють Stolpersteine, "камені спотикання", створені німецьким художником Гюнтером Демнігом. "Камені спотикання" - невеликі латунні таблички, вмонтовані в бруківку замість каменів. Людина йде бруківкою, і випадково її погляд чіпляється за щось дивне і блискуче: людина придивляється - і читає на камені чиєсь ім'я, рік народження, а також рік і місце загибелі в нацистському таборі... Піднімає очі та усвідомлює, що стоїть поруч із будинком, з якого когось багато років тому забрали до цього самого табору. "Камені спотикання" тому й називаються так, що змушують зупинитися, згадати, а головне - відчути.

Найчастіше на таких каменях написані імена євреїв, які загинули під час Голокосту. Подібні нагадування розкидані по всій Європі: Німеччина, Швеція, Чехія, Італія, Греція (є такі й в нас в Україні)... Часом на вулиці можна несподівано зустріти таку табличку навпроти випадкового будинку. Часом таких табличок можна побачити десяток. Написи на них дуже схожі й страшні: ім'я - дата народження - загибель у такому-то таборі. Утім, вкрай рідко трапляються і обнадійливі таблички, на яких замість назви табору стоїть "Тель-Авів" або "Єрусалим", а сам напис закінчується словом "вижив/вижила". Але таких "каменів спотикання", на жаль, зовсім мало.

Перший "камінь спотикання" у Києві - і якраз щаслива історія

Ще один спосіб увірватися в особистий простір глядача - продемонструвати йому щось незвичне, те, що болісно чіпляє погляд. Щось схоже на Меморіальну церкву кайзера Вільгельма в Берліні. "Яка ж це церква, це ж руїни! Чому їх не прибрали з центру міста?!". Щось подібне й скаже випадковий глядач, проте церкву все ж запам'ятає.

Церква кайзера Вільгельма виглядає так не випадково. Те, що зараз можна побачити - навіть не повна споруда, а лише залишки церковної вежі, все інше було знищено під час авіанальоту союзників 23 листопада 1943 року (за гіркою іронією, цей нальот трапився якраз після того, як в храмі провели службу). Після війни потворні руїни було вирішено знести і побудувати на цьому місці новий храм, але тут берлінці обурилися і зажадали залишити все як є (чим чимало здивували міські власті). Тому в 1959-1963 роках Церкву кайзера Вільгельма законсервували й перетворили на наочну пам'ять про те, який вигляд мають наслідки війни. Втім, навколо неї було зведено нову церкву: придивіться, ось геометричні бетонні споруди навколо вежі - це нова будівля. На перший погляд храм вони не нагадують, втім з настанням темряви починають світитися насиченим блакитним світлом - немов над руїнами сходить світло надії.

Важко не помітити пам'ятник, розташований в центрі міста, та ще складніше відгородитися від війни, описаної в книгах. Таких свідчень існує тисячі: хроніки, мемуари, спогади, любовні історії, дитячі книжки й навіть спроби цю історію переписати - тільки встигай читати. А як щодо коміксу?

"Стривайте, - скажете ви, - та які ж ще комікси про війну?"

Арт Шпігельман, найвідоміший автор коміксу про Голокост "Маус. Сповідь уцілілого", вважає, що мальовані історії - жанр достатньо серйозний для розповідей про війну. І в нього на це є усі підстави, адже малюнки, карикатури і комікси в різні часи допомагали самому художнику переживати непрості життєві повороти. Суїцид матері і власний нервовий зрив, досвід перебування в психіатричній клініці, конфлікт із батьком, який пережив Голокост, і відчуття важкої провини перед ним же - все це було так чи інакше замальовано, оформлено в специфічній художній манері й перетворено численні графічні романи ("Маус" - найвідоміший, але далеко не єдиний).

"Маус" багато хто знає як історію про Голокост, засновану на біографії батька Арта, Владека Шпігельмана. Це правда. Але не єдина. "Маус" складається з безлічі тематичних пластів: Голокост - похмуре тло для величезної кількості запитань. Чи може син, хіпі-шістдесятник, зрозуміти батька, який пройшов концтабір? Чи поширюється на нього спільна історія і спільна травма? Чи варто взагалі про цю травму розповідати, чого вартий голос того, хто вижив, якщо тисячі інших уже нічого сказати не можуть?І яка в усьому цьому роль художника? З перших же сторінок помітно, що в "Маусі" автор паралельно розповідає безпосередньо про створення "Мауса" - такий от роман в романі. Це якраз і дає змогу задаватися питанням: де межа впливу художника і його відповідальності? До речі, через цей комікс Арт із батьком ледь не посварилися остаточно - саме через різницю в розумінні цієї відповідальності.

До речі, наразі "Маус" вийшов в українському перекладі у нашому чарівному видавництві "Видавництво", й, як би важко не було під час однієї війни читати про жахи іншої, цю книгу можна впевнено порадити - навіть якщо раніше ви не зустрічалися з жанром графічного роману (а ще під час читання можна втішатися тим, що на росії цю книжку заборонили - дійсно, з чого б це...).

Книги та музеї, графіті чи якісь нові способи збереження пам'яті - все це нам ще доведеться обдумувати, обговорювати й створювати. Про їхні формати можна дискутувати, втім не забуваймо: там, де закінчуються спогади про стару війну, починається нова. 

Ольга Орінго