Це питання мене хвилювало ще з весни, хоча й дещо теоретично, але тепер, на тлі яскравих успіхів наших захисників у Харківській області, воно вже вкрай потребує детальних візуалізацій та розширення обрію планування. 

Скоро впадуть червоні стіни і ми залишимося з наслідками…

На долю України випав унікальний і страшний шанс справжнього перезавантаження. Змінюється усе: наші життя і оточення, наші міста і шляхи, ставлення в світі до країни і до мешканців. З непомітної частини колишнього «совка» ми насправді перетворюємося на щось таке, про що раніше Марвел намагався знімати фільми. І мені дуже лячно розгубити наслідки перезавантаження, за які сплачено таку надмірну і криваву ціну. 

Що насамперед турбує зараз особисто мене? Я прагну зберегти людяність в душі. 

Під час війни душа перетворилася на дикобраза — тільки зачепи і піднімаються голки. Голки — це добре, коли потрібно витримувати усі обстріли і негаразди прифронтового міста, вони не дають розслаблятися. А ще не дають підпускати когось занадто близько з черговими співчуттями чи з ввічливими розмовами «як ви там». Ну як воно може тут бути, коли ворожі ракети прилітають поруч з лікарнею, де знаходиться в реанімації моя мама? Як може бути, коли двісті діб не вдається просто нормально виспатися? 

Але ті ж самі дикобразячі голки перетворюються на велике зло, якщо людина насправді небайдужа, розділяє погляди та планує своє майбутнє пов’язаним з Україною. 

Тому я зараз нагадую собі притчу про дикобразів: «Одного зимового дня Дикобрази тісно збилися докупи, щоб захистити себе від холоду, зігріваючись взаємним теплом. Але відразу ж вони відчули біль від голок, і це змусило їх знову віддалятися одне від одного. І коли потреба у теплі знову зводила їх разом, повторювалось те ж саме лихо; так би їх і кидало від одного лиха до іншого, якби вони не знайшли ту єдину помірну середню відстань, яку вони могли витримати найкращим чином…» 

Ця притча ще дуже доречна й тому, що попереду нас очікує вкрай важка зима, багато людей залишилися без житла і не всі вони спроможні про себе подбати. Тому бачу великий фронт робіт по відродженню і допомозі, який стовідсотково не дасть душі заіржавіти. 

А ще я плекаю надію, що тепер адміністрація країни перестане бачити в підприємцях злочинців апріорі та почне насправді цікавитися думками тих, хто продовжує працювати і сплачувати податки навіть під час війни.

Мені здається, що сучасні можливості «Дії» дозволятимуть робити опитування серед підприємницького середовища і обробляти їх швидко, а не «покращувати» всліпу.

Це в мене давнє і глибоке бажання (кому що, а курці – проса ), але тепер це вкрай актуально, бо ми ж не зможемо довго сидіти усією країною на фінансовій допомозі від світу, треба починати працювати самим в повну силу. 

А ще я згодна з одним популярним оратором, що в України повинен бути свій особливий шлях розвитку. Якщо ми перетворимося на відкриту країну вільних людей, куди мріятимуть потрапити усі мешканці світу, як на екскурсію, так і щоб жити, то це зробить Україну особливою державою. І нехай нами захоплюються, а не співчувають. 

Оратора можна легко розгадати по підвісу, який для нього замовляли цього літа (відео - тут). 

За весь час війни це єдине індивідуальне замовлення такої великої складності, але пройти повз була не в змозі. Дуже поважаю Олексія Миколайовича за ставлення до письменників-фантастів, які є й моїми улюбленими та за безліч цікавих тем, не пов’язаних тільки з бойовими діями. 

А які думки у вас про майбутнє, друзі? Може щось сплануємо разом? 

Олена Маслова