На долоні лежать три каблучки...

Одна підморгує блискучим, трохи лукавим оком, ніби намагаючись пом’якшити грізність гострого рогу. На другій – кішка та пес, що ховаються під мостом від безкінечного дощу, і навіть якщо не знати, що дія відбувається в передмісті Лондона, у цій сцені вчувається щось таємниче. Третя ж слугує своєрідним телепортом у затишні харківські двори, де одного разу розгорталися події, далекі від спокою… Що спільного між цими прикрасами та їхніми історіями?

Ви вже, мабуть, впізнали три каблучки з колекції «Екслібрис». Однак крім спільного задуму, їх об’єднує ще й одна авторка ескізу – та сама, що пише цю статтю.

Плануючи тиждень «Екслібрису», просто не можна не згадати минулі сесії та не замислитися про звивисті шляхи натхнення. Мені неабияк пощастило бути просто у самому серці перетворення думок та образів на справжнісінькі срібні прикраси – вже не перший рік я спостерігаю за сесіями «Екслібрису», обговорюю ескізи, бачу, як вони втілюються, розповідаю про них у прем’єрах… а іноді малюю й сама. Тричі мої спроби осмислити літературу через срібло знайшли відгук у серцях однодумців і стали частиною каталогу. Та хоча фінальний результат завжди був передбачуваний (і щоразу захоплював) – срібна прикраса на долоні, – сам процес щоразу відчувався по-іншому. Спробую поділитися тим, як це відбувалося – можливо, це надихне й вас.

«Носоріг» народився під час тринадцятої, драматургічної сесії «Екслібрису». Тоді ще студентка, я не шукала натхнення десь далеко: воно ховалося серед сторінок конспектів, але звідти його ще треба було виманити. Торкатися вершин Шекспіра не хотілося, класичну драматургію я не дуже люблю… Абсурдисти для мене лежали на поверхні, але дражнилися, не давали вхопити ідею навіть за край хвоста: ну як намалювати ескіз по тому ж «В очікуванні Годо», не будучи при цьому Сальвадором Далі і не перетворюючись на пацієнта божевільні?

«Носороги» Йонеско стали порятунком. Тут був виразний, майже матеріальний символ, що чудово втілювався в металі. Носороги – не котики, але цей образ, сповнений сили, витривалості та життєстійкості, виявився близьким багатьом. А для мене каблучка стала своєрідним талісманом: щоразу, коли реальність починає нагадувати абсурдистську п’єсу, я нагадую собі, що Йонеско писав про «носорогову» політичну хворобу ще в 1960 році. Втім, людство досі остаточно не оносорожилося.

«Нічна жовтнева гра», навіяна романом Роджера Желязни, народжувалася зовсім інакше. Тут я одразу знала, про який твір хочу малювати – перечитую «Ніч у самотньому жовтні» майже щороку. Проблема була іншою: як вмістити в один ескіз усе, що здається важливим? Хотілося передати й боротьбу світла та темряви, і затишок вечорів біля каміна, і атмосферу холодного жовтневого Лондона, і шлях Сірохвістки, і загадкове дзеркало… і навіть улюблену білку.

В результаті перші мої ескізи нагадували скоріше графічний роман… чи екзотичну страву з купою намішаних інгредієнтів. Врешті-решт я це все перекреслила і похапцем, в останню ніч намалювала силуети кішки й собаки – такі, які могли б відгукнутися багатьом. Додала міст, жовтневий лист – і зупинилася. Натхнення іноді потрібно не тільки розпалювати, а й вчасно приборкувати.

Каблучка ж «Слово» взагалі не потребувала мого натхнення, тільки злості, впертості й посидючості. Не секрет, що джерела творчості в нас з вами пересохлі – і нічні тривоги аж ніяк не сприяють їхньому наповненню.  Важко сісти перед чистим аркушем, коли боїшся, що більше не зможеш його заповнити. Легше знайти тисячу виправдань: родина, робота, хатні справи, допитливий погляд кота, непрочитані книги, неполиті квіти… «Завтра», – казала я собі, і непомітно це «завтра» зібралося в низку днів, а дні – в три місяці.

Аж поки я не відчула сором і гнів водночас. Якийсь ворог у моїй голові викрадав моє натхнення – і цього я стерпіти не могла. Витягла усі назбирані про історію «Слова» матеріали і сіла перечитувати, паралельно роблячи нотатки у блокноті. А потім в цьому ж блокноті накреслила перший варіант ескізу – навмисно неохайний, без пропорцій, просто щоб подолати порожнечу чистого аркушу.

Години думок й доробок були попереду, але джерельце натхнення наповнилося…

Кажуть, не буває поганих митців – буває просто невідповідна аудиторія. Я вірю: будь-яка думка чи дія, що спрямована на творення, знайде свого глядача. Саме це і відбувається в «Екслібрисі»: ми ділимося своїм баченням – і раптом виявляється, що ці образи резонують у чиємусь серці. Головне – подолати той внутрішній бар’єр, що змушує приховувати важливе. І, сподіваюся, я змогла вас переконати: воно того варте. 

Ольга Орінго