Ми могли би знати її як Кармен Дунін-Борковську. Її мати походила з древнього роду де Ласерда (за легендою, спорідненим з Понтієм Пилатом), а батько був волинським польським шляхтичем з Домонтовичів. Але в історію літератури — української, а не іспанської і не польської — вона увійшла як Наталена Королева. Королева — не псевдо, як у Журливої, наприклад, чи Пчілки. Це справжнє шлюбне прізвище. Омонімія ж утворилася через чергування голосних: чоловікове прізвище Королів у жіночій формі набуло такого величного звучання. Але про все по порядку…

Кармен Фернанда Альфонса Естрелла Наталена Дунін-Борковська народилася у 1888 році в провінції Бургос Іспанського королівства. Оскільки її мати померла пологами, а батько жив переважно у Франції, Наталену забрала до себе волинська бабуся Теофілія. Що ж, граф та член французької Академії наук, як тоді водилося, не дуже мав час і натхнення опікуватися малятком... Саме завдяки бабусі Наталена почала усвідомлювати себе українкою, а також почала вивчати мову.

У 5 років новий переїзд — на батьківщину до дядька Еухеніо, королівського гвардійця. А коли настав час отримувати науку, то малій Наталені знову зібрали валізку і відвезли до французських Піренеїв у монастир Нотр-Дам де Сіон. Навчання у монахинь тривало близько дванадцяти років. Згодом Наталена згадувала про цей період з удячністю та теплом. Там вона вивчала мови, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи. А також часто бувала у своїх іспанських родичів, де отримувала належне аристократичне виховання: їздила верхи і навіть брала уроки стрільби та фехтування. Серед всіх своїх студій особливе єднання дівчина відчувала з арабською мовою. Підозрювала, що предок матері був арабом з Кордови, тож шукала в собі загадкове східне коріння.

Тим часом батько одружився вдруге, і мачуха Людмила Лось (ще одна представниця аристократії, але тепер уже чеської) наполягла, щоб і подружжя, і Наталена перебралися до Києва. Хочеться зітхнути і поспівчувати її частим переїздам, поміркувати про адаптацію та брак стабільності… Але спостерігаючи за мандрівками сучасних українських дітей, це вже не здається таким дивним. 

Наталена Королева, Київ, 1905–1906 роки

Цікаво, що розмовляли в родині французькою, і дівчині довелося вивчити російську, щоб відвідувати Інститут шляхетних дівчат. Досвід інститутства з його, як зараз би сказали, булінгом та гнітючою казарменою атмосферою вона пізніше змалює в повісті «Без коріння». Я як прихильниця інститутських повістей скажу, що Королевій вдалося описати побут і поведінку, та й загалом дівоче існування в усіх сферах, живо і правдиво. Немає тут рожевих і цукрових декорацій, немає і готичного розпачу. І гумор дещо цинічний, як і належить подібним сюжетам, до речі.

«Всі настільки розбавлені, що кожна хоче якогось видовища й нових забав. Знов започатковує їх Катря. Вона вже вилізла на великий довгий стіл, що перерізує залу впоперек, і тепер творить своєрідну сцену. Катря ж, справді, має неабиякі сценічні здібнощі. Вона спочатку декламує свої власні власні вірші про "бідних дітей, що сидять без їжі вже багато літ", потім – баладу про інститутські котлети. Особливо захоплюють усіх слова:

Є стіл в тім огиднім буфеті,

Він предовгий і циною вкритий.

Смердять на столі тім котлети,

Бо ж хробак не один в них заритий...

Потому "публіка" домагається, щоб Катря "показала тверську бариню". Катря не дає себе довго просити. Вона починає заклопотано метушитись, рахує неіснуючі пакунки та валізи, смикає за руку неслухняного, хоч і невидимого "Ваню" та витирає носик також невидимій "Машутці". Одначе всі розуміють, що це "тверська бариня" на залізничім двірці чекає на потяг. Монолог кінчається тремтячим питанням:

– Пане жандарю! Скажіть, будь ласка: потяг до Твері піде "о чверть на три чи о п'ять п'ятнадцять?"

– Точно так! – переконано й твердо запевняє жандар захриплим голосом.

– Дуже, дуже вам дякую! – відказує "тверська пані", задоволена "точною" відповіддю».

Інститут на розі сучасних вулиць Липської та Інститутської (зараз Міжнародний центр культури і мистецтв, совітський Жовтневий палац культури)

В Інституті велику увагу надавали музиці, а Наталена ще й брала приватні уроки у Миколи Лисенка та оперного співака Олександра Мишуги. В майбутньому це неабияк її виручить, але не забігаймо наперед. У повісті Наталена згадувала музику і своє знайомство з Лисенком так:

«Він діткнувся до теки, повної всяких нот. Та ж, мабуть, тека була не зав'язана, бо вона розтулилася і з неї пташками полетіли по бібліотеці білі аркуші. Микола Віталієвич підхопив деякі з них. У його очах з'явилось здивування, що враз перейшло в лагідний, приязний настрій.

– То ви це співаєте? – запитав він, несподівано звернувшись до Ноель по-українському, тримаючи в руці власну композицію "На що мені карі очі?" За нею вийняв із купи нот, переважно еспанських, знов своє "Ой одна я, одна". Переглядаючи далі, знову натрапив на українські тексти.
– Так ось чим, панночко, бавитесь, замість студіювати вправи, – уже жартував маестро. – А я бачу: ледача чужинка, дарма, що чорнобрива. І ви читаєте по-нашому?
Ноель, усміхаючись, хитнула головою.
– Ну, заграйте ще раз. 

<…>

Микола Віталієвич, помагаючи тримати такт, підспівував без слів мелодію п'єски. За якусь хвильку він відкинувся на спинку стільця й заспівав словами:
– Зоря з місяцем над долиною зустрічалася...

Ноель обернулася і побачила, що її професор заплющив очі й співав, пишучи пальцем у повітрі невидні ноти. В першій хвилині не догадалась, що маестро виборсався з марудної шкільної праці й полинув
– ...на Пегасі невговканім аж там,
Де мрія сяйвом семибарвним світить,
Де із землею небо єдиниться
І де не знаєш, що є, а що – сниться...

А тим часом Микола Віталієвич легенько відсунув ученицю від рояля, взяв акорд і заграв нову, прекрасно-трагічну мелодію з обірваними акордами.
– До білої зорі дожидалася... Не діждалася...

Півгодина скінчилася. З-за дверей виглядала вже чергова учениця, що мала грати далі Миколі Віталієвичу. Та він зупинив свою гру, попрощався <...> і, перепросивши ученицю, що чекала черги, пішов до виходу, похитуючи головою.

Так Ноель була приявна при народженні прегарного романсу. <…> З того часу Микола Віталієвич ставився до Ноель, як до знайомої. Розпитував про родину, про її походження, про те, де і як навчилася української мови, а одного дня приніс їй написані власною рукою ноти "Зоря з місяцем". Угорі був напис: "Моїй учениці".

І Ноель зберігала Лисенків автограф серед своїх улюблених зшитків аж до війни, на яку не взяла з собою й найдорожчих речей... Що любі речі?..

Нема вже давно й любих, любих лодей... Залишаються тільки самі згадки… І ця, що її так хочеться кинути пелюсточками запашними з далекого далека, мов скромну жертву на могилу Вчителеву. Хай полетять вони на Байкову гору в Києві, як летіли з рук давніх еллінів дорогим їхнім тіням в Елізіюм, як пливти з рук давніх наших прадідів до далеких "рахманів" на могутні гіндуські води...» 

Після Інституту шляхетних дівчат Наталена вирушила в мандрівку в інший бік — до Петербургу. Там вона займалася багато чим, але найцікавішою з її захоплень стала археологія. Розвиток у цьому напрямку привів її не лише до київських розкопок, а й до Єгипту та Помпеїв. Ця неймовірна молода жінка спершу закінчила археологічний інститут у Петербурзі, захистила докторську з досліджень литовських старожитностей, а потім різко повернула в бік єгиптології. Паралельно вчилася в Петербурзькій академії мистецтв, здобула диплом «вільного художника» і навіть встигла провести свої виставки в Петербурзі та Варшаві.

Що ж, не дивно, що в цій історії має зʼявитися кавалер. Батько та мачуха запропонували Наталені ротмістра пана Киселевського. Наталена рішуче відмовила — один раз, і наступний, і всі подальші. А щоб родина не тисла, пішла на те, що в cуспільстві вважалося ганьбою. Вступила до театру! Спочатку в петербурзький Михайлівський, а згодом — у французьку трупу Theatre Gymnase. Це дало свій ефект, і про Киселевського Наталена більше не чула. Той рушив до Персії, і на цьому його роль в цьому спектаклі завершено. Щоправда, і Наталена театром далі майже не займалася. Натомість поїхала в арехологічні експедиції, подорожувала… Кілька разів виступила з арією Кармен, та й по всьому. До чого ці співи, якщо можна мати роман з іспанським королем Альфонсо XIII Бурбоном? Тс-с-с, ми вам нічого не казали, то все чутки! Та наука перемогла: з часом Наталена все частіше публікувалася в Європі зі статтями щодо історії, археології, а ще з власними творами.

Натякну лише, що Персія та Схід в цій історії ще не до кінця зіграли свою роль... 

Фотопортрет Наталени Королевої, джерело: Na chasi

1914 рік почався з невтішної звістки. У Києві важко захворів батько Наталени. Невдовзі по її приїзді граф Анджей Єжи Дунін-Борковський помирає. У житті Наталени, тоді ще не Королевої, відкривається нова сторінка.

Власне, як і в історії: розпочинається Перша світова війна.

Анастасія Орінго