Чи є в мене фарби, щоб намалювати на багряному, пульсуючому тлі війни тонкі лінії ювелірного мистецтва? Чи то взагалі доречно під час війни опікуватися створенням прикрас, які не зігріють та не нагодують? 

Багато питань навколо сутності нашої справи — не кокетування, це спроби чітко пояснити собі, що саме треба роботи і для чого, тому сьогодні спробую трохи розповісти вам, як Орінго пристосувався до мінливості військових часів. 

Розповідаю стисло, наскільки це можливо — світла вдома знову немає, але якщо потрібно буде якийсь момент висвітлити більш детально або щось зацікавить додатково, пишіть питання в коментарі, а я з задоволенням зроблю традиційне розгорнуте «самоінтерв’ю» перед новорічною ніччю, де й відповім. 

 Перший щабель на сходах пристосованості — коли дозволила собі подумки усе втратити: життя, родину, будинок, бізнес… З 24 лютого усе рідне, добре й світле не належало мені так, як раніше. Щомиті крихкий кришталевий місточок між моєю реальністю, моїм звичним оточенням і новим світом міг розлетітися на друзки за будь-яких причин, і я на це вже не мала жодного впливу. 

Зараз озираючись в той лютий місяць, я чітко розумію — саме це інтуїтивне рішення (усе подумки відпустити з вдячністю за те, що воно було в моєму житті) і було таємною зброєю. Три тижні чистилища і пустоти дозволили зробити «резет» внутрішній системі цінностей так, як неможливо було зробити це під звичайним навантаженням обов’язків та планів.

За тією лінією відрізу я більше не мала курсу, боргів, справ та зобов’язань, тому дозволила собі з головою пірнути в ненависть до ворога, і кислота ця мене не розчинила, а нібито видубила зайве, здерла кору, зробила вразливою і чутливою. Щоденні обстріли могли зруйнувати фізичну оболонку існування, проте вже не могли зачепити душу. В мене все одно більше нічого не було, а чорний потік горя лився з кожного екрану і відчувався у повітрі. 

Після примусового перезавантаження збалансована система почала шукати, а що ж саме робити далі, куди витрачати енергію, яка вивільнилася. Спочатку ми з Антоном шукали спосіб допомогти команді, яку розкидало по всій країні та донатити на ЗСУ. Нам неймовірно допомогли покупці з інших країн, які сплачували за прикраси, не очікуючи їх виготовлення. Така несподівана схема дозволила зробити перший крок по сходам. 

Пристосованість — це не тоді, коли ти борешся з обставинами, змінити які зараз неможливо, а коли використовуєш обставини, як підставку, щоб відштовхнутися і побачити за парканом щось нове. 

 Другий щабель — зрозуміти, що бачиш і хочеш бачити. 

Війна сховала за колючий паркан те, що завжди сприймалося мною як належне, і тепер потрібно було відвоювати у війни свою ідентичність, десь силою, десь хитрощами, а десь і просто терпінням. Щоденна робота над створенням прикрас виявилася великим привілеєм, я відчувала, як мені не вистачало звичної срібної мови для діалогу зі Всесвітом. Ще не було ані питань, ані відповідей, але були невимовне тяжіння до праці, потреба в обміні енергією через спілкування з однодумцями і ...повна дезорієнтація.

Були вивезені з роботи під обстрілами й бомбардуваннями головні цінності — моделі, прикраси з крамниці, ескізи, камені, срібло тощо. Але вони лежали у схронах в ізольованих ящиках і не рухали нічого навколо. Без натхнення, без людей, які з ними працювали, і без людей, яким це усе було потрібно, магія ніби випарувалася, залишивши пусті блискучі оболонки.

І тоді в один чудовий день на сайті Орінго з’явилося замовлення.

До 2022 року на сайті Орінго був лише один день, коли не надійшло жодного замовлення — у лютому 2014 року, коли на Майдані стріляли в людей. Що після того дня ми робили вісім років? Працювали щодня, робили країну красивішою та цікавішою, підтримували воїнів та переселенців, створювали мрійний простір і більше не зупинялися. Але лютий завжди лишався для мене місяцем, коли в Орінго на мить зупинилося серце. 

Знову була тиша. Холодна тиша, коли немає сенсу щось пропонувати чи пояснювати. Період суцільної лінії на моніторі життя здавався тоді нескінченим. А сьогодні бачу, що та нескінченість безробіття – це лише 23 дня, з 24 лютого по 19 березня. Я тоді читала коментар під замовленням знову і знову, відчувала, як напружуються орінговські м’язи вдачі та шукала можливості для виконання неможливої місії: 

"Долго думала - делать ли заказ в такое время, но все же решила оформить очень символический для меня заказ... Даже не могу выбрать нужное отделение НП в базе - потому что оно сейчас "временно закрыто", хотя находится практически в соседнем доме, куда вчера тоже почти "прилетело"... Все таки надеюсь на лучшее, что это всё когда-нибудь закончится и мы обязательно доживем! :) На указанное отделение НП не отправляйте - там неподалеку был очень страшный бой и до сих пор небезопасно туда идти. Это мой заказ на мирное будущее :) Прошу отправить на отделение НП №33, когда оно заработает... Вижу, что мое изделие есть в наличии, но прекрасно понимаю, что вам сейчас не до отправок, да и гражданская логистика не работает толком, поэтому буду терпеливо ждать победы и возвращения к мирной жизни. Очень надеюсь до этого дотянуть и неплохо держусь пока! :) Буду ждать своего мирного волшебного Чесночка столько, сколько потребуется. То, что творят сейчас с Харьковом - это вообще за пределами и какой-то сюрреалистичный кошмар. Да и по нам тоже бомбят каждый день и ночь - и не знаешь, куда прилетит в следующий раз, от звуков сирен и взрывов гудит голова постоянно... Но верим в победу и не унываем! Сейчас главное - выжить физически! Спасибо вам огромное за вашу позицию- читаю ваши новости! :)"

В голові на повністю очищеній площі не було шляхів, отже ми почали прокладати їх, бо замовлення потрібно було виконати. 

 І так ми опинилися на третьому щаблі — потроху почали працювати, щоб нарешті виконати зобов’язання перед командою, постачальниками і замовниками. 

Десь нам дуже щастило. Наприклад, перед самісінькою війною отримали багато каменів, коробочок, пакетиків, листівочок, і усе це дозволяло збирати і відвантажувати замовлення. Нам пощастило з орендодавцями, які запропонували вкрай лояльні умови оренди до закінчення війни. Пощастило і з наявністю напівпідвального приміщення, в якому не лячно було пробувати працювати навіть під обстрілами поруч. А колись же я цей підвал ненавиділа за постійне підтоплення… 

Нам навіть з вибитими вікнами пощастило, як це не дивно звучить, бо сталося це вночі, перед дводенною комендантською годиною, тому ніхто не постраждав і усе цінне залишилося.

Отже, ми тихенько, обережно, по міліметрику, почали розбирати заплутані та обірвані нитки замовлень, попутно вирішуючи, як працювати далі. Я культивувала почуття неквапливості, використовуючи гальма, де тільки можна. Можливо, це не лише обережність у справах, а й загострення відчуттів. Моя справа народжувалася знову і хотілося приділяти увагу кожному кроку і першим словам. 

Відвантажуючи довоєнні замовлення, я вирахувала, що потрібно продавати і те, що маємо, бо усе рухалося вперед. І тоді у квітні ми відкрили розділ «У наявності». Мить була хвилююча — раптом у новому вимірі прикраси потрібні тільки нам, а ніхто не замовлятиме… Але хвилювання були зайвими, замовлення пішли з такою швидкістю, що ми з Юрою навіть спершу розгубилися. На дистанційну допомогу прийшла Оксана, і в чотири руки ми з нею почали вирівнювати корабель Орінго з віражу. 

Знаєте, от усе так чудово звучить, що виглядає нібито ми були готові до війни. Та де там… Ми навіть тиждень не могли знайти менеджерські мобілки, а зарядний пристрій до однієї і досі не відшукали.  

Кожен крок нагадував те, що й так пам’ятали — реальність вже повністю нова, і якщо деякі моменти здаються подібними, треба добряче прокліпатися, бо це ілюзія.

 Підтримуючи одне одного у боротьбі з ілюзіями, ми підтягнулися на четвертий щабель, де з психів-одинаків перетворилися на невеличку команду однодумців. До ювелірної універсальності незамінного Юри поступово додалася майстерність ювелірів, які поверталися до міста, загомоніли бормашини, і ми почали поповнювати розділ «У наявності». 

А на допомогу мені долучилася  контент-команда — повернулися до епізодичного написання новин Оля, Тала і Настя, з травня навіть з’явився оновлений план подій.

Почала знімати нові портрети прикрас Оленка, на фото — перша травнева світлина воєнного часу:

Магія онлайн-крамниці — ти ніколи не знаєш, де знаходиться людина, яка відповідає тобі про прикраси. Проте чітко відомо, де прикраси створюються —  тут ми повністю прив’язані до землі, води, вогню й повітря рідного Харкова. 

 І я мабуть зупинюся поки що тут, на п’ятому щаблі, ювелірної важливості Харкова. Я захоплююся нашим містом давно, але те, що почала відчувати під час війни, не має поки що імен, окрім Любові і Вдячності. Місто м’яко штовхало мене вперед, підтримуючи пошрамованими долонями. В Харків летіли ракети і снаряди, зовсім поруч йшли бої, але на тлі виру війни починали працювати заправки, крамниці і «Нова пошта», на ринку продавалися фрукти й потрібні речі, безкоштовний транспорт возив людей до роботи і з роботи, розквітали квіти, підміталися і милися вулиці…  

Я розумію, що це моє особисте відчуття і є багато незадоволених містом людей (бачила в інста-коментарях чергові «сємки» про непотрібність святкової ялинки у метро, як влітку було про непотрібність кав’ярень та піцерій), проте місто та передмістя лікували моє серце кожною свіжою латочкою на побитому асфальті. Якщо в нескореному прифронтовому місті є час для квітів, то робити срібні прикраси видавалося вже цілком природньо. 

Велика історія опору Харкова і усієї країни складається з великих перемог наших Збройних сил і з маленьких історій людей та бізнесів. Це як коли наші з вами дрібні донати на різні речі для перемоги з маленьких крапель створюють глибокі океани. Як ми віримо в ЗСУ, так і ЗСУ вірить в працелюбність та чесність усіх спроможних і свідомих людей. 

У рішучій пісні "Країна" гурту «Жадан і собаки» на тлі цьогорічних краєвидів Харкова є магічні рядки «...Я залишаюсь прогрівати будинки, щоби вам було куди повертатися».

Чомусь мені здається, що Харків утримав Орінго для того, щоб залишатися більш живим, і щоб усім харків’янам було легше повертатися, орієнтуючись на срібне світло. А може й це просто мої фантазії… 

Час покаже нам правду, коли озирнемося. Час бачить нас. Час чує нас.

Далі буде!

О.М.