У квітні 1937 року,  в українських бібліотеках та книгарнях з’явився другий том абсолютно не конъюнктурного роману.  Автор – жінка з давнього шляхетського роду. Тема – козацька доба,  Конашевич - Сагайдачний та легендарна Роксолана. Час публікації – розпал боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". Як могло  статися таке диво? 

Це неймовірна історія про жінку, яка створила літературний образ Роксолани за півстоліття до того, як про неї заговорив увесь світ. Про талант, який дивом проклав собі шлях крізь найтемніші часи української історії. Знайомтеся, хто ще ні — Зінаїда Павлівна Тулуб.  Одна з найнедооцінених постатей української літератури ХХ століття, чия біографія читається як захоплюючий трилер.

Зінаїда  Тулуб народилася 28 листопада 1890 року в Києві.  У родині, яка уособлювала інтелектуальну еліту тогочасної України. Її батько, Павло Тулуб, був юристом і відомим російським поетом, а родина походила з нащадків козацького роду.  Цей факт згодом стане символічним.

Дитинство майбутньої письменниці пройшло у вихрі переїздів – Брацлав, Таганрог, знову Київ. У 1913 році вона закінчила історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів, здобувши ґрунтовну освіту, яка стане основою для її майбутніх літературознавчих досліджень.

Публікуватися Тулуб почала з 1910 року, спочатку як російськомовна поетеса. Її вірші з'являлися на сторінках престижних видань – "Киевские вести", "Киевская мысль", "Вестник Европы". Повість "На перепутье" вийшла 1916 року в авторитетному журналі "Вестник Европы" – це був справжній успіх для молодої авторки.

 Але, маючи всі можливості для подальшого розвитку в домінуючій на той час російській культурі, Зінаїда Тулуб робить свідомий  вибір — бути українкою.

Революційні потрясіння 1917 року поклали на плечі письменниці тягар утримання всієї родини. Щоб вижити, вона хапалася за різноманітну роботу: викладала для військовослужбовців на Київщині та Одещині, керувала літературним відділом ВУФКУ, працювала інструктором у Київському губернському фінансовому відділі, займалася перекладацькою діяльністю та написанням кіносценаріїв. 

Паралельно з цим, у 1920-х роках, письменниця відкрила для себе українську історію й культуру, досконало освоївши мову настільки, що перейшла на неї у творчості. 1926 рік став переломним — Тулуб остаточно обрала  українську літературу як єдиний життєвий шлях.

Обладинка та титульний розворот першого тому Людоловів видання 1961 року

У середині 1930-х років, коли українська інтелігенція піддавалася нищівним репресіям, Зінаїда Тулуб здійснила справжній літературний подвиг. Вона створює і – що неймовірна вдача – встигає опублікувати двотомний роман "Людолови" (1934-1937 роки). Цей твір про козацьку добу, гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та  Роксолану дивом побачив світ у найтемніші для України часи.

"Людолови" можна сміливо назвати чи не першим романом-кросовером у модерній українській літературі. Тулуб зробила щось революційне для свого часу: вона свідомо поєднала в одному творі історичних персонажів з різних епох. Анастасія Лісовська з Рогатина (прототип Роксолани), як історична постать, мала би за віком бути приблизно бабусею Конашевича-Сагайдачного. Але вже точно не його молодою дружиною. Цей хронологічний анахронізм не тільки не заважає, а навпаки – додає твору особливої привабливості та епічного розмаху.

Але це — єдина та свідома історична неточність у тексті роману. Готуючись до його написання,  письменниця поринула в самовіддану працю: 14-годинний робочий день, опрацювання 92 тисяч сторінок десятьма мовами, вивчення 6 тисяч архівних документів і пам'яток, подорожі до Криму й на землі Запорозької Січі, консультації з видатними істориками М. Грушевським, Д. Яворницьким, Д. Багалієм, А. Кримським. Вона створювала роман одразу двома мовами — українською та російською. Але «Людоловам» судилося пройти складний шлях до читача.

Відкидаючи романтичну традицію героїзації козацтва, Тулуб створила психологічно достовірні образи людей з усіма їхніми світлими та темними гранями. Замість звичних ідеалізованих борців-месників авторка показала живих персонажів  з їхніми сумнівами, слабкостями та моральними компромісами. Дотримуючись історичної точності, вона не приховує жорстокості козацьких набігів на Крим, включаючи пограбування, насильство та работоргівлю, створюючи таким чином чесний і неупереджений погляд на минуле.

Письменниця інтуїтивно зрозуміла те, що сьогодні ми називаємо художньою умовністю заради вищої правди. Вона зібрала найяскравіших представників козацької епохи в одному наративі, створивши цілісну картину героїчної доби української історії. Це був новаторський підхід, який випередив свій час майже на століття.

​Портрет Роксолани («La Rossa»), невідомий автор, 1550 рік

Особливо важливо, що саме Зінаїда Тулуб стала справжньою літературною "матір'ю" образу Роксолани в українській культурі. Її інтерпретація легендарної українки, яка стала султаншею Османської імперії, з'явилася майже за півстоліття до роману Павла Загребельного "Роксолана" (1980) та задовго до масової популярності цієї постаті в серіалах і кіно.

Успіх "Людоловів" обійшовся письменниці дорого. Радянська влада не пробачила їй ні козацької тематики, ні національної свідомості, ні таланту. Зінаїда Тулуб стала жертвою Великого терору та повторних репресій. Каральна машина тоталітарної держави відібрала в неї найпродуктивніші двадцять років життя і можливість повноцінно працювати.

Роман довгі роки був недосяжним для читачів і вважався бібліографічною рідкістю. На щастя, улюблене видавництво «Віхола» у 2024 році виправило ситуацію —  твір знову з'явився на полицях книгарень, даючи всім охочим змогу долучитися до цієї визначної сторінки нашої історичної літератури.

Зинаїда Тулуб  проходила за орієнтуванням №16-36-178323 від 23 грудня 1948 року – за цими сухими цифрами ховається людська трагедія. Тюрми, етапи, заслання до Казахстану (1947-1956 роки) – стандартний маршрут радянської каральної системи для тих, хто насмілювався мислити та діяти, як вільна  людина.

Але навіть у цих жахливих умовах творчий дух письменниці не був зламаний. Саме в казахстанському засланні у неї виникає задум написати твір про Тараса Шевченка – інша жертва царських репресій викликала співчуття у жертви репресій радянських.

Повернувшись 1956 року до Києва, Тулуб береться за реалізацію задуму, який народився в засланні. Та це був незвичайний роман про Шевченка – письменниця мала унікальний матеріал. У Казахстані вона записала спогади 107-річного місцевого аксакала, який ще пам'ятав великого Кобзаря під час його участі в Аральській експедиції.

Роман "В степу безкраїм за Уралом", опублікований 1964 року, розповідає про найважчий період у житті Тараса Шевченка – роки заслання в Орську фортецю та на Косарал (1847-1850). Твір присвячений "світлій пам'яті мого діда, кирило-мефодіївського братчика, Олександра Даниловича Тулуба" – ця присвята підкреслює спадкоємність поколінь українських патріотів.

Унікальність роману полягає не тільки в тому, що він базується на живих спогадах очевидця, а й у особливій достовірності зображення. Тулуб, сама пройшовши через пекло політичного заслання, могла зрозуміти душевні муки Шевченка як ніхто інший. Літературознавці справедливо вважають "В степу безкраїм за Уралом" одним з найвидатніших явищ художньої шевченкіани.

Обкладинка та титульний розворот першого видання, 1964 рік

Зінаїда Тулуб була постаттю набагато ширшою, ніж просто романістка. Як літературознавиця, вона досліджувала творчість українських класиків. Як перекладачка, працювала з творами Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Григорія Косинки, Якова Качура та Юрія Яновського, здійснюючи переклади як з української на російську, так і навпаки.

Особливо варто відзначити її переклад "Пророкування вельви" – давньоскандинавської пам'ятки, яку вона одна з перших переклала українською мовою. Це свідчить про широту її інтересів та прагнення збагатити українську культуру перлинами світової літератури.

Зінаїда Тулуб померла 26 вересня 1964 року, але встигла залишити нащадкам свій духовний заповіт. Вже важкохвора, вона знайшла сили не тільки завершити роман про Шевченка, але й написати автобіографічний твір "Моя жизнь".

Ця остання книга письменниці стала унікальним свідченням епохи – спогадами людини, яка пережила революції, дві світові війни, сталінський терор і відлигу. Вона писала не для слави чи грошей – вона писала для історії, для майбутніх поколінь, яким мало знати правду про те, що коштувало українській інтелігенції право залишатися собою.

Але нажаль, сьогодні Її романи не входять до обов'язкової шкільної програми, про неї рідко згадують у медіа, її спадщина залишається на маргінесі літературного процесу. Чому так сталося з письменницею, яка створила перші великі образи козацької доби в модерній українській прозі?

Адже сьогодні, коли Україна знову бореться за своє право жити, постать Зінаїди Тулуб набуває особливої актуальності. Її життя – це приклад того, як можна зберегти гідність і творчу силу навіть у найжорстокіших умовах.

Найголовніше, що може дати нам сьогодні спадщина Зінаїди Тулуб, – це урок стійкості. Письменниця показала, що талант і переконання сильніші за будь-які репресії. Що справжнє мистецтво виживає попри всі спроби його знищити. Що бути українцем – це не просто національність, а свідомий вибір, за який іноді доводиться платити всім життям.

Її творчий шлях – від російськомовного дебюту до українських шедеврів – символізує шлях багатьох представників української інтелігенції, які мусили долати не тільки зовнішній тиск, але й внутрішні суперечності колоніальної свідомості.

Наталія Крюковська для Орінго