На поличках історії приховано безліч цікавинок. Є предмети дуже давні й водночас потрібні навіть сьогодні. Їх берегиня часу не ховає далеко, адже людство досі користується деякими надбаннями своїх пращурів. Є такі, що виставлені в уявній вітрині за товстим склом: їхня доба вже сплила і зараз такими «експонатами» можна лише милуватись, ностальгуючи за минулим.

Проте біля деяких з них я б розмістила великі попереджувальні надписи: «Обережно! Просимо утриматись від повторного використання!». Особливо, якщо перед нами ну дуууже модний елемент одягу колишніх епох. На щастя, в нас збереглась певна генетична пам`ять і ми на якось підсвідомому рівні обходимо стороною гостроносі туфлі-пулени з довжелезними носами, об’ємні рукави, що перетворювали руки жінок на подобу баранячої ніжки, громіздкі перуки й т.ін. Сьогодні витягнемо з віддаленої шафки ще один взірець дивної та вкрай незручної моди — накрохмалені коміри йоржи. Зовсім ненадовго, лише щоб подивуватись відчайдушності середньовічних модників і з полегшенням сховати громіздкий аксесуар назад, до закутків історичної пам’яті.

Мені здається, що винахідники масивних округлих комірів мають якісь родинні зв’язки з творцями гільйотин. І перші, і другі предмети на відмінно справлялись з задачею відсікти голову від тулуба. Тільки гільйотини діяли радикально, а коміри лише справляли враження. Нарядна біла порцеляна з головою посередині — ось що я бачу, при погляді на старовинні портери європейської знаті.

Проте з 15 і аж до 18 століття йорж був справжнім фаворитом моди. Стільки уваги й трепету перепадало на долю не кожного модного аксесуара. За кілька століть одяг, капелюхи та взуття кілька разів встигли змінитись до невпізнаваності, але йорж тримався ніжних людських ший як набридлива п’явка. Заради чого, спитаєте ви? Ціль та мета модників завжди була одна й та сама — щоб підкресли статус й справити враження.

Перші комірці кокетливо визирали з-за каптанів на якісь 3 см. З розвитком технології накрохмалювання апетити модників росли, а з ними й комірці: тепер і 25 см не були чимось нереальним. А ось тридцятисантиметрова хмаринка вже потребувала підтримки дротяного каркаса. Менші версії, як правило, носили чоловіки, тоді як жінки прийняли виклик об’ємної конструкції. Судячи з цього портрету, деяким спритним красуням вдавалось навіть одночасно носити кольє та комір.

Найпопулярнішими були білі йоржі. Іноді крохмаль забарвлювався в пастельні відтінки, тоді йоржі набували рожевого, лавандового, жовтого або блакитного кольору. Останні особливо цінувались, бо візуально робили шкіру власників блідішою. Хоча, на мою думку, з цим чудово справлявся й сам йорж, незалежно від кольору. Ви вже зрозуміли, що відчуття тисків на шиї додавалось до кожного комірця. Але на цьому незручності не закінчувались.

Володарі особливо широких комірів, якщо не хотіли забруднити його під час першого ж приймання їжі, мали користуватись нестандартними довгими столовими приладами. Для зберігання чи транспортування таких комірів також були потрібні спеціальні скрині. І, звісно, підтримувати йорж в належному стані було неможливо без вправної служниці. Коло її обов’язків входило прання, накрохмалювання та прасування сотень складок тканини. Якщо ж йорж був мереживним, то процес ще більше ускладнювався — на ніжне мереживо крохмаль наносили пензликами. Тож тримати у своєму гардеробі настільки вибагливий аксесуар могли лише заможні європейці. А щоб уникнути будь-яких посягань на статус з боку середнього класу, монархи обмежували підданих у праві носіння йоржа. Так, королева Єлизавета І навіть погрожувала покаранням тим, хто осмілиться вдягнути йорж, що не відповідає соціальному становищу. Що ж до переваг такого дивного аксесуара, то їх небагато. Хіба що рівна постава і світлий ореол навколо голови, який ніби підсвічував обличчя під час позування для художників.

Закінчилось панування йоржів за доби Просвітництва, коли філософи відстоювали ідеальну людину, не обтяжену примхами та зайняту усвідомленням своєї справжньої природи.

Наталія Орінго