Вчора ми знайомились з передумовами шаленої популярності прикрас зі стародавніми грецькими та римськими елементами у Франції 19 століття. Сьогодні пропоную рушити на Схід, тим паче, що змішання європейської та східної культур цього разу відбулось за цілком природних причин, а не внаслідок політичних амбіцій.

Перша зупинка буде в Єгипті. Хоча інтерес до цієї стародавньої цивілізації і підігрівався за часів Наполеона Бонапарта, він все ж був зумовлений не політичною волею імператора, а простою зацікавленістю людей, яким раптово відкрилась екзотична культура. Чисельні наукові експедиції та археологічні розкопки виявляли все більше і більше цікавих фактів про життя єгиптян, а приголомшливі скарби похованих фараонів спонукали аристократів прагнути чогось подібного і для своїх колекцій.

Так розпочалась епоха єгипетського відродження, або ж просто єгиптоманія —  надзвичайна одержимість всім єгипетським. Єгипетський декор почав з’являтися в усіх аспектах декоративного мистецтва і вже у 1867 році на  Паризькій виставці були представлені коштовності в єгипетському стилі на стендах Boucheron,  Mellerio, Baugrand та інших. Спрага до коштовностей на єгипетську тематику незабаром поширилася по всьому континент, і такі ювеліри як Кастеллані та Фонтене просували коштовності єгипетського відродження поряд з іншими стилями. Та хоча ювеліри й черпали натхнення з археологічних знахідок, новостворені дизайни не були автентичними, лише наслідували окремі єгипетські мотиви.

Проте відкриття у 1922 році гробниці Тутанхамона довело єгиптоманію до повної істерії. Європа жадала доторкнутися до історії і на континент почали переправляти справжні археологічні знахідки, які потім оправляли в золото.

Любов європейських ювелірів до ісламського мистецтва почалася на рубежі 20 століття, коли художники та торговці Близького Сходу почали привозити своє мистецтво та антикваріат на виставки у великих містах Європи.  На одній з них Луї Картьє побачив декоративні твори з далеких країв і  був вражений простими й геометричними формами східних орнаментів. На той час вже сформувалась когорта ювелірів (Анрі Вевер, Рене Лалік і Фредерік Бушерон), що виспівували текучі лінії ар-нуво. Картьє ж усіляко уникав цього надмірно  романтизованого стилю у своїх майстернях. Він все ще продавав здебільшого антикварні предмети мистецтва та прикраси без кричущого стилістичного забарвлення.

І якраз в той час, коли ісламське мистецтво підкорювало охочу до всього екзотичну Європу, Луї Картьє намагався відійти від традиціоналізму та шукав нові ювелірні форми. Смак до чистоти стилю  став основним у виборі саме ісламського мистецтва як джерела натхнення.

Цікаво, що сам Луї не вирушив на родину свого захоплення, а в пошуках декоративних елементів для прикрас покладався на книги з власної бібліотеки та виставки. В той час як молодший брат, Жак, був справжнім авантюристом і подолав не одну тисячу миль, полюючи за унікальними камінчиками.

 З Японією все було складніше. Унікальність цієї країни  полягає в тому, що історії японського ювелірного мистецтва майже не існує. Ця країна не має давніх ювелірних традицій, як і залежей коштовного каміння. А ще традиційне кімоно, що огортало японських жінок  від шиї до п’ят, не залишало місця для прикрас. Перше знайомство європейців з мистецтвом далекої східної країни відбулось у 1867 році на всесвітній виставці. І розбурхали їхню фантазію картини, що зображали природу Японії, маленькі скриньки інро та самурайські мечі.

Ювеліри взяли за основу квіти сакури, магнолії, водяної лілії та гліцинії, образи півника та бамбука і переосмислили й зробили з ними прикраси у цілковито європейському баченні.

Рене Лалік, відомий своїми вишуканими роботами в стилі ар-нуво, неочікувано звернув увагу на цуби. Так з’явилась його колекція брошок з отвором всередині, ніби для леза меча.

Звісно, це лише маленька частина тієї краси, що виникла внаслідок прокладання перших культурних місточків між різними континентами. Подальша глобалізація значно спростила обмін культурними кодами, можливо, викреслила з нових творчих нарисів елемент відкриття, пригод та екзотичності, прирівнявши й іранські орнаменти, і римські інталії до одного знаменника «етно». 

Наталія Орінго