Дещо можна виправити за допомогою вчасно знайденої книжки, але ще більше в світі такого, на жаль, з чим жодна книжка не впорається. 

Наприклад, як би ретельно не шукала книжку, яка примирить мене з неадекватними можновладцями, так досі нічого й не знайшла… А може її ще досі не написали? Можливо, я намагаюся призвичаїтися до того, чого в житті взагалі зайве?

Вже неодноразово розповідала спільноті про незабутню зустріч в онлайні з однією з авторок податкових тортур, важною мінфінівською пані Воробей. Повертаюсь подумки знову в ту годину зовсім не тому що подія цікава, радше навпаки… Але щось тоді в мені тектонічно зрушилося, викликає новий дискомфорт та потребує негайної уваги, принаймні до мого ментального здоров’я.

Передісторія. Змінюються чиновники, депутати й президенти, а легальні ювеліри залишаються рудими. На нас випробовують різні методики гібридного оподаткування, окремим рядком вносять в законопроєкти, вигадують порядки й методики, не дають переглянути анахронічні закони і навіть відмовили у праві мати власне свято… Тобто щось завжди з нами було не так. Інколи мені здавалося, що це особиста помста комусь конкретному, інколи — стереотипність мислення, а може й якесь галузеве прокляття. З 2010 року періодів спокою більше півроку не траплялося, лихоманило постійно. 

Є музична байка, на прикладі якої добре пояснювати, чому звідки в Мінфіні така дивовижна хронічна неприязнь до досить стандартної галузі, де змішані виробництво, продаж та мистецтво:

«Одна співачка їздила на гастролі по різним містам і грала з різними оркестрами. Але чомусь завжди після концерту її запрошували на побачення виключно контрабасисти. Спочатку вони йшли до пабу, де безпомилково накачували співачку пивом, а потім вели до себе, ну і все інше... Якось вона не втрималася і в чергового залицяльника зранку томно запитала: «Чи не дивно, милий, що мене так люблять саме контрабасисти та завжди поять пивом? Може це пов’язано з вібраціями мого голосу або вигинами фігури? Чому це?»  Замість відповіді музикант показав їй ноти, які вона возила з собою для оркестру, де на одній зі сторінок партії контрабаса знизу було дрібненько написано: «Співачка любить пиво, потім на все згодна».

Тобто інтуїтивно я розуміла, що десь на ювелірній партитурі написано, що треба драти в хвіст та в гриву, тоді можна або дорогоцінні метали з діамантами перерозподілити, або хоча б грошей на вирішення питань зібрати. Чи скінчиться це, коли пані Воробей піде на дуже гарну пенсію? Можливо. А можливо й ні, можуть знайтися учні.

Без перебільшень, чиновники з великим негнучким досвідом — це бізнесова антиматерія. У людей, які ризикують щодня своїм майном, особистим життям та здоров’ям, й у людей, які сидять на шиях платників податків та не відповідають ні за які свої рішення, дуже мало шансів почути одне одного. Але бувають настільки феєричні випадки, які підіймаються під купол цирку та з повної дурні перетворюються на натхнення. Після спілкування з пані Воробей знову витягла зі столу матеріали для книги про Орінго-всесвіт, а ще замовила собі Талеба українською. Він дуже правильно описує асиметрію життя у книзі «Шкура у грі» (в 2018 році розповідала у блозі про автора і про цю книгу).

А ще до Талеба прихопила собі у видавництва «Наш формат» маленьку книжечку з передмовою Насіма Талеба… І саме з «Законів дурості людської» виникла ідея побалакати про тих, хто дурить і тих, хто обманюється, про дурість казкову і дурість життєву.

Це дійсно дві чудові книжки для тих, кому не страшно дивитися на світ під іншим кутом. Обидві наразі живуть в мене на тумбочці, якщо комусь буде цікаво – можу замовити в Таємну кімнату. 

То що ж я такого почула, що оговталася лише за тиждень?

Процитую деякі моменти з вільних роздумів чиновниці:

«Це законопроект жодним чином не розвитку, це законопроект виживання. Жодне підняття податків не призведе до розвитку в галузі. Був час, коли держава пішла на те, щоб відмінити збір на клеймування. Ви говорите, що стало краще працювати. Тепер такої можливості немає. Тепер держава повинна забезпечити військових, які захищають ваш же бізнес, ваших людей, які працюють на мирній території. І всім військовим треба заплатити заробітну плату…  Якщо в наших хлопців, які на передовій, не буде достатньо зброї, набоїв, снарядів, то майже один день, тиждень такої нестачі може призвести до того, що ви будете ювелірами, але в іншій країні, якщо це вам дозволять. Ну якщо такого чекати, давайте, тоді будемо говорити про розвиток... 

Якщо чесно кажучи, у мене немає ніякої нелюбові особливої до ювелірної галузі [ремарка Гетьманцева: «…особливої немає, але трішечки є», нервовий сміх в зумі]. Ні, чому, як будь-яка жінка, дуже люблю прекрасне, але не вважаю його головним в своєму житті. Золото насправді не є предметом щоденного вжитку. … Це податок на споживання коштовних речей, без яких можна виграти війну. А без цих грошей війну виграти не можна. Ви кажете, що це невеликі гроші? З миру по нитці. Ми не такі багаті, щоб відмовлятися навіть від півмільярду, від ста тисяч. Тому збираємо, що можемо і не тільки з вас. Виграємо за вашою допомогою, податку не буде цього. Це вимушений податок, і я не пишаюся цим, що я приймаю участь в цьому, але пишаюся тим, що чим можемо, допомагаємо…»

Ну і що тут дивного чи шокуючого, спитаєте ви?  Банальні слова чиновниці, яка не ризикує шкурою.

Мої відчуття.

Я ж дійсно знаю, наскільки важливо перемогти, зберегти життя нашим воїнам, і мені завжди дуже відгукуються слова про війну. Потім розумію, хто це каже і чому. А за мить мене накриває хвиля відчаю, бо продажі давно не фонтан, витрати зростають і з таким додатковим оподаткуванням ми до перемоги не дотягнемо. Тобто людина, яка жодного дня нормально не працювала та напряму причетна до фінансової дупи в країні, примушує мене відчувати сором?

Зафіксувала ці маніпуляції, заспокоїлася і почала чекати своєї черги щось розумне сказати. Там ще чимало було антипідприємницького від опонентів, ювеліри були більш стриманими, тому до свого виступу охолола, чемно представилася, пояснила про Харків та срібло, розповіла про культуру, яку країна втратить разом з митцями й ремісниками, про те, що в нас у культурі є звичка фіксувати любов матеріально і що воїни постійно замовляють в нас прикраси для своїх коханих та рідних… Непогано мабуть виступила, бо мене точно запам’ятали. 

Що почула у відповідь? 

Стандартне нещире бідкання про «ой, Харків, як ви там працюєте і живете…» і далі дещо цинічне: «…Але я думаю, що ви найбільше за всіх бажаєте, щоб війна закінчилася, тому що ви більше ризикуєте, навіть, чим ми тут в Києві, у вас це може бути миттєво...». Харківський бізнес зацікавлений у перемозі більше і віддати останнє має без страждань, бо нас можуть знищити миттєво. 

Сподіваюсь, що від окремого оподаткування ми цього разу відіб’ємося і будемо на одному рівні з іншими бізнесами. Вірю, що ми усі разом завершимо війну і країна дійсно оновиться. І що на нових партитурах української ювелірної опери не буде жодних пташиних слідів. 

Поки усі ці мрії в процесі матеріалізації, продовжу вивчати закони та читати книжки. А може й писати, якщо знайдется вільний час між маневрами. 

Тиждень починається. Буде цікаво!

О.М.