Від Запоріжжя подумки вирушаємо до Чернігова – цих мандрів по Україні ми спеціально не планували, а втім, спонтанна подорож має бути ще цікавіше!

Нещодавно колекція «Чарівні міста України» отримала фінальну каблучку, «Луцьк. Замок Любарта». Тепер срібні міста житимуть власним життям, набуватимуть нових історій, підпитуватимуть чиїсь роздуми та створюватимуть чиїсь щасливі спогади. Сьогодні ділимося саме такими враженнями від давнього друга Орінго, в мирні часи професійного гемолога, а зараз військового, Юрія Курилюка: каблучка «Чернігів. Будинок Мазепи» надихнула його на роздуми про історію рідного міста.

Міста, де ми були чи живемо, залишають в нашому серці і душі різнобарвний калейдоскоп спогадів і відчуттів. Вони ніби оживають і стають нашими знайомими, сусідами, часом друзями, іноді ворогами. Ми вкарбовуємось в них, а вони проростають в нас, і часом нам здається, що ми знаємо їх краще ніж хтось сторонній.

Цікаво, як бурхливо зустріла публіка чергову авторську колекцію Олени Маслової ЮД «Орінго», присвячену українським містам. Від захвату і прохань збільшити географію – до обурення, з конструктивними порадами і звинуваченнями у несмаку. Те, чого можливо, десь підсвідомо, боїться автор, насправді є свідченням успіху, потрапляння в десятку. Коли в інший раз примусиш користувачів шаритись просторами Інтернету, шукаючи плагіат, повтори, аргументації невдалих (на їхню думку) творчих рішень з пропозицією своїх правильних і вдалих? Зайве й казати, часи у нас такі: хто не є експертом у будь-якому питанні – того просто не існує.

Думка кожного важлива і заслуговує поваги, проте на то вона і є авторська колекція, що сам автор показує своє бачення, аргументує вибір і пропонує шанованому спостерігачу це бачення оцінити. Звичайно кожному до снаги визначити і замовити свій сюжет, проте це вже буде саме його авторська робота – його бачення.

Неперевершеним в цій колекції є поштовх до знань, відкриття для себе іншого уявлення про міста, які ми ніби знаємо до останньої цеглини. Відхід від хрестоматійних символів або спроба такого відходу заслуговує на окремий реверанс, враховуючи наскільки потужно за нею розкриваються глибокі шари минулого, без яких історії наших міст є обкраденими і збіднілими.

Після розглядання колекції і читання відгуків подумалось: а що, наприклад, хотілось би побачити мені у якості символу міста, яке, я вважаю, знаю найкраще, міста, де народився і провів найбезтурботніші роки свого життя – Чернігова.

Пригадую все, що знав, а ніби знав не мало – цікавився історію, не один раз бував на різноманітних екскурсіях і тематичних зборах, ба більше, навчався в школі, яка й досі стоїть в 50 метрах від майстерно реконструйованої в первісному вигляді П’ятницької церкви і в 200 метрах від центральної площі міста, навпроти пам’ятника Богданові Хмельницькому, з піхв якого, за дитячими переказами, можна було дістати меча.

В тенетах пам’яті чітко закарбувалось, що Чернігів – одне з найдавніших міст Русі, його визнаний істориками вік сягає 1300 років. В часи Русі друге за своєю важливістю княже місто держави, центр одного з найбільших князівств. Чернігівські князі майже весь час вважались  головними претендентами на київський стіл, що, на жаль, не сприяло ані спокою, ані  стабільності Руської держави. Від того періоду в Чернігові, що зрозуміло, не залишилось нічого крім культових пам’яток. Безумовно, історичною окрасою того періоду залишається Спаський (Спасо-Преображенський) собор з двома трохи дивними для православних церков шпилеподібними баштами, прибудованими пізніше, завдяки чому він набув абсолютно індивідуального однозначно впізнаваного обрису.

Закінчується з приходом монголів Русь і переривається світла сторінка в історії міста, принаймні, так вчили нас ще за часів, коли ми будували «світле соціалістичне майбутнє» –  далі жодних сплесків і падінь. Місто ледь собі якось виживало, потім невідомо як існувало між двома кордонами імперій і нарешті перетворилось на звичне провінційне російсько-імперське… в радянський час – місто хіміків, виробників тканин, музичних інструментів, радіодеталей, а також військових пенсіонерів – такій собі поліський курорт.

Така історія багато в чому відобразилась і на архітектурному здобутку міста. Напевно, з точки зору далекого від архітектурної справи пересічного мешканця вистачить пальців двох рук щоб перерахувати не культові знакові споруди, побудовані до буремного ХХ століття. Століття, яке досить потужним катком пройшлось по місту, особливо в часи Другої світової війни. Вся післявоєнна забудова – типовий радянський взірець сталінської епохи, що ріднить обласні центри по всій Україні.

Перебираючи в голові щось видатне, крім золото- і зеленоверхих храмів Чернігова можливо згадати залізничний вокзал (1950), пожежну каланчу (1913)  в неоготичному стилі,  будинки XVIII - XIX  століть історичного музею та сучасного Державного архіву (колишній будинок архієпископа), збудовані в стилі класицизму. Напевно в кожному з них є те, що легко впізнаване місцевими мешканцями, натомість не створює чогось абсолютно індивідуального, особливого і притаманного лише Чернігову.

Історія, яку нам вигадали радянські історіографи, чітко малювала безпросвітну провінційність міста після занепаду Руси. Натомість саме наш час карколомно змінив цю парадигму. Те, що старанно замальовувалось радянською пропагандою – власна держава, яка існувала невеликий, проте бурхливо-творчий проміжок й встигла стати для міста саме тим ренесансом. Відновлення та побудова храмів, розвиток культурного життя, створення колегіуму, що задумувався його засновниками як тодішня альтернатива Могилянці – все це Чернігів часів Гетьманщини. Його розквіт припадає на часи Івана Мазепи, і саме в ті часи в місті з’являється на сьогодні ледь не єдиний одноліток і свідок того піднесення – будинок Мазепи, він же будинок Лизогуба, він же полкова канцелярія Чернігівського полку. Так, лише в його назві відкривається одразу фантастично багатий пласт історії, який старанно від нас приховували.

Сьогодення додало до шарму цього будинку силу силенну легенд і загадок, які кожен може тлумачити як такі, що були, так і такі, що є звичайнісінькою фантазією. Одне можна сказати точно – він є візитівкою того буремного, цікавого і, на жаль, досить нетривалого виключно українського періоду історії міста, коли воно знову стало відігравати належну йому роль, можливо не столиці, проте і не засміченого провінційного «граду на отшибє». Варто пригадати, що ті часи взагалі були для Чернігівщини золотими – столичний Батурин, полковий Ніжин – земля була міцно втягнута у вирій тодішньої історії.

Отже варто визнати – вибір цієї архітектурної пам’ятки має повне і обґрунтоване право і, як на мене, є дуже вдалим.

Можливо дійсно головне завдання ювелірних виробів – прикрашати їхнього власника, проте і тут сучасність робить великий зсув щодо традицій. І прикраса, крім суто фізичного, може мати зовсім інший зміст, допомагаючи розкритись її власнику по-новому. До того ж творчість однієї людини в такий цікавий спосіб стимулює творчість і жагу до знань інших – збагачуючи наше власне я.
 

Юрій Курилюк, спеціально для Орінго 

Скільки ж всього нам ще доведеться дізнатися про рідні міста... Іноді історія вміє мовчати дуже добре й відкриває свої скарби виключно перед наполегливими та допитливими. Якщо ж ви знаєте щось цікаве про якесь з міст та будівль, що лягли в основу колекції «Чарівні міста України», не соромьтеся теж поділитися з Орінго