Одного разу я була відьмою! Ну, трохи брешу, бо відьмою я була багато разів: і на шкільних вечорах, і у гурткових виставах, і ворожила на картах та свічках, і просто вулицею ходила замислена у чорному. Але якось мені запропонували поїхати з рольовиками святкувати Самайн на Хортицю. І не просто святкувати: грати в справжню гру, з селянами, лицарями-привидами, перевертнями, ковеном та жертвоприношенням! Хто ж на таке не погодиться?!

Я була студенткою третього курсу і потягла мене туди однокурсниця Аня, що зналася з рольовиками. Тож батьки зовсім не хвилювалися, що я їду на Хортицю спати у наметах та магічити у гурті бородатих чоловіків, які мене не образять. У ковені нас було п’ятеро: місцеві три відьмочки, та ми, дві харків’янки, що мали удавати селянських доньок. Це навіть було візуально дуже гарно: троє дівчат у чорному з чорним волоссям, та ми — двоє рудих у сільських яскравих сукнях та плащах. Пентаграмма складалася якнайкраще!

Що це не просто театральна постанова, а реальна гра з рольовиками, я усвідомила ще на етапі підготовки: ми зустрічалися декілька разів, прописували сценарії, розподіляли сили: так-так, якщо маєш магічні сили, то в них є рівень, і на дорозі у ніч Самайну може зустрітися хтось сильніший за тебе! Узгоджували костюми, вигадували реквізит. Мені в цьому дуже пощастило: моя мама була кравчинею, тож зробила мені за простими лекалами сукню зі спідньою сорочкою, а як плащ я купила собі плед: обшманала бахрому та зібрала під шиєю застібкою. Вважаючи, що під усім цим було театральне трико, то вночі мені мало бути не холодно. Краще зігрівала б лише гаряча від пригоди кров.

На фото: підвіс "Йорік"

…Чи бачили ви колись, щоб в останній день жовтня у соковитій, зеленій, трохи похиленій траві лежало якраво-жовте листя? І щоб роса не зникла до 11 ранку? Коли я, зійшовши з потягу, вперше побачила цей туман по ярах, ці схили у зеленому та жовтому, мені здалося, що ніколи нічого такого гарного я не бачила. Які там Альпи! Яка там Рів’єра! Ось — м’яка до кроків земля, вологе та кусаче повітря. Свіжість така, що аж паморочиться в головах. І гріє сонце, наче це літо, і можна лягти на траву і відчути водночас: холодну землю та тепле сонце. Ми лежали втрьох з дівчатами на траві і не хотіли підійматися. Потім йшли до табору десь годину — а наче дійшли за 5 хвилин. І краси було стільки, що можна було наповнитися нею на весь рік, а то й на все життя.

А потім почалося дійство! У таборі палали костри та ставили намети. Розкладали просто неба таці для ярмарку. Ставили “барну стійку”, де кормили та поїли (май лише свою тарілку та чарку). Ми робили одна одній макіяж, “заряджали” корзинки зіллям та знайомилися: бо нас у таборі було більше ста людей! Запах осіннього вечора та прілого листя змішувався із ароматами костру. Можна було вчути кашу, смажене м’ясо та пряні настійки. Всі потроху розходилися по своїх локаціях, чекаючи сутінок — бо саме тоді починалася гра.

На фото: підвіс "Льолік"

Першим нашим із харківською відьмою завданням було дістатися ковену. А це непросто, бо “село” на вишині, ковен у яру, а на дорогах повно розбійників. А ми ж дві молоденькі прості селянки, ви не забули? Навіть ця маленька подорож була сповнена пригод: ми і лізли через віття, і ховалися чащею від розбійників, і навпомацки лізли яром. У ковені нас вже чекало багаття, подруги, лицар-привид із “очоловіченим” конем та навіть власний перевертень! От тоді я і зрозуміла, що недарма нас тут зійшлося стільки народу із двох міст: харків’яни та запоріжці мали свої сценарії, і нам потрібно було в нього вписатися!

Чого тільки не було: ми ловили та приносили в жертву якогось посланця; на мене наводили морок, щоб я його замінила, але мене впізнали та вбили; потім перевертень та відьми з ковену вели мене до темної богині на воскресіння. А потім мені довелося яром повертатися до села — бо навіть відьмам треба поновляти життєві сили кашею з м’ясом та глінтвейном. Коли я отримала нову задачу, то йшла через ліс, наче вже все в цьому Самайні бачила. Ось тут і піймали мене у кущах розбійники! 

На фото: сережки "Венжик"

Гей, панночко, от зараз ти і будеш нашою здобиччю! Я їм: а я відьма, зараз зачаклую вас усіх. А атаман мені: а в мене сили більше. Дістає свою картку сили, а він — відьмак набагато сильніший за мене. Ну що робитимемо? Проте в мене був козир у рукаві, тобто у корзинці. Здраво розуміючи, що рольовики — люди з досвідом, а вночі на Хортиці буде холодно, я взяла з собою декілька тетрапаків вина та задекорувала маленькі пляшечки з горілкою, наче зілля. Така собі Червона шапочка з чорною магією та повною корзинкою алкоголю. Кажу: а давайте так — я вам зілля дам, а ви мене пропустите? І видаю їм кілька пляшечок. Зілля подіяло! Його дія навіть трималася усю ніч, бо потім дівчата та хлопці не могли допитатися, а чого це я не боюся розбійників, а вони мене усюди пропускають? Ще й деякi розбійники іноді цікавилися, чи зілля ще є? 

Тієї ночі сталося ще багато чого. Від бійок на дорогах до чаклунських марев. Хтось втомився від гри, і співав пісні бардів просто біля вогнища. Поряд на карематах вже дрімали інші втомлені. Хтось ще торгувався на ярмарці, хтось ще блукав лісом. Перевертень явився кажучи, що його вбили, і тепер хутро треба сушити, бо він ліг у лужу. Ковен ще робив ритуали з темною богинею. Я сиділа із привидом-лицарем та його “конем” у яру, дивлячись на темне небо та іскри від вогню, і слухала, як ігри зараз стали нецікаві, і молодь зовсім не готується. Привид був віку мого батька, чи навіть старший. Я почастувала його своїм зіллям, отримала подяку, що не вся рольова молодь зараз безнадійна, та пішла собі дослухувати пісні.

Для мене це був найяскравіший поки що Геловін та Самайн в одній ночі. І справа не тільки в грі: бо сама локація, сам дух природи та магії був там, де ми переживали перехід від світла до тіні, від літа до зими. Тож чаклуйте! Вірте в свою вдачу та магію! І завжди захоплюйтеся містами нашого краю, коли є така можливість.

На фото: каблучка "Запоріжжя. Мости", яка і надихнула на створення цього оповідання 

Коли вже вдома мама захоплено слухала, то потім запитала: “А де ж була Аня?” (тобто моя подруга, що мене запросила). А я у відповідь: “А Аню напочатку гри перетворили на носок!” 

Альона Мінакова для Орінго