Не відпускає мене тема штучного інтелекту, хоча вона й складна та не надто пасує до літа. Але як же добре мати власний простір — можна обговорювати усе, що хвилює, і ніхто мені не скаже «досить вже, припини». Отже, продовжуємо! Доєднуйтеся до обговорення, друзі, якщо цікаво. 

Якби людство поділили по фактору ставлення до тотального використання ШІ, моє місце знайшлося б на шкалі десь між «не схвалюю» та «ставлюся з підозрою»: не використовую свідомо, максимально обмежую його у програмах, де це можна зробити (наприклад, заткнула в текстовому редакторі), не маю жодного застосунку в айфоні та у ноутбуці, не читаю дописи з розлогими цитатами з ChatGPT, завжди ставлю «не цікавить» на рекомендації сторінок, де бачу ШІ-присутність... Веду постійну роботу зі збереження власної свідомості та утримання особистих кордонів від цього здобутка цивілізації. Дуже велика і майже марна робота, бо насправді розумію, як навколо усе вже забруднено уламками інформації, дрібно нарізаної алгоритмами. І далі має ставати тільки гірше — плями забруднення розширюються з космічною швидкістю. 

Тож якщо все одно інформаційний океан зіпсовано псевдонауковими фантазіями та дезінформаціями, нащо затикати пальцями дірки у греблі? Чи не варто розслабитися й отримувати задоволення?

Ой, ну може й так… Я знаю багато прикладів, коли використання ШІ у побутових питаннях допомогло знайти інструкцію, скласти план харчування та список покупок, пригадати нав’язливу мелодію та обрати ідеальний маршрут подорожі. Те, на що раніше потрібно було витратити довгі години, а то й дні, вирішується значно швидше. Обробка великих масивів даних вийшла на новий рівень, що відкриває чудові перспективи у науці й статистиці. Тут я дійсно схильна до компромісів і з великою цікавістю дивлюся у майбутнє. Але коли йде мова про використання штучного інтелекту для імітації творчості — жодних компромісів поки що не знаходжу. 

Читаю зараз книжку «Код творчості», яку написав математик Маркус де Сейтуа у 2019 році. Цікаво те, що це погляд на розвиток подій саме математика, який добре орієнтується у кодах і алгоритмах, а також вельми стурбований майбутнім людства та майбутнім його величної науки:

«…існує царина людської діяльності, яка ніколи не стане доступною машинам, — це творчість. Ми маємо особливу здатність уявляти, винаходити, породжувати витвори мистецтва, які підносять, розширюють і перетворюють саму сутність людини. Саме завдяки тому, що я називаю людським кодом.

Цей код, на нашу думку, притаманний лише людині, тому що він — рефлексія про те, що означає бути людиною. «Реквієм» Моцарта дозволяє нам замислитися про нашу власну смертність. Перегляд вистави «Отелло» дає нам можливість вивчати емоційний світ, царство кохання й ревнощів. Нам здається, що портрет Рембрандта відображає набагато більше, аніж просто зовнішність моделі художника. Чи можна уявити собі, що машина колись зможе замінити нам Моцарта, Шекспіра чи Рембрандта, чи бодай позмагатися з ними?

Зрозуміло, що творчість людини не зводиться до самого лише мистецтва в традиційному сенсі цього слова. І молекулярна кухня Гестона Блюменталя, нагородженого зірками Мішлен, і футбольні трюки нідерландського нападника Йогана Кройфа, і криволінійні будівлі Захи Хадід, і кубик-винахід угорця Ерне Рубіка, — усе це також творчість. Навіть розробку програмного коду для комп’ютерних ігор на кшталт «Майнкрафта» слід вважати одним із прикладів найбільших досягнень людської творчості.

Але що ми насправді розуміємо під цим невловним словом? Ті, хто намагається точно окреслити його значення, зазвичай відштовхуються від трьох основних ідей: творчість - це процес створення чогось нового, несподіваного й цінного. Усі ми звикаємо дотримуватися одних і тих самих уявних схем. Нам здається, що ми знаємо, як розвиватиметься сюжет, — а потім нас раптом веде у зовсім інший бік. Цей елемент несподіванки привертає нашу увагу. Можливо, саме тому зустріч із актом творчості, чи то він наш власний, чи чийсь іще, здатна так схвилювати нас. 

Але що саме надає витвору цінності? Чи йдеться просто про ціну? Чи необхідне визнання його цінності з боку інших?

Я можу вважати цінними свій вірш чи свою картину, але малоймовірно, що багато хто погодився б із моїм баченням їхньої цінності. Незвичайний роман із безліччю несподіваних поворотів сюжету може бути порівняно малоцінним. Але новий і дивовижний підхід до літератури, архітектури чи музики, що поступово отримує визнання і змінює наше сприйняття речей, зазвичай визнається цінним. Саме це Кант називає «зразковою оригінальністю», оригінальним діянням, яке стає джерелом натхнення для інших. Довго вважалося, що ця форма творчості властива лише людині. Однак на певному рівні всі ці прояви творчості - результат нейронних і хімічних процесів. Вони й утворюють людський код, який упродовж мільйонів років відточувала в нашому мозку еволюція. Якщо почати докладно розбирати мистецькі витвори людства, то можна поступово дійти висновку, що в серці творчого процесу лежать певні правила. Чи може бути так, що творчість засновано на алгоритмах і правилах більше, ніж нам хотілося б думати?..» 

Ой-йооо... Щось тут виникає несподіваний поворот... Треба розбиратися!

Пам’ятаєте фільм «Матриця»? Лише деякі люди могли бачити своє справжнє становище більшість же людства дивилася симуляцію та дотувала своєю енергією світ машин.

Відчуваю нагальну потребу процитувати пана Кличка «А сьогодні в завтрашній день не всі можуть дивитися. Точніше, дивитися можуть не тільки всі, мало хто може це робити», — саме ця нібито нісенітниця чудово показує складність ясного бачення. 

На мою думку, наразі поїзд еволюції упевнено рухається у напрямку темної фантастики, а загальносвітові події вишиковуються таким чином, що власна воля та свідомий опір штучному в людині зникають непомітно. Нам мало наразі просто вижити, бажано ще зберегти людську здатність мріяти, фантазувати й творити. 

Процес розпочато. Далі буде! 

О.М.