У творі Рея Бредбері «451 градус за Фаренгейтом» один з героїв висловив чудову думку про сенс людського життя...

«Кожен має щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноручно черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку, і ти житимеш у них". Мій дід казав: "Байдуже, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як було, щоб у ньому залишилася частка тебе самого. В цьому різниця між людиною, яка просто косить траву на лузі, і справжнім садівником. Той, що косить траву на лузі, помре — і його ніби й не було, а садівник житиме багато поколінь».

Я навіть хотіла створити на основі цих роздумів ескіз до торішнього конкурсу «Срібна мрія». Але як не намагалась віднайти просту форму чи силует, які б добре передавали дотик й творчу енергію, нічого впізнаваного та зрозумілого не виходило. Хтозна, можливо це була якась захисна сила, що не дає створити видимість дії й сприймає лише чесні намагання зробити щось справжнє. Хоча, якби вона існувала насправді, в нашому світі було б менше підробок, а речі створювались би не задля угамування споживацької жаги, а для того, щоб приносити користь й радість.

Що ще несуть в собі предмети, зігріті теплом людських рук? В них може бути чиста фантазія  або серйозний інженерний винахід, намагання прикрасити простір навколо або ж спроба полегшити чиєсь життя. А ще сотні, тисячі дрібних рухів, ніжних або сміливих дотиків, прискіпливих поглядів уважних очей й довгі секунди затриманого від зосередженості дихання. Радість від вдалої спроби й натхнення рухатись далі.

Все це відчувається на відстані протягнутої руки й легко пояснює, чому зв’язаний мамою шалик гріє краще за нову курточку,  чай у зліпленому власноруч горнятку виходить особливо запашним, а прикраси, виготовлені з щирим побажанням порадувати, дарують відчуття справжнього дива.