Перш ніж продовжувати біографію Наталени Королевої, потрібно зробити ремарку. Те, про що ми знаємо з академічних джерел чи з Вікіпедії, має всі шанси бути неправдою. Бо ми реконструюємо її життя (так уже сталося) за її власними розповідями. Звідси, певно, зʼявляються романи з іспанським королем та перські пригоди. Можливо, вона писала свій життєпис так само майстерно, як і свої книги… Але я візьму на себе приємну роль переповідачки, а не дослідниці, і все-таки перекажу історію так, як Наталена би хотіла, щоб ви її почули. Отже, Перша світова війна…
Як і більшість шляхетних жінок того часу, Наталена записується до Червого хреста. Рятує, лікує, допомагає, хворіє сама і отримує поранення — і навіть згодом має медаль за мужність. У 1915-му році вона зустріла Іскандера Гакгаманіш ібн Куруша — з ним вона була знайома ще до війни і навіть, якщо вірити переказам, рушила тоді до нього у Персію та дала там клятву вірності, але братися не стала. Як би там не було, а перський князь тепер носив імʼя Павло та сповідував християнську віру, адже вступив до російської армії. На цей раз вони одружилися, та за пів року Іскандер-Павло загинув у бою під Варшавою. Проводивши тіло загиблого чоловіка, Наталена повернулася до Києва. Перша світова війна на той час вже закінчилася, але в Україні лишатися було небезпечно, тож удова записалася до чеських репатріантів — та повернулася до Європи.
Невідомо, чи була і Наталена частиною дипломатичної місії, чи тільки Василь Королів-Старий, але факт є той, що у Празі, опинившись поруч, вони вподобали один одного. І невдовзі, побравшись, оселилися в містечку Мельник. Завели господарство, маржинку і поволі занурилися у провінційне життя. Саме тоді почалася письменницька частина життя пані Королевої. Саме Василь надихнув дружину писати, і писати українською. Її перше оповідання з символічною назвою «Гріх» було опубліковане у 1921-му році у «Волі» — українському тижневику з Відня. З 1935-го по 1939 рік Наталена писала твір за твором. Скоріш за все, боялася, що старі поранення передчасно заберуть її здоровʼя. Василь же займався, так само, письменством, а ще трохи політикою, трохи мистецтвом. Життя було нужденне, подекуди злиденне.
Джерело: Збруч
Королева тікає у книги, за її власними словами, як у теплу ароматну ванну — для відпочинку від дійсності. Її твори того часу грунтуються здебільшого на історії, переплетеній з релігійними та політичними контекстами. Це беллетристика високого штибу, а пристрасть до вигадок і містифікацій як ніде добре квітне саме в таких жанрах. Схоже, що вона прагнула не лише розписати все, про що фантазувала, а й спрагло допитувалася свого коріння, домагалася пізнати власну долю і життя. Зокрема, повість «Предок» присвячена іспанській гілці її роду. Герой рушає в паломницьку подорож з Іспанії до Волинської України, а дорогою ступає й на Святу землю… «Легенди Старокиївські» — дослідження іншої частини себе. Тут Давня Русь сусідує з античністю та подіями біблійних часів. І все це тягнеться у магічному хронотопі реальності від скіфів до Київських князів.
Що ж, усе це могло би бути малоцікавим жуванням власної напівфіктивної біографії. Якби не мова. О, яка ж багата мова у Королевої! Ось три уривки з «Предка»: іспанський, східний та український. Яка невимовна насолода для читання...
«Зміцнявся холодний подих вітру з гір. Співав зловісно, наганяючи присмерк на червоні язики-шпилі далекої Сієрри. Гасив відблески осіннього заходу, натягаючи м’яку, біляву імлу, що кучерявилась і розсипалась, мов жива, невловима істота. Ту імлу, звану "callina", — що приходить на зміну літнім, розпаленим дням.
На великому возі-катафальку коливалась чорно накрита труна.
Знервовані безупинним похоронним співом коні пирхали від нагору смолоскипів, свічок та хмар кадильного диму, що всмикувався в осінню імлу, над розпучливо-порожньою, мертвою, — як місячна поверхня! — Кастильською пустинею.
Густіли вечірні тіні. В серці набирався нестерпний жаль…»
«— Чи ж маєш духів, що служать тобі, як Аладинові?! — дивувався Адам <...>.
Емір узяв із кованого, срібного підносу кілька підсмажених у солі фісташкових горішків.
Розкрив жовтаво-білу, мов зі слоновини старої, надтріснуту шкаралупку і, вийнявши зелене зерно з червоними цятками, вказав лицарям:
— Фісташки — ніби символ самої мудрости — промовив з усміхом. — Мусять вони доспіти в солі та вогні! Бо за тверда лушпина їхня! Коли ж приправлені вони оттак — стане солодке зерно їх піднебінню мудрого. Коли не з обов'язку, а з любови чинить жінка, а як ще до того вона — невільниця, що хоче здобути волю, — вистачить її одної, щоб заступила гурт духів!.. Вистачить, як тієї Марджани з казки, що було її досить одної на те, щоб приманити, зловити й учинити нешкідними сорок озброєних розбійників Алі-Баби, чого не міг зробити жоден каді ані жаден герой-багатир… У моєму домі така Марджана — Ліндараха. Їй обіцяно волю і віно, якщо збереже Хадіджу від занадто химерної її "казки"».
«Тея з Фаїною і Раїною побігли шукати жабку-"рахкавку", що покликала їх із крислатого дуба.
А стара пані намірилась до коней і затрималась, прислухаючись до легкої хвилі, що пробігла по верховіттях. Вони шелестіли тихо, тужно роняючи мідяний лист. Нова хвиля вітру погнала в далечінь… Пані Теофіля похитала головою:
— "Лукаві дні" по радості віщують дерева! Прийде жура… як по ясному дні приходить присмерк вечоровий…
Підняла було руку на "охоронний рух" і знерухоміла, відчувши в новому шелестінні ніби далеке, похоронне "подзвіння"…
— Кому дзвонять повітряні дзвони? Мені? — болісно відбилось у серці. — Ах, Боже! Хоч би вже швидче виростала та до розуму доходила мала Тея! Сум мене обіймає: на кого покину старе "гніздо лебедине"?
І почала молитву до Святої Діви. Але вітер уже потяг у другий бік і заспівав лагідніше.
— Так не по мені дзвониш? — розмовляла з лісом, як із приятелем стара литвинка.
— Твоя правда, знову, друже зелений!.. Леч призволь нам бути ясними та лагідними як ти! Це, істно, найліпша рада!..»
Василь Королів-Старий, схоже, сам провіщував свій кінець. Написавши мемуари «Згадки про мою смерть», відвіз рукопис до Праги, а повернувшись у власний дім, впав Наталені на руки. Лікарі сказали — серце. Згодом стало відомо, що Василь побував на допиті в гестапо, де шукали його звʼязків з УПА.
..Решту життя пані Королева доживала самотньою, покинутою. Заледве дописала «Легенди Старокиївські», а все більше вчителювала, приватно викладаючи мови, бо мусила з чогось жити. Намагалася якось звʼязатися з київськими видавництвами і навіть державними літературними установами, та марно. І померла у 1966-му році в тому ж містечку, та й була похована біля чоловіка. Згодом стало відомо, що Королева мала прийомного сина, але неясно, чи це названа дитина, чи офіційно всиновлена (ця інформація зʼявилася в новинах у контексті догляду за місцем поховання Королевих).
Що ж, якщо бути реалісткою, то важко не вгледіти контраст між тим, якою романтикою та містикою оповита перша частина життя Наталени — саме та, папери та фактичні докази з якої вже неможливо було відновити. І якою прозаїчною та задокументованою є друга. Щодо її перших трьох десятиліть ми знаємо, грубо кажучи, лише легенди, та й ті — з її вуст, з-під її пера. Якщо досліджувати родоводи та відтворювати деталі, легенди розсипаються на порох. Тих-то не існувало, такого-то місця не можна знайти, а такі-то події ніяк не відбилися на реальності. Лише кола на воді. Більше того, вже в дорослому, статечному віці, коли підліткові мрії про іспансько-мавританську спадщину вже зблякли, Наталена і сама де-не-де розповідає, що народилася на Волині біля Луцька. А дошлюбний паспорт мала на прізвище Ковалевської (і де ж тоді той чарівний перський офіцер?). Чехословаччина цинічно фіксувала життя Королевої з 1919 року, але все, що було до того, Наталена трансформувала так, як хотіла сама. І не нам їй боронити.
Зрештою, кожна жінка має право на власну історію.
Нехай роки її можливого навчання у Інституті шляхетних дівчат не збігаються з роками, коли там вчителював Лисенко. Нехай побачити іспанського короля Альфонсо XIII їй вдалося не в юності, а вже дорослою, і не на відстані поцілунку, а десь з натовпу під час ясновельможного візиту до Мельника — і не короля вже, а вигнанця. Нехай навіть пані тих часів не могла виступати в опері, час від часу маючи відрядження на археологічні розкопки, а потім тікати від шлюбу з перським князем караваном верблюдів через Індію.
Ну то й що? Ну то й що?..
Анічогісінько.
Анастасія Орінго 
