У невизначений час, в одному місті, яке по самісінькі вінця сповнене бажань, відчаю та надії кожного містянина і приїжджого, на вулиці з непостійним ім’ям, у високій сірій вежі, на п’ятому поверсі жив-був автор. 

Це був не якийсь там автор з великої літери А і аж ніяк не геніальний АВТОР капслоком та з придиханням, а найзвичайнісінький автор. На його думку, у сірій панельній вежі можна було відшукати й набагато талановитіших авторів, творців та митців.

От сусідка його по тамбуру, Любов Василівна, на кожне свято вигадувала нові тістечка, зі смаками й назвами такими, що усі б мішленівські зірки впали їй під ноги, якби тільки хтось знав про таку геніальність. 

Приятель його, Павло Петрович з четвертого поверху, розмножував в акваріумах чарівних золотих рибок з такими гарними вуалевими хвостами, що три бажання виконувалися миттєво, від одного погляду на таку красу. Правда, він їх не продавав нікому, а тільки показував, милувався і фотографував…  

Дівчинка Тетянка з шостого поверху писала кумедні та влучні вірші, і автор дуже радів, коли читав чергове її творіння на стіні біля поштових скриньок. Там на дошці оголошень був прикріплений аж до підлоги величезний аркуш ватману і маркери, тому коли у Тетянки був вільний час після занять у третьому класі, вона тішила своїх поціновувачів. Аркуш заповнювався округлими літерами і кривенькими рядками, а потім знову ставав білосніжним та вабив усіх, кому було що сказати мешканцям сірої вежі.

На першому поверсі жила родина, яка обожнювала музику й музичні інструменти. Тато Василь вмів знайти спільну мову навіть з самим розхристаним піаніно — як тільки його тепла долоня торкалася кришки, струни самі казали, де болить. Дружина Василя, Ангеліна Едуардівна, створювала для дітлахів такі уроки музики, що не було жодного учня, який би не закохався в цю ельфійську мову. А їх син Олесь сам писав та співав пісні. І коли він їх співав, мешканці вежі захоплено відстукували ритм по трубам та радіаторам. 

Ритм вони відстукували для Софії Михайлівни з восьмого поверху, яка вже майже нічого не чула, але дуже любила музику і спілкування. Софія Михайлівна була на почесній пенсії — колись вона створила методику лікування дерев і була видатним арбористом, тому навколо сірої вежі усі дерева були здорові, гарні та вдячні.   

Під деревами та навколо дитячого майданчика спліталися дивні малюнки квітів, якими завжди опікувалася тітонька Руся, місцева двірнича фея. Ой, які ж там були квіти! З березня по листопад буяло яскраве квітіння, розносячись по усій вежі ароматами та радістю. Тітонька Руся дозволяла усім бажаючим зрізати три квіточки додому, і автор міг би присягнути, що вже зранку на тому місці, де зрізали, було їх дев’ять. 

Дитячий майданчик, величезний, надійний, цікавий, на декілька різних рівнів, створили батько й син Сірки, які мешкали на дванадцятому поверсі. Майданчик вони робили разом з дітворою з усієї вежі, дозволяючи навіть дошки пиляти й шліфувати. А великі брили для казкового замку привіз на своїй автівці з далеких гір тато Тетянки, мовчазний Юрій Сергійович. Він взагалі не дуже любив розмовляти, може й тому добре чув землю, знаходив будь-де чарівні камені та робив з них дорогоцінні статуї…

Сіра вежа була насправді лише захисною оболонкою для яскравих особистостей.

Люди, які творили щось своє особливе не тому, щоб конвертувати таланти у гроші.

Люди, про яких знав і пам’ятав лише автор.

Чи люди, яких він вигадав, щоб не відчувати самотність?

В його голові весь час відкривалися двері в кожну квартиру панельної дванадцятиповерхівки. Він подумки кружляв сходами вниз, а потім на чистому ліфті піднімався на самісінький верх, виходив на дах, сідав там біля краю і ретельно збирав у блокнот смак полуничного тістечка, полум’яний бік золотої рибки, віршик про кумедного сусіда, музику, квіти, дерева, фотографії та малюнки, сміх дітей на гойдалках і прохолоду мармурової спини статуї кошеняти біля під’їзду.

Щось він писав, щось замальовував, намагаючись найточніше передати свої відчуття. 

Автор знає, що він не має жодного права припинити писати, бо коли завмирає над аркушем його олівець, сусіди починають розчинятися у повітрі. «Щастя простого життя», як він називає свої блокноти, ніколи не побачить друкарню — кому ж цікава нескінченна сіра вежа без зомбі, прибульців, пригод і вбивств… Та поки він щодня пише історію буденності, ниточки між незворотнім минулим та мінливим майбутнім міцно тримаються в його пальцях. 

Жив-був невідомий автор... 

ОМ 

Допис проілюстровано архівними світлинами прикрас,

створених в єдиному примірнику за моїми ескізами