Неважливо, де ви зараз: в місті чи в селі, шепочуть за вікном дерева чи реве автострада. Озирніться: ось вона, починається просто тут, таємна, майже непомітна лісова стежка, плутає між деревами, перетинає струмки, заманює у хащі… Не будемо опиратися - ходімо по ній!

Ми крокуємо по стежці, насолоджуючись лісовою прохолодою. А запах… дихайте, дихайте на повні груди, ковтайте цю суміш свіжості, смоли, листя, чогось казкового та прадавнього, впізнавайте нотки грибів, вологої землі та нагрітої сонцем кори. Ліс – чи не найкращий парфумер.

Шагів майже нечутно: усі звуки поглинає м’який мох. Він оплів корені, оповив гілки та звисає з них, немов чудернацька борода. Деінде скрізь густий лісовий ковер з моху та листя виблискують, немов дорогоцінності, шляпки грибів та соковиті ягоди. Дерева перештопуються, позіхають, звідкіля-то долинає задумлива пісня струмка. Хтозна, чи не витікає він з маленького озерця неба, яке майже повністю сховане за гілками? 

Десь за горизонтом нашого зору ховаються Імлисті гори. Ліс, який збігає з цих скель, ліс, яким ми зараз блукаємо, - непростий. Це Фангорн, прадавній ліс Середземья, стародавня пуща, корені якої ховаються не в світі уяви – вони надійно проросли в нашому серці…

Згадаємо, як Фангорн вперше з’являється у Толкіна. Братерство Персня вже розпалося, Арагорн, Леголас та Гімлі намагаються знайти своїх друзів-хобітів. Але їхні сліди розчиняються в лісі, про який нічого не знає навіть Леголас – лісовий ельф.

«…він ровесник Старого Лісу за Могильниками. Елронд казав, ці ліси — залишки Первісного Лісу, де мандрували Первонароджені, коли людські племена ще не прокинулися. Але Фангорн свої таємниці оберігає, про них я нічого не знаю».

Здавалося б, на гобітів в цьому лісі чекає небезпека: чи мало неприємностей може спіткати у похмурих хащах? Але навіть плутанина гілок видається безпечнішою за орків, від яких гобіти тікають, тож вони занурюються в ліс, ховаючись від страшної битви.

«Їх обступили могутні стовбури, старі, як світ. Густі, сплутані бороди моху та повзучих лишайників звисали з них, коливаючись від вітру. Гобіти обрали темну місцинку й визирнули з-під гілля — наче ельфи, які колись уперше визирнули з одвічних хащів помилуватися першою в їхньому житті ранішньою зорею. Далеко за Великою рікою, за Брунатними полями, за простягнутим на сотні миль безлюдним степом буяло на сході золото-криваве світило».

Так, мерщій в ліс, подалі від цього божевільного світу! Пройшовши далі та озирнувшись навкруги, гобіти зустрічають дивовижне створіння: ента, пастира дерев. Енти мешкали в Середзем’ї з давніх-давен, вони – ровесники гір, роздумливі та неторопливі.

«Росту в ньому було не менше десяти ліктів, довга голова без будь-якого переходу з'єднувалася з міцним тулубом. Важко було зрозуміти, чи він одягнутий у плащ з сіро-зеленої, схожої на кору тканини, чи це його власна шкіра. Сильні руки нижче плечей гладенькі, бурого кольору; на ступнях по сім довгих пальців. Низ обличчя ховала сива борода, довга, густа, кущиста; окремі волосинки, вгорі завтовшки з тонку гілочку, донизу розходилися мохнатими волоконцями. Але найбільше вразили гобітів очі велетня. Карі, із зеленими цяточками, вони дивилися уважно й велично. «Наче бездонний колодязь, — намагався згодом пояснити Пін, — повний давніх спогадів і повільних роздумів, а згори — відбиток нинішнього дня, як сонце віддзеркалюється на поверхні колодязя». Наче дивовижна рослина, що спала чи заглибилась у свої думки від коріння до кінчиків листя і раптом прокинулася, й дивилася на них так само зосереджено, як з давніх часів зосереджувалася на власних відчуттях».

Ент стане добрим другом для гобітів: прихистить їх, напоїть смачною водою та пообіцяє допомогу. Виявиться, що в них спільний ворог – Саруман, що полював на Братерство Перстня, встигнув дошкулити і ентам. Його орки з топорами вдерлися на околиці Фангорну, палили, нищили, перетворювали красиві дерева на попіл та золу… Нічого не нагадує?

Поки енти скрегочуть зубами, переповідаючи злочини саруманівських орків, розкажу вам трохи більше про Фангорн. Він – вціліла частина первісного лісу, що колись покривав значну частину Середзем’я, Фангорн був його південним узліском. Своє ім’я Фангорн отримав від найстарішого ента (з яким, власне, і зустрілися гобіти), а перекладається воно з ельфійського як «бородате дерево».  Втім, енти називали свій ліс інакше - Альдаломе («тінь дерева»), Амбарона, Тауреморна («чорний ліс») та Тауреморналоме («ліс чорних тіней»). А ще Фангорн мав реальний прототип:  ліс Пазлвуд у Великій Британії – він славиться своєю древністю та заплутаними романтичними тропами.

Колись ентовські ліси були неймовірно прекрасними… Щасливо жили в них енти разом зі своїми дружинами, насолоджувалися спокоєм та плекали зелень.

У вербових низинах Тасарінана

Я блукав навесні.

0 ніжні пахощі весни

У Нан-Тасаріоні!

І я говорив: то є добре…

Влітку вітав я в'язи Оссіріанду…

О, сяйво і музика літа у семиріччі Оссіра!..

І думав я: тут найкраще!

До букових лісів Нелдорета

Я забрідав під осінь…

О, злотно-багряні шати осені у Таур-на-нелдор!

І то було більше, ніж я бажав!

Узимку я навідував сосни в нагір'ях Дортоніона…

О, вільний вітер і чорне гілля на білому тлі зими в Ород-на-тон!

Мій голос злітав увись і бринів у самому небі…

А нині усе те вкрила вода…

Що лишилось мені: тільки Амбарінна, Тауреморна та Альдалімн…

Моя рідна земля, мій ліс Фангорн, де коріння сягає глибин,

А роки незчисленні, як листя.

В Тауреморналімн…

Та немає на світі такої казки, куди б не зазирнуло зло. Темрява згустилася над Середзем’ям, червоне Око поглянуло на прадавній ліс, заскреготали пекельні механізми – і Фангорн заполихав. Втім, енти одразу ж зрозуміли, хто винен в їхньому нещасті. І сталося те, чого злі чаклуни навіть уявити не могли – ліс знявся з міста та покрокував мститися своєму ворогові, який у минулому був добрим сусідом.

«Провина лежить на орках — вони губили ліси безцільно, від злостивості, їм навіть не потрібні були дрова задля обігріву! Це нас особливо зачепило, та ще й підступність сусіда. Адже він маг, а від магів ми звикли чекати зовсім інших вчинків… Для такого не знайдеш достойного прокляття жодною мовою Середзем'я…»

У лісу Фангорн, який ожив і вступив у бій з ворогом, є літературний прототип. Це Бірнамський ліс із трагедії Шекспіра "Макбет". Як ви пам'ятаєте, Макбет, який уже остаточно збожеволів і став тираном, каже, що йому нічого не страшно. Що кінець його влади настане лише тоді, коли Бірнамський ліс встане і піде війною на Дунсінан - фортецю Макбета. Однак ці необачні слова чує принц Малкольм, який бажає звільнити Шотландію від тирана... І одного чудового дня Макбет несподівано бачить, як до його фортеці підходять ряди дерев! Звісно, не самих дерев, а шотландських солдатів, які тримають по зеленій гілці. Однак раптове "оживання" лісу стає досить ясним знаком: владі тирана прийшов кінець, сама земля відмовляється його носити.

Саме так і трапляється у «Володареві Перстнів»: енти, що прийшли під стіни Ізенгарду, розбивають фортецю, розганяють орків та направляють у долину чисті води, що змивають зло. Це непростий бій – чимало ентів гине у ворожому полум’ї і гіркий погребальний дим додає усім скорботи… Не повернути і ті ліси, що були винищені орками. Але оплот злої магії, що вважалася непереможною, зруйнований, і над ним лунають пророчі слова:

«— Миру ми прагнемо, — промовив нарешті Теоден здавленим голосом. Люди почту схвально загули, але ярл застережно здійняв руку. — Ми прагнемо миру, — повторив він вже спокійно. — І ми його одержимо, коли розіб'ємо тебе, Саруман».

Де ми і що це шелестить над нашою головою? Забивається в горло їдкий дим від спаленого ізюмського лісу, зітхає від звуків снарядів харківський лісопарк, перегукуються розтривожені карпатські смереки… стогнуть усі ліси та лісочки нашої України. Та зелене життя, заховане в них, непереможне. І коли ми розіб’ємо стіни кремля-ізенгарда на дрібні скалки, на місті згарища проб’ються нові ростки.

А тепер запрошую помилуватися новими прикрасами!

Усе почалося з підвісу - саме він солює в комплекті. Камінець в обіймах гілок вигадала та намалювала Олена Маслова, а втіленням ідеї в срібло займався Павел Манюк. Ідея впала на плодородну землю, тож з підвісу швиденько проросли ще каблучка і сережки 

Ось він, прадавній ліс, в якому росла й росте наша надія: срібні гілочки дбайливо обіймають-оплетають чималий кабошон. Тільки подивіться, як щільно оплели вони підвіс, майже заховавши камінець з однієї сторони. Але з другої краса каменю нічим не захована: її підтримують та підкреслюють крапани-листочки, на яких детально промальована кожна прожилка - підвіс двусторонній і буде добе виглядати з обох боків. До речі, придивіться уважно до листиків: один з них ми зробили чарівним та він трішечки відрізняється від інших  Доторкнувшися до нього, ви зможете пригадати улюблене дерево...

В каблучці гілки подовжуються, надійно обіймаючи палець. Красивезний малюнок кори на шинці стане маленькою таємницею власниці, а ширина шинки обіцяє, що гордо носити на руці чималий камінчик буде зручно.

Повторюється та ж тема і в сережках, де трохи менший кабошон так само оплетений гілочками. На ще одній гілочці, під яку вдало маскується замочок сережки, камінець тримається на вусі – і цій прикрасі позаздрить будь-яка дріада.

Малюнок каменю та дерева, таке просте і водночас вишукане поєднання, робить прикраси майже ексклюзивними. Згадаймо усі лісові мотиви в каталозі Орінго та зрозуміємо: шукати, з ким потоваришує будь-що з сету «Фангорн», буде нескладно.

Побачивши каблучку та підвіс вперше, я одразу згадала джерело Фангорна, заховане у серці лісу. Вода з нього, налита в кам’яні чаші, ставала чарівною, надавала життєвих сил та лікувала хвороби.

«Ступивши під крапельну завісу, що прикривала нішу, Древес кілька разів з насолодою вдихнув вологе повітря, просякнуте перлинами водяного пилу, широко посміхнувся та увійшов під склепіння. Посеред ніші стояв величезний кам'яний стіл, ані стільців, ані лавок не було видно. Древес сховався в темній глибині, виніс дві великі чаші й поставив на стіл. Чаші по вінця наповнювала, як здалося гобітам, звичайна чиста вода, але коли Древес простягнув над ними руки, вода спалахнула в одній чаші смарагдовим сяйвом, в іншій — золотавим. Змішуючись, ці промені освітили нішу так, наче сонце потрапило до грота крізь мереживо весняного листя. Дерева в залі за джерельною завісою теж засяяли, спочатку слабко, поступово розгораючись, і невдовзі кожен листок був оточений вінчиком світла, зеленого, золотого чи мідно-червоного, а стовбури засяяли, наче вирізьблені із самоцвітного каміння».

Сет «Фангорн» народився посеред воєнного Харкова і став ще одним ковтком з чистого джерела краси. Це наш росток майбутнього мирного життя, наш оберіг та обіцянка безсмертя – і ніщо не зможе пригнути до землі срібні гілки та обтрусити листя.

Ольга Орінго