«Ось тоді ми зрозуміли: сенс життя в тому, на що його витрачено. Смерть садівника не підкосить дерева. Але зрубай плодоносне дерево, і садівник буде вбитий...»

Бачимо філософську цитату за авторством Сент-Екзюпері, в якій йдеться про кохання, ворогів, пустелю, працю чи смерть, і впевнено кажемо: «Цитадель». Беремося читати «Цитадель»... і пустеля сенсів та думок змикається за нашими спинами.

«Цитадель» вважається, мабуть, найдивнішою книгою автора, найбільш нетиповою для нього, найскладнішою для розуміння і найбільш, як не дивно, непопулярною на батьківщині самого Сент-Екзюпері. Що ж це таке?

Якщо спробувати відповісти на запитання, про що «Цитадель», швидко з'ясується, що відповіді як такої і немає – причому одразу з двох однаково значущих причин. По-перше, «Цитадель» – це не роман і не повість, а збірка філософських міркувань, де думка вільно перетікає все далі й далі. Важливо враховувати, що на міркування ці вплинули непересічні життєві обставини самого Сент-Екзюпері: він разом зі своїм літаком зазнав аварії посеред пустелі. Багато днів письменник намагався вижити і вибратися до людей, зрештою дивом зустрівся з бедуїнським караваном, який проходив повз; бедуїни його і врятували. Цей, прямо скажемо, специфічний досвід стає точкою відліку всіх інших ідей і думок, зафіксованих у книзі.

Каблучка «Цитадель»

А по-друге, «Цитадель» не була цільним текстом: це поєднання цілого чемодану зошитів, окремих записів на розрізнених листках, які Екзюпері створював з 1936 року, та невпорядкованих аудіозаписів, які він робив із 1941 до 1944 року вночі після бойових вилетів; лише через чотири роки після його загибелі їх передрукували, відредагували і видали. Тобто, книжку довелося збирати по частинах; уся редакторська праця над нею була фактично спробою відповісти на запитання «що ж хотів сказати автор?», оскільки матеріалу малося багато, а сам автор, на жаль, уже не міг узяти участь у редагуванні... Втім, саме так він з самого початку й задумував:

«...Хочу закінчити свою книгу. Ось і все. Я міняю себе на неї. Мені здається, що вона вчепилася в мене, як якір. У вічності мене запитають; «Як ти обійшовся зі своїми обдаруваннями, що зробив для людей?» ...

Книга вийде друком, коли я помру, тому що мені ніколи не довести її до кінця. У мене сімсот сторінок. Якби я просто розробляв ці сім сотень сторінок гірської породи, як для простої статті, мені й то знадобилося б десять років, щоб довести справу до завершення.»

Питання про сюжет книжки навряд чи має сенс: який сюжет може бути у філософського роздуму? Далі й далі йде по пустелі караван, син володаря пустелі розповідає про різні події, зважує свою владу, і історії його то бентежні, то прекрасні. «Цитадель» почала збиратися з окремих частин і думок уже після катастрофи та чудесного порятунку. Однак катастрофа і порятунок стали для Сент-Екзюпері відправною точкою для роздумів про світ і місце людини в ньому, про необхідне і зайве, про те, як зло і несправедливість, будучи безумовно поганими речами, допомагають сформуватися людській особистості...

Ця філософська праця була визнана критиками вершиною думки і літературної майстерності Сент-Екзюпері, однак водночас стала однією з найсуперечливіших його книжок – багато читачів і шанувальників визнали «Цитадель» надто нетиповою для автора, такою, що разюче відрізняється від інших його творів за духом і настроєм. Це й правда: у нашаруванні неквапливих міркувань, пронизаних постмодерністськими відсилками до Біблії, Корану, античних філософів та буддистів й навіть Фрідріха Ніцше, складно вловити відголоски «Маленького принця». Втім, інші читачі кажуть, що навпаки впізнали тут Принця: якби він подорослішав й потоваришував зі змією.

Сережки «Цитадель»

Сент-Екзюпері вирушив у свій останній політ до того, як дописав «Цитадель», тож навряд чи б світ дізнався про цю книгу, якби не графиня Елен Марі Генрієтта де Вогюе, художниця, письменниця, підприємиця та коханка письменника. Їхні стосунки почалися після того, як 28-річний Сент-Екзюпері розірвав заручини зі своєю нареченою, продовжилися, коли він за три роки одружився з Консуело Сунсін Сандовал, і тривали до самої його загибелі. Під час однієї з коротких зустрічей у Африці Екзюпері день й ніч читав коханій написані фрагменти «Цитаделі», дав ліки, щоб вона не спала; закохані не встигли набачитися, але так важливо було поділитися створеним... Після смерті письменника саме Елен де Вогюе взяла на себе працю зібрати, впорядкувати та видати його записи, саме їй читацький світ має бути вдячний і за «Цитадель», зібрану по шматочках, немов вітраж. 

Вітраж та густий мед – ось два найкращих визначення цього тексту. «Цитадель» неможливо прочитати поспіхом, її треба роздивлятися, смакувати, вдумуючись в кожне слово, пропускаючи його через себе, щось залишаючи всередині, а з чимось – обов'язково! – сперечаючись. І тоді крізь піщинки слів проступить постать замисленого царя, і щось ледь чутно промовить... І дослухаючись до цієї мови, ви пробачите «Цитаделі» і складність, і заплутаність, і недописаність. Адже, врешті-решт, «... досконалість корисна лише для музеїв. Ви ніколи не виграєте, бо прагнете досконалості». 

Сет «Цитадель»

У кожного свій спосіб прочитати та зрозуміти «Цитадель» – і, як ви вже, мабуть, здогадалися, не зробити її срібне втілення було рішуче неможливо. Чарівний й непересічний сет «Цитадель» в Орінго збудували ще у 2020 році. Сережки та каблучка не тільки зручні й надійні, вони ще й мають під собою міцне філософське підґрунтя, про яке розповідала у прем'єрі Олена Маслова:

«Нижній шар схожий на лабіринт спогадів, де ми щоразу знаходимо нове уявлення про наше минуле. Верхній шар – немов стрімкий космічний корабель нашого майбутнього, як сходинки до прийдешніх звершень, які ми будуємо просто зараз. Точки – позначки пройденого, віхи шляху. Центр прикраси – колодязь сенсу життя, що поглиблюється з кожним правильно прожитим днем. У його воді відбиваються наші справи і думки. А все разом становить наше сьогодення. Мить, що проживається просто зараз».

І хоча ці прикраси менш впізнавані, ніж «Це шляпа», їм також є що розповісти – і своїй власниці, і про неї. Зрештою, саме ви вирішуєте: впускати когось за мури своєї фортеці чи ні, ділитися своїми мандрівками й фантазіями або ж зберігати їх у таємниці, читати дивні й давно немодні книжки… або писати власну.

«...І знову я дивлюся на напівзатонулі кораблі, що зволікають у хвилях пустелі. Все-таки вони пливуть. І я зрозумів: насамперед потрібно будувати корабель, споряджати караван, зводити храм – вони довговічніші за людину. Люди з радістю витрачатимуть себе на те, що дорогоцінніше за них самих. Тільки тоді з'являться художники, скульптори, гравери... Але чого чекати від людини, якщо трудиться вона для насущного хліба, а не заради власної вічності?»

Ольга Орінго