— Якийсь він … милий … А може є не такий маленький? Я б узяв старого чи хворого.
Такий дивакуватий клієнт в зоомагазині траплявся вперше.
— У нас тільки здорові звірі. До того ж їх швидко забирають, тому дорослих нема. 
— Добре, запакуйте мені цього. — погодився Ігор, з відразою тицяючи пальцем на маленького вухастого щурика породи дамбо.
— Ви певно хотіли сказати, що Вам потрібна переноска для нього? Зараз я підберу. Корм купувати будете? — запропонував консультант.
— Ні, нічого не треба. Переноску, так, візьму. І  дайте ось той пакетик соняшникового насіння. Цього вистачить. — сказав Ігор, а подумки продовжив: «Він все одно довго не протягне».

Чоловік поклав всі покупки в щільний пакет та пішов геть. Він поспішав до нареченої, завчасно не телефонував, бо був впевнений, де знайде її. Весь свій час його кохана Женя проводила в своєму ательє.
Невеличке приміщення у 50 квадратних метрів на першому поверсі багатоповерхівки, світле та затишне. Женя не мала фаху, але ладно кроїла, любила копирсатись в обрізках, пришпилювати тканину голками, формуючи силует майбутньої сукні, пришивати вручну мереживо та намистинки. Вона жила всім цим і не бачила свого життя без кравецького ремесла. Клієнтів було не багато, скоріш навіть замало, якщо порівнювати із кількістю затрачених ресурсів. Але достатньо для того, аби Женя продовжувала наполегливо працювати, навіть у збиток собі.

Проте для Ігоря це ательє було скалкою, якої він збирався позбутися найближчим часом. Колись він підтримав Женю з цією ідею, але ж тоді думав, що ці жіночі забавки швидко минуться. Ігорю потрібна була жінка вдома, яка б чекала його з роботи на вечерю, виховувала дітей та обирала тур у відпуску. Для цього він і заробляв гроші. 
— О, привіт! Ти вчасно! Я якраз придумала ескіз для нової сукні. Подивишся?
— Я на цьому не розуміюся, ти ж знаєш.
— Ну ти міг хоча б удати цікавість.
Ігор проігнорував шпильку і, поки Женя гортала теку с ескізами, спробував непомітно витягти переноску. Стоячи трохи далі, за стелажами з тканинами, він тихенько відкрив кришку. За хвилину чоловік вже був біля дівчини. На його щастя, вона не помітила його дивних дій.
 — Добре, покажи, що там в тебе. — після вдалої висадки хвостатого десанту настрій в Ігоря покращився. Еге ж бо, зовсім скоро вони розірвуть договір оренди, бо в ательє виявиться справжнє нашестя щурів.
— Ось. Але я сумніваюся з приводу кольору. Синій якийсь дуже холодний та занадто діловий.
— Це ж той шовк, за який я вивалив купу грошей? А перед покупкою він тобі не здавався «холодним та занадто діловим»? — Ігор почав дратуватись. 
— Не ображайся, тканина просто чудова. Я поспішила з висновками. — Женя вирішила, що зараз не час для сварки. — Пішли додому, пізно вже.
 
Ранок наступного дня для хазяйки ательє розпочався з загадок. Відріз синього шовку, що вона залишила на столі, набув декоративних елементів у вигляді п’ятьох дірок. Женя просунула крізь них пальці, намагаючись зрозуміти, чим або ким це було зроблене, та не знайшла жодної відповіді.
Вона і так весь час сумнівалась у власних силах, краяла себе тим, що вмовила Ігоря вкластися в цей бізнес, і боялася не виправдати сподівань. Їй і на думку не спадало, що його однаково не радують ані її невдачі, ані успіхи, й ставлення Ігоря до Женіного хобі коливалось по емоційній шкалі десь між байдужістю та роздратуванням. Вона навіть дала собі останній шанс — вирішила взяти участь у конкурсі кравчинь та кравців, аби довести йому і, в першу чергу, собі, що на щось здатна. Та здається, і з цим вона також не впорається. Тканина була безнадійно зіпсована. Женя закрила очі й намагалась не заплакати. Лише подумки просила дати їй знак — чи варто продовжувати почате?

Знак не заставив на себе довго чекати. На голову Жені щось впало. А потім ще раз, і ще, аж поки її не накрило справжнім дощем. Це лились нестримним потоком кристали з пакета, що лежав як раз на полиці над робочим місцем дівчини. «Хм, чи не забагато дивацтв на один день? А якщо це не знак, то що тоді?» — Женя стала на стілець, щоб зупинити цю барвисту хвилю. В пакеті виявилася діра, що нічим не поступалася таким самим у шовку, поряд лежало кілька шкаралупок з соняшникового насіння.
— А тут не заважало б прибратись. — промовила дівчина, перев'язуючи пакет.
Залишок дня вона провела наводячи лад в крамниці. Ця здавалось би невеличка пригода мала масштабні наслідки, бо дрібні кристали позакочувались у кожний куток. Ще один день був втрачений, робота не просунулася ані на крок, як і Женіна впевненість у власних силах. 
— Мабуть, Ігор мав рацію, не моє це. І ще не пізно навчитись запікати курку в духовці за рецептом його мами.

Ввечері Женя розповіла про свої пригоди Ігорю. Він був впевнений, що в ательє завелись щури і краще зараз все покинути та встигнути продати комусь всі матеріали, поки їх не зіпсували ці шкідники. На пропозицію Жені завести кота Ігор нагородив її таким поглядом, що дівчина вирішила більше не згадувати цю тему. Вона поки що обрала тактику спостереження та не поспішала з прийняттям поспішних рішень. Наступні дні не вказали точно, що в ательє живуть саме щури, але дивних подій вистачало і без того. Весь час зникали якісь дрібнички: то вона не могла знайти ножиці, то ніби крізь землю провалилась подушечка з голками, а одного разу замість охайно розкладених по кольорах котушок з нитками  Женя знайшла барвисте сплутане гніздо.
  
Після довгих вагань вона нарешті примирилась з думкою покинути ательє. Потрібно було зробити інвентаризацію та знайти покупця на всі ці скарби з шовку, фатину, мережив, ниток, ґудзиків, голок та ножиць. А ще манекен, вона забула про свій французький манекен! Такий самий стояв колись у Коко Шанель. Що поробиш, не вийшло з Женьки великої мадемуазель. Останньою крапкою її терпіння став перегризений провід живлення від робочого ноутбуку. Тож запланована інвентаризація була на грані провалу. «Значить, Ігор мав рацію щодо щурів. В принципі, як і завжди. — подумала Женя. — Не біда, зазирну у свій записник, там є всі чеки. Часу в мене купа, тож спробую відновити картинку по документах».
Вона дістала з полиці коробку з договорами, чеками, транспортними деклараціями — тобто всім, що могло стати в пригоді. Не полінилась навіть перебрати папірці в сміттєвому кошику і вивудила звідти ще два чеки. З одного на неї дивився намальований щур, що гриз шматочок сиру та хитро кліпав одним оком. «Це якесь знущання, — подумала дівчина, — звідки це?». В переліку покупок значилась переноска для гризунів 1 шт, щур?! 1 шт та пакетик насіння. Дата покупки тиждень тому, а це саме тоді, коли...
 
— Що в нас на вечерю? Пахне смачно! — вигукнув прямо з порогу Ігор, коли повернувся додому. 
— В тебе? Пакетик соняшникового насіння! І тобі прийдеться пошукати для вечері інше місце. Зрештою, як і для сніданку.
Не було ані палких суперечок, ані довгих умовлянь. Якби вона знала, що розійтися з Ігорем буде так легко, мабуть, відважилась би на це ще раніше.
 
Прийшовши наступного ранку в ательє по свої речі, Женя знайшла на столі поруч з дбайливо залишеним кормом та мисочкою з водою головного винуватця змін у своєму житті. Щурик був зовсім малюк, не більше 10 см довжиною, і, якби не довгий хвіст, то й зовсім виглядав би кумедною бульбашкою з двома лапатими вухами. Чорні оченята-намистинки з цікавістю вивчали дівчину. Кучеряві вуса були завершальною крапкою в цьому сюрреалістичному наборі щурячих принад і кумедно ворушились, ніби намагались вловити невидимі хвилі її настрою. Побачивши таке диво Женя приснула зі сміху, замість того, щоб вилізти на стілець та почати верещати.
Окрім нового знайомого на столі лежали загублені ножиці, жменька кристалів, шматок мереживної стрічки, клаптик паперу і олівець.
— Ти знову подаєш мені знак? Цього разу я його не проґавлю. — посміхнулась поглядом дівчина. А щурик нічого їй не відповів. Адже щури не розуміють людської мови і не вміють розмовляти. Хіба що тільки в казках?