Невмолимо наближалася головна мить року. Жриці з храму завзято давали ладу довіреного їх турботам святилищу, так що гай з покривлених дерев гудів навколо приземкуватої споруди; з усіх вікон-дверей та з останніх сил вони викидали геть старі дари, які за рік натягували паломники до підніжжя кам’яної піраміди, що красувалася по центру зали і сердито бурчали. 

Підстави для буркотіння в них насправді були. Ох вже ці відвідувачі, ну ніхто не слухає нічого, ніхто не читає таблички біля входу — сказано ж їм не приносите те, що псується, не тягніть те, що не просять, треба тільки золоті ножиці, дорогоцінні камені та паперові гроші. А вони тягнуть усяку нісенітницю: камені з бруківки та морську гальку, малюнки, якісь гральні карти і навіть іржаві садові секатори. Ось навіть гільйотину для сигар припер хтось, нібито в кожного у голові були свої правила вшановування піраміди. Ну що ж за люди такі?

Робота жриць була не надто престижною, а часом і брудною, черга на працевлаштування не стояла і потрапляли до храму тільки ті жінки важкої долі, хто не зміг підлаштуватися до сучасного світу. А ось колись звання жриці було вищою шаною в країні — віддати свою донечку на служіння намагалися усі вельможні та заможні родини, тільки найкращі та найрозумніші з них проходили вступні іспити…

У ці спогади поринула найстарша зі жриць, поважна сивочола тітонька сто з плюсами. Нарешті вона змогла дістатися до головної піраміди, і поки інші її дівчатка, трохи молодші за неї, завершували вигрібання мотлоху та відмивання приміщення, випрямила натруджену спину, начепила на ніс старомодні окуляри з товстелезними скельцями та вдивилася в священні літери й знаки, вкарбовані у блискучі грані піраміди. За своє довге служіння вона знала на дотик кожну тріщинку на кожній літері, вивчила на пам’ять усі тисячі сторінок пояснень, трактувань та таємних розшифровок, але щороку, коли наближалося головне свято Єднання з Істиною, хвилювалася так само, як коли вперше підійшла до цієї піраміди маленькою дівчинкою. 
 
Як же вона тремтить від передчуття майбутнього дива, як радіє, що знову дожила до свят! 
 
Тільки один раз на рік через трикутний отвір стіни храму проскочить сонячний промінь, лагідно доторкнеться до піраміди, висвітлить особливі літери і відбудеться те, що так вправно керує життям усіх мешканців впродовж неймовірно довгої історії країни: з’явиться прогноз — річна програма існування й життя знову побіжить по колу. 
 
Літери складалися в головні слова країни. Ці слова були першими, які завчали діти після народження, по цим істинам жили їх предки з давніх давен і кожен мешканець благополучної країни чітко знав, що завжди «ножиці розрізають папір», «папір накриває камінь», «камінь ламає ножиці». 
 
Жриця зітхнула. Яке б передсвяткове хвилювання вона не відчувала, несподіванок чекати не доводилося — вже багато років поспіль промінь падав на грань з написом «камінь ламає ножиці», та ще й фокусувався виключно на слові «ламає», що за поясненнями найдосвідченіших пірамідологів потребувало повної уважності до безпеки усіх громадян та країни. Тому країна жила тільки у противагу слову «ламає» — будувала, зміцнювала, застерігала, попереджувала… Але рік за роком піраміда та промінь у день Єднання з Істиною повторювали прогноз і усі добре розуміли, що попередні заходи вочевидь були недостатніми, якщо прогноз ніяк не змінюється. 

Щоб убезпечити ще краще, щоб раптом не зламалися стіни та кордони і ніхто не зазіхнув на благополуччя, країну істини майстерно приховали з усіх карт та глобусів, накрили маскувальним куполом, тому ззовні потрапити до неї було неможливо. Всередині в країні теж не було нічого, що можна зламати. Місцеві автівки ніколи не їздили швидше за пішоходів, речі взагалі не мали зносу, діти ніколи не ламали іграшки, люди не хворіли і дуже довго жили, а надто жвавим просто накладали превентивний гіпс на кінцівки. 

Серед жриць ходила професійна легенда, що колись дуже-дуже давно, в момент настання нового прогнозу піраміда раптово оберталася і результати завжди були різні, роки несхожі, життя мінливе, занедбаний нині інститут пірамідології процвітав на державних грантах, вбрання жриць сяяло від дорогоцінного каміння, в храмовій бібліотеці гнулися полички від справжніх паперових книжок, а чарівний дзвін золотих ножиць, які розвішували у гаю навколо храму, було чутно в сусідніх країнах. Але сама жриця в цю легенду не сильно вірила, бо сама вона такого не бачила й скільки б не намагалася зрушити з місця піраміду перед святом, та була непохитна й незворушна. 
 
Раптово за спиною старшої жриці щось гахнуло, покотилося та різко задзеленчало. Вона здригнулася, випала зі спогадів, різко обернулася і одночасно трапилося два лиха, які точно передвіщували біду: щось погано клацнуло у спині, а з носу на кам’яну підлогу впали улюблені окуляри. 
— Та що тут в біса коїться! — викрикнула жриця й схопилася за поперек. У храмі миттєво запанувала напружена тиша і хтось нишком проштовхнув вперед розкуйовджену дівчину, наймолодшу жрицю, яка цього року уперше повинна була спостерігати мить дива. 
— Ти що таке наробила? — вже не так гучно продовжила жриця, коли примружившись розгледіла винуватицю своїх несподіваних нещасть. Гучність зникла, бо спина боліла, настрій зіпсувався, а дівчина-винуватиця була її бешкетною правнучкою, яку довелося пристроїти до храму, бо на жодній роботі вона не могла втриматися довше тижня. Всюди дівчина створювала хаос та неспокій, хвилювала керівників своїми дивакуватими припущеннями та ідеями, заважала і врешті-решт не залишилося місць, де не знали про таку ненадійну робітницю.
 
Під суворим поглядом прабабусі дівчина заторохтіла скоромовкою:
— Ой, ба… вибач, бааа… та я просто хотіла вимити вікна, щоб світло було з усіх боків, бо темно, глянь які брудні, бааа… ну наділа каску, взяла відро з водою, залізла на оту колону, а щітку забула внизу… поруч нікого… а галасувати ти заборонила, зістрибнула за щіткою, а відро впало, вода вилилася, я послизнулася, впала, каска покотилася сходами, ну я не хотіла, вибааааач… ой, окуляри улюблені твої…

І з цими словами дівчина підбігла до скрученої від болі прабабусі, присіла навпочіпки біля її ніг, схопила окуляри та уважно оглянула їх. Дивлячись знизу вгору, вона протягнула окуляри й промовила підлесливо:
— Поглянь, вони ж майже цілі, жодної тріщинки на склі, а дужку я тобі вдома обов’язково приладнаю, інструменти є... і ти навіть…, — тут дівчина несподівано замовкла.  

Поки в душі у поважної тітоньки сперечалися головна жриця та поблажлива прабабуся, дівчина не квапилася підійматися з підлоги — щось її дуже зацікавило у постаменті піраміди. Вона вглядалася у вузьку щілину, зводила брови, мугикала під ніс, витягнула з волосся довгу шпильку, зігнула її, рачки перебігла на інший бік піраміди і різко встромила гачок під священний камінь. Жриці, які були поруч, тільки зойкнули, а бабуся сплеснула в долоні та знову вронила окуляри. Дівчина тягнула гачком зі шпарини якесь старе лахміття та павутиння, бігала навколо піраміди, а потім відламаною від окулярів дужкою натиснула на щось знизу і піраміда повільно зрушила з місця. 
 
Задоволено посміхаючись, дівчина обтерла брудні руки об спідницю і відступила назад. Жриці стояли як загіпнотизовані, з розкритими ротами спостерігаючи за обертанням такого непохитного раніше світу. Піраміда прискорилася, піднялася над основою і площини граней зрушили в різні боки так, нібито чиїсь руки складали велетенську головоломку. На нижній грані жриці розгледіли нові символи — ящірку й якогось інопланетянина. Замерехтіли фрази і до трьох звичних додалися небачені раніше: 
 
…Камінь ламає ножиці.
Ножиці розрізають папір. 
Папір накриває камінь. 

Камінь тисне ящірку.
Ящірка труїть Спока.
Спок руйнує ножиці.
Ножиці переполовинюють ящірку. 
Ящірка їсть папір. 
Папір викриває Спока. 
Спок випаровує камінь…

За спинами ошелешених немолодих жінок, які так довго видавалися собі могутніми жрицями, гнучка та весела дівчина намивала вікна, ризиковано балансуючи на одній нозі на самій вершині колони. Інколи вона поглядала у бік подій і задоволено продовжувала причепурювати храм. Вона й гадки не мала, що у бабусі така цікава робота — стільки всього корисного тут можна зробити, стільки треба полагодити і ніхто не стримує...  

«Ой леле! Знов усе не те!», — дівчина раптом схопилася за голову — «…А що ж буде завтра, коли сонячний промінь висвітлить нове слово з нижніх граней, тлумачення якого немає в бібліотеці?» Перед її очима пронеслися наслідки протидії можливим передбаченням прогнозам «труїти», «переполовинювати» та «випаровувати» і вона знову з грюкотом зверзлася на підлогу. 
 
Як же тепер вимкнути цю кляту піраміду, обережно покласти її на постамент і якими словами розвернути до віконця, щоб не накоїти біди? Їй дуже хотілося чогось нового і невідомого, хоч якось і дивно довірятися предмету, схожому на дитячу іграшку… Але країна міцно збудована навколо цієї піраміди і храму. То що краще: залишити для цього року те, що було завжди і тихенько підготуватися до подальших змін чи нехай вирішує доля?
 
Дівчина підійшла до жриць, зачарованих новими словами, привернула до себе увагу покашлюванням і коли тітоньки сфокусувалися на ній, рішуче спитала:
— Зупиняти чи нехай крутиться? 

****

Що їй відповіли жриці та яке слово обрало їм сонце на наступний рік, розповідати не буду, поки це таємниця і до того ж — не моя; на глобусі й досі видно тільки 195 країн, хтось від нас ховається. 

Нехай загадкою лишається також походження піраміди — люди й так частіше дивляться назад і вниз: аніж вперед і вгору. Важливі не літери і слова, а що саме ми з ними робимо. 

Та попри усі ці таємниці та відмінність тієї країни від нашої, я вірю, що все одно варто наводити лад перед святами, поважати попередні покоління і не надто довірятися прогнозам. Бо зараз і дійсно якось усе не те на глобусі. 

Зупиняти чи нехай крутиться?