Робочі обережно розвантажували нові склопакети перед першим під’їздом двадцять четвертого будинку по вулиці Перемоги. Дрібна крупа тільки-но перестала сипати, і відбитки їхніх черевиків складалися у чарівну карту на свіжому снігу. Заклопотаний замовник слідкував за ними, але лиш одним оком, бо майже всю його увагу займала телефонна розмова.

— Уже в місті?! А як ви так швидко? Ти ж дві години тому казала, що ви тільки кордон пройшли… Катю, може, їдьте поки до бабусі? Та ні, у мене все добре, просто… Ну словом, краще до неї, я за вами заїду увечері. Що? Я не чую…

Якийсь чорний автомобіль поволі висунув мордочку з-за рогу, як допитливий спаніель, і непоміченим підкрався до під’їзду. 

— Сюрпри-и-из!

Жінка у сірому пальті та усміхнена дівчинка з двома косичками поспішали до чоловіка, який так і завмер із телефоном біля вуха, розгублений і навіть трішки наляканий. Поки вони обидві обіймали його і цілували, а водій спаніельської таксівки виставляв на тротуар валізи, робочі ніяково топталися обіч.

— Пане, — врешті, озвався один з вантажників, — у вас у замовленні доставка на поверх. А ліфт не працює.

— Як не працює? — схаменулася Катя, розірвавши обійми. — У нас же світло не вимикають, ти казав.

— Так ви тойво, за підйом доплатите? — вантажник шморгнув носом.

— Доплачу, — так само зніяковів мужчина. — Підіймайте, тільки швидко. І валізи теж занесіть, якщо на те пішло.

Робочі знову заходилися до роботи, таксист гухнув багажником і загуркотів мотором. А дівчинка закинула голову, щоб подивитися вгору. Кілька запізнілих сніжинок впали їй на чоло і одразу ж розтанули.

— Один, два, три, чотири… Мамо, я забула, який у нас поверх?

— П’ятий, сонечко, — жінка поправила зачіску й уважно подивилася на свого чоловіка. — Богдане, що сталося? Що це ти вікна міняєш?

— Та нічого такого, думав, до вашого приїзду встигну, хотів освіжити ремонт трішки, — заметушився той. — А чого, ми вікна давно ставили, вже годів з шість, ще Марічка не народилася… Та чого ти так на мене дивишся?

В очах Каті потроху світилася здогадка:

— Сусіди знизу теж ремонт затіяли?

 — Не знаю, а чому ти так вирішила?

— Бо у них всі рами були білі, як у всіх, а тепер одна в спальні і одна на кухні — коричневі. 

Жінка схилила голову до правого плеча, очікуючи пояснень. За її спиною дівчинка весело оббивала сніг з високих гілок будяччя, що наросло влітку на клумбі, і рахувала: “Один, два, три, чотири, п’ять!” Пауза затягувалася, і зрештою чоловік усміхнувся з гіркотою:

— Коричневі на складі були, а білих не було. Тому ось, у них уже стоять, а нам тільки зараз… Та і коричневі ти б помітила, еге ж? — Богдан приобійняв жінку, винувато зиркаючи їй в обличчя. — Усе добре, клянусь. Тільки три вікна. Хвилею, ти не думай, не прямо… І карниз злетів, але я його почеплю назад.

— І в новинах не писало… І ти мовчав! — Катя слабко стусонула чоловіка в плече білою пухнастою рукавичкою.
***

У квартирі було настільки холодно, що з Марічки не зняли ані черевичків, ані теплої шапки. Ще пахло будівельною піною і під батареями лишилася пара брудних мокрих слідів. Сутінки насувалися на місто, як ковдра, і довелося запалити пару свічок.

— Поїхали до бабусі, — вмовляв дружину Богдан. — Ми тут втрьох не надихаємо, а спати як?

Катя похитала головою.

— Може… Дай нам побути вдома. Ще годинку, добре?

Він стенув плечима і заходився обдивлятися житло, ніби разом з нею бачив його вперше за довгий час. Годинник на стіні цокав, як ні в чому не бувало, а тіні бігали по стелі, ворушилися, немов жваві мишенята. Раптом Марічка голосно озвалася:

— Хочу малювати. Дай мій альбом!

Хоч як Катя не старалася, а швидко знайти все малювальне приладдя не змогла. Навіть закрити валізу до пуття не вдалося: речі мають чарівну властивість моментально розширятися одразу після того, як вибираються назовні. Тоді Богдан спробував вигадати, як розважити доньку. Дістав з робочого портфеля непотрібні аркушики, чисті з одного боку, але не натрапив ані на ручку, ані на хоч якийсь олівчик.

І на мить кинув оком на щойно встановлені вікна — брудні, замацані… Колись Катря щороку намивала їх на Паску, а на Новий рік вішала мерехтливі вогники. Він так любив, коли вертався з роботи зимовими вечорами, якусь хвильку постояти, дивлячись на їхнє підморгування. Шкода, що на склопакетах мороз більше не залишає візерунків. 

Ця думка ніби запалила вогник і в ньому. Богдан рвучко відкрив шухляду кухонного столу і дістав звідти ножиці.

— Донечко, ходи сюди! Пам’ятаєш, як у садочку ви вирізали сніжинки? Зараз ми з тобою прикрасимо наші нові віконечка!

Він посадив Марічку на коліна і заходився складати папір при непевному світлі. А тоді — вирізати, продівши дитячі пальці в завеликі вічка ножиць, притримуючи їх своєю великою, зашкарублою рукою.

Коли все було готово, Богдан забрав свічку з кухні і пішов шукати чи то скотч, чи то мило, щоб причепити кривульки-сніжинки на скло.

— Мамо, — покликала Марічка стиха, виглядаючи на білу-білу від снігу вулицю. — А що сталося зі старим вікном?

Катя відповіла не одразу. По паузі її голос звучав незвично, глухо і хрипко:

— Напевно, хлопчики бавилися на вулиці і потрапили чимось у нього, може, камінчиком чи сніжком, ось воно і розбилося.

— То це був просто камінь? — перепитала дівчинка.

— Так, сонечко. Просто камінь.

Жінка поправила Маріччину шапочку, погладила по плечах, по кісках… Добре, що на кухні в цю мить було темно.