Історія про те, як майже випадково зібралися на живу нитку в одній точці часу й простору п’ять вимірів свободи, любов до міста, срібло та мрії.  
 
Коли минулого року виставка «Орінго. Мистецтво срібних історій» була лише у зародку ідеї та не мала власного ім’я, до рук мені потрапила книжка Тімоті Снайдера «Про свободу». Захоплююча подорож різними вимірами свободи була пройдена двічі, а потім блакитно-бузковий томик оселився на полиці з особливими книжками, які нікому не даю і навіть з хати не випускаю. 
 
Приблизно у той же час я малювала нову колекцію про П’ятий Харків, бо в голові зібралися разом автобіографія і есеї Юрія Шевельова, а також фестиваль «П’ятий Харків», який започаткував Сергій Жадан за підтримки літературної спільноти. Наразі фестиваль на паузі, але багато років поспіль небайдужі творчі люди збиралися у книжковій столиці країни навіть під час війни. Вони дивилися на світ крізь оптику Шевельова та вели цікаві розмови про минуле, теперішнє та майбутнє, про мрії та дії, про те, як впливає на нас власний вибір, що саме пам’ятати і до яких дороговказів привертати увагу суспільства. 
 

Люди живуть, поки їх пам’ятають. Завдяки фестивалю до міста повертався не лише Юрій Шевельов. Завітали знову до Харкову Григорій Сковорода, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Лесь Курбас, Микола Куліш та інші харківські романтики. Скажу чесно, поверталися вони зовсім не гучно і бачили їх одиниці. 
 
На жаль, не буває масових прозрінь у складних темах. Юрій Шевельов — непересічна особистість, науковець світового рівня, людина, яка все життя відстоювала українську мову та любила Харків, але у рідному місті він на диво маловідомий. Проводила опитування серед знайомих і навіть у моїй бульбашці про нього знають одиниці. Я, наприклад, уперше про нього почула у новинах, коли розгортався скандал з меморіальною дошкою — активісти її поставили, адміністрація знищила. Варварство було нечуване навіть для кернесовських посіпак у 2013 році — дошку прилюдно розбили кувалдами. Мене це обурило, тому купила почитати маленьку книжку есеїв «Триптих про призначення України», де уперше й дізналася про «Четвертий Харків».  
 
На щастя, тепер є значно більше книжок Шевельова та про нього, у медіапросторі завдяки фестивалю лунає його ім’я і постать Шевельова нарешті перемістили зі штучної тіні до харківського пантеону. 
 
То що ж воно таке, п’ятий вимір Харкова і де попередні чотири? 
 
Юрій Шевельов написав післямову, яка стала значно відомішою, аніж книжка Леоніда Лимана «Повість про Харків», до якої він її писав. Етапи розвитку міста Шевельов відміряв довільно, не роками, а людьми, як історичними постатями, так і пересічними громадянами. Та головний герой, як мені здається, не люди, що робили чи терпіли історію, а дух міста, про яке пише він стурбовано, щемко чи з гнівом. 
 
Перший Харків:
«…Невідомий рік його народження. Десь у середині XVII сторіччя стомлені війнами Богдана Хмельницького і початком Великої Руїни оселилися тут ті, хто хотів тягар козацького життя проміняти на ідилію спокійного хліборобського ладу розмірно мирної Слобожанщини…»
 
Другий Харків:
«…Та ідилії в історії тривають недовго. Поволі, але певно на лагідні слободи спадає з півночі тінь зажерливої Москви. Хутори стягаються в місто. Виростають ремісничі квартали. Ще вчить української мудрости Грицько Сковорода, а поруч на горі над Лопанню виростають «Присутственные места», а по другий бік річки, за мирними вулицями Чоботарською, Коцарською, поруч мирної Ганчарівки виростає другий символ режиму — тюрма: острог, як називає її Квітка. І патріярхальний український світ із острахом і нерозумінням дивиться на потвору, що виростає поруч, на його ж землі, його ж працею й коштами…»
 
Минають роки і місто повністю накриває ця тінь. Приходять небачені московитські капітали, будується залізниця, відкриваються заводи й фабрики і багато років Харків був невиразною частиною російської імперії, постійно розчиненими воротами, але несподівано відбувся поворот долі — революційні хвилі дали сірому місту новий потужний поштовх!
 
Третій Харків:
«…Ви проголосили Харків столицею України? Гаразд, ми зробимо його таким. Ми сповнимо його українським змістом. Третій Харків — Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового «Березоля», …, українського студентства, українського походженням, душею, програмою і прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідтворний, сповнений життя і безуму дерзання. Третій Харків, Харків нашої молодої молоді.»
 
Якщо подивитися на відлік часу, то харківське відродження — це крапка в історії, якихось п’ятнадцять років. Та мабуть час тоді був таким щільним, як зараз, інакше неможливо пояснити кількість створеного у місті та величезне значення цього спадку для нащадків. Дзвінкі й гучні голоси, яскравість та непересічність рідко живуть довго й бувають винагородженні чесно. Коли творчі сили змогли розкрити свій потенціял у повній мірі, тінь повернулася.
 
«…Третій Харків за адміністративним поділом був столицею такої собі УРСР. Але його ідеологи і його покоління духово стверджували його столичність і в своїй творчій мрії підносили його на рівень центру світового. З цим помиритися Москва не могла. Ідеологи покоління і все те покоління, що наважувалося мислити, мусіли бути знищені. 13-го травня 1933 року лунає постріл у кабінеті Хвильового. Перестає битися серце Скрипника. За справу береться ҐПУ. Сотні, тисячі і десятки тисяч харків'ян після допитів на Совнаркомівській і Чернишевській прощаються з життям, розстріляні чекістом або відтранспортовані на північ і схід…
…Вирок м'ятежному третьому Харкову вивершують два акти: голосно-прилюдне перенесення столиці до Києва і — тихцем, непомітно, вночі — зрівняння з землею могил Блакитного, Скрипника, Хвильового. Третій Харків, оспіваний так пристрасно і ніжно, так велично і так людяно, з такою гордістю і з такою ліричністю Хвильовим, поховано. Без некрологів, без надгробних слів. Під гробове мовчання…»
 
І вже у 30-х роках минулого століття настає нова похмура доба. 
 
Четвертий Харків.
 
Про нього Юрій Шевельов пише найбільше — відчувається у кожному слові, як болить він йому й пече. Для нього той стан рідного Харкова уособлював зліт і падіння надії на українське майбутнє, на розквіт свободи. 
 
«…четвертий Харків — це має бути за всіма плянами партії і уряду суцільна провінція. А як же посміє вона сказати, що це провінція? Таж коли провінція усвідомлює й каже, що вона провінція, — це вона робить перший крок до того, щоб перестати бути провінцією. А цього Москва, законодавець і суддя підсовєтської літератури, ніколи не дозволить. Бо вся політика Москви спрямована на те, щоб усю Україну тримати в стані і на рівні сірої провінційности.
 
…не помилимося, сказавши: четвертий Харків — це вся Україна сьогодні, хіба може поки що з винятком «возз'єднаних» після 1939 року областей.
Чи ж треба говорити, що пізнання четвертого Харкова — conditio sine qua non розгортання українського визвольного руху і здвигнення нової української держави? Дуже легко вимріяти собі таку еміґраційну вежу з слонової кости: я з совєтами нічого спільного не маю, в жадні компроміси з ними не заходив, я чистий і незайманий! Але народ український живе в четвертому Харкові, там він бореться і пристосовується, гине і виживає, існує і мислить, будує і терпить.»
 
Відчуваю смуток між рядками, коли він каже про пізнання положення міста, як необхідної умови для створення української держави, але при цьому розуміє власну ментальну та фізичну віддаленість. 
 
Ті, хто дивився здалеку, напряму впливати не могли. Але вони могли тримати візію та зберігати для нас пам’ять,  яку совєти нещадно витирали в головах людей на підконтрольних територіях. Могли й дійсно тримали.
 
Цей феноменальний есей, написаний у 1948 році у Мюнхені, звучить ніби набат у Харкові в 2025 році. Мене він непокоїть, чіпляє, спонукає до дій, до небайдужості, до читання, до творчості. І я бачу, що не лише мене. Щоб пройти крізь слимаковість, аполітичність, зневіру та вивчену безпомічність до стана вільної людини, доводиться дуже багато працювати. І не факт, що та праця принесе втіху й спокій. Навпаки. Якось так виходить, що вона приносить лише нову працю, ще складнішу, але обраний шлях сродної праці, коли світ спіймати мене не в змозі — перемога над сірістю біологічного буття. Принаймні, в нас усе для цього є всередині, маленьке зернятко справжньої волі, бо ми — одне з багатьох поколінь нескінченного четвертого Харкова.
 
«…Це покоління ненавидить муштру і обмеженість. Воно виросло в умовах повної ліквідації февдальних пережитків, які й досі тяжать над молоддю Европи. … Воно прагне щирости і віри, поезії і людяности, дружби і чистого кохання. Воно стужене за справжнім людським життям. Воно інстинктовно тягнеться до такого свого, яке відкрите всьому доброму чужому. … Перед нами покоління зовнішньо звихнених, але внутрішньо здорових людей, спрагнених життя і людяности. Воно тільки не знає, що справжнє життя і людяність для нього звуться — Україна. Йому бракує переємного зв'язку з третім Харковом. Воно в шорах страшної чужої системи.
…
Людина ніколи не пласка, ніколи не схема. Людина завжди контрасти і співжиття взаємовиключних протилежностей. Це ще зростає в обставинах, що не дають людині розкритися й виявитися. Несполучне? Ні, сполучне в теорії і сполучене в практиці. Покоління живих і сильних, хоч з полудою на очах. Покоління українське, хоч воно само цього не знає. Спадкоємці третього Харкова, хоч вони ледве знають про його існування. А це означає, що коли поколінню розкриються очі, коли воно зможе бачити, коли його мислення перейде в поле інших категорій, які йому досі були внеприступнені, то в його душі спалахне нова віра. І сила спалаху цієї нової віри буде прямо пропорційна силі того гніту, під яким досі та віра була розчавлювана…»
 
Так, на мою думку ще тягнеться четвертий Харків, хоча багато хто з розумних людей вважає, що його доба закінчилася у 1991 році, або у 2014 році, а може у лютому 2022 року. Але досі відчуваю цей четвертий вимір в атмосфері. Він видається вже згаслим газовим вогнищем, таким, що немає сили над людьми, а потім знову ніби тягне гниллю і все повертається. Летять ракети зі сходу. Ллється брехня в етері. Лавочки та мусорки є символами міста. На місці зародження Харкова несподівано виникає залізна імітація вогнища для розваг. 
 
Чи можна щось зробити, аби скинути з себе тінь та перейти у п’ятий вимір Харкова? 
 
Шевельов не давав чіткого рецепту, який можна відтворити, отримати жадане оновлення та перескочити на новий рівень. У нього лише один абзац про візію майбутнього:
 
«…з погляду державної рації, з погляду потреби здвигнути згодом п'ятий Харків, який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно, який поруч Києва, Львова, Одеси і всієї незчисленної маси міст і сіл українських почуватиме себе осередком української ідеї і тому — духовою столицею, — з цього погляду нема перед нашою наукою, нашим мистецтвом завдання важливішого, відповідальнішого й нагальнішого, як пізнання й усвідомлення ментальности і всього духового обличчя людини четвертого Харкова.»
 
Отже, інструкції чи заповіту в нас немає. Тому в кожного, кому не байдуже на величезний український спадок та долю Харкова, руки розв’язані. І кожен робить те, що вміє: пишуть вірші, видають книжки, проводять фестивалі. Це служіння місту й країні, яка потребує чистої енергії навіжених фанатиків свободи. 

Не знаю, чи встигну відчути П’ятий Харків особисто, щоб передати його онукам з рук в руки, чи вдасться зберегти безперервність свободи, совісті й любові, але попри сумність часів все одно роблю свою частину роботи — зберігаю пам’ять.
 
Представляю вам найхимернішу річ з усього, що колись робила у сріблі: мій п’ятий Харків!

Це композиція, яка має стати кульмінацією виставки «Орінго. Мистецтво срібних історій», а починалася вона з заміток та замальовок для щорічної колекції. 
   

Подорож з Тімоті Снайдером не полишала уяву — шукала знакове втілення свободи, вимальовувала кола та ступені свободи. І п’ять свобод постійно тягнулися до п’яти періодів Харкова, інколи намагаючись разом вийти в п’ятий вимір. Звична до вакханалій образів при підготовці ґрунту для колекції, спочатку я не панікувала: вела творчій щоденник, малювала елементи, фіксувала усі виверти свідомості та знала, що одного дня усе складеться.  

Не складалося довго. І не лише з колекцією — шукала тоді нові навички виживання ювелірної справи в умовах війни, тому творчість постійно посувалася вбік, на потім. Лише іноді, коли видавалася мить спокою, в блокноті заповнювалися сторінки. 
 
А потім розпочалася підготовка до виставки у Скарбниці. Ми з кураторкою виставки, Іриною Удовиченко, планували зробити подію, яка людей потішить, розрадить та зацікавить можливістю творчості.   

В Орінго виникла й прижилася особлива культура: буквально на очах сплітаються матеріальне і вигадане в єдиному полі, де народжуються прикраси. Кожен за бажанням може долучатися до творчості та продовжувати процес без особливих умов. Відкритий код творчості не приймає копіювання існуючих прикрас. Можна вивчити готове, проганяти крізь себе, прислухатися і пробуджувати своє бачення до втілення. Ми не приховуємо цей код, але й не дуже популяризуємо, бо наслідування без занурення радості не створює. 
 
Але виставка в такому Музеї — це унікальна можливість поділитися секретами з людьми, яким це може бути цікаво. Нестерпно захотілося розказати там про своє бачення Харкова, щоб голос рідного міста зазвучав у сріблі м’яко і чисто, щоб торкнувся він сердець відвідувачів, як торкається мого. Для цього довелося виходити за звичайні межі прикрас і зробити справжні артефакти, срібні щити для міста. 
 
 
На щитах задокументоване моє особисте бачення локальної історії, від народження Харкова і до місця, де ми знаходимось зараз. Бачення, яке формувалося в останнє десятиліття, під впливом прочитаного й почутого. 
 
Отже, зліва направо розташовані наступні щити з віхами:
 
Харків перший. Новонароджений і суверенний. 

Там, де колись було Дике Поле, біля злиття річок Харків і Лопань виросла фортеця для захисту від набігів кримських татар. Будували її українські козаки та селяни, що втекли від польської шляхти. До речі, вік Харкову почали рахувати за першою письмовою згадкою в офіційних джерелах і це була скарга на розорення білгородських церковних угідь харківськими козаками у 1654 році. 
Магічна лінія злиття наших річок сяє як блискавка на ковильному степовому небі. А маленька нахабна відмітка на іншому березі Лопані — місто народження щитів, локація Орінго. 


Харків другий. Зростаючий, творчий, непередбачуваний.

Пройшло зовсім небагато років, а Харків вже ого-го який! 
Розрослися наші улюблені базари. Друкуються та пишуться книжки. 
Колегіум приймає студентів, яких вчить поетиці сам Григорій Сковорода... 

Але є й другий шар у цього щита, своєрідна підкладка. Місто існує в межах імперії і пов’язане з нею. Підкрадається гадюкою 1863 рік — і ось вже підступний «Валуєвський циркуляр» викреслює українську мову з освіти й видавничих планів. Рівнем знецінювання він нагадує риторику сучасного московитського царька:  «…ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є ні чим іншим, як російською мовою, лише зіпсованою впливом Польщі; що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, яке вигадують для них деякі малороси, і особливо поляки, — так звана українська мова».  Циркуляр діяв до 1905 року і наробив нам багато шкоди, його треба пам’ятати. У 1869 році з російським краєм Харків міцно з’єднали залізницею, яка бути Південною не припинила й досі, на жаль. Залізниця прискорила багато процесів, як корисних, так і руйнівних.   
 
Харків третій. Бурхливий, рухливий. Щасливий і смертельно небезпечний.

Цей щит вже відрізняється від первісного задуму — про «Алло на хвилі 477» і про літературну спільноту створилися окремі композиції для вітрини «Театральний Харків»
Держпром будується, виростає з харківської землі. Кістки мамонта у котловані, які робітники сприйняли як роги диявола. Багато кісток під майбутніми спорудами.
Арматура, заклепки, балки — основа будови міста, схожа на елементи малюнків футуристів та театральні декорації «Березіля»

Радіохвилі над містом несуть «Алло! Алло!..»
Темний вершник з каруселі Василя Кричевського для «Літературного ярмарка» Хвильового.
Молодий зухвалий Харків та його мінливе обличчя. 
Будинок «Слово» і сходи. Нескінченні сходи, які нікуди не ведуть.

У 1933 році совєтська шабля відсікає ниточки впевненості, що Харкову можна бути українським містом. У будинку «Слово» завершує життя Хвильовий. 
На місця книжок прийшли «дєла», в яких мільйони історій про завершення попереднього життя. Тисячі тих,  хто писав ці діла. Почався четвертий Харків. 

 

 
Харків четвертий. Складний. Дуже складний і довгий Харків, який вчить нас фактичності.

Спочатку намалювався один елемент: традиційний п’ятикутний знак якості, який приховує собою сутність совєтської буденності, закриває усю облуду «стабільності». Потім він почав тягнутися в один бік за кутик, бо совєти скінчилися, а відчуття залишалися. 

У поле ХХ століття потрапила індустріалізація, яка зробила місту багато гарного й не дуже. 
Нескінченне скління вікон, з решітками й без. Місто сонця – район ХТЗ, тракторець, харківський танк і метро, яке згодом з найпотужнішого перевізника стане укриттям. 
І яскраві кабінки канатної дороги над знаменитими парками… Четвертий Харків ніяк не закінчувався.

Консервним ножом відкриваємо приховане. Приймаємо факти, відкидаємо звинувачення. Місто до 2022 року і місто зараз — два різних міста. Зношені канати ледве витримують наше сьогодення, але важливо не загубити власну історію, якою б вона не була. 
Слова набули іншого значення. Квіти на асфальті від касетних снарядів, сталеві їжаки. Завмерло веселе оглядове колесо. Ми зараз тут.

Вчимося бачити себе в історії. 
   
Харків п’ятий. Харків майбутнього. Вільне місто вільних людей
 
Що сказати про майбутнє? Воно вже тут...