Колись давним-давно, коли люди ще довіряли книжкам та дізнавалися новини один від одного, у маленькій кімнаті під самою стріхою сидів собі старий зіркочтій та похмуро дивився на небо.

Навкруги розквітало усіма кольорами Різдво. Звідусюди долинав спів колядок, магазини, здавалося, вигиналися стінам назовні, щоб вмістити усіх волхвів, які в останню хвилину обирали подарунки, з-за кожного кута блищало щось святкове, а ялинки вихвалялися одна перед одною своїми шатами, немов красуні, готові до балу. Причепурилася навіть кімната зіркочтія: на ряди книжок на полицях осіли сніжинки, біля старезної зоряної карти хтось просипав блискітки (чи, може, вони злетіли якраз з зорь – хтозна), а на підвіконні, частково затуляючи небо, притулилася пляшка з-під вина з гілками ялинки. Так, навколо було дуже гарно – та серце зіркочтія не раділо.

«Що встигнув я зробити? – похмуро розмірковував він. – Та скільки місячних обертів мені ще залишилося?..»

Зіркочтій озирнув книжкові полиці – чимало книжок мали на палітурці його ім’я. Та все-таки то були книжки наукові, складні, й, чесно кажучи, трохи нудні, - такі книжки читають одиниці, а запам’ятовує взагалі майже ніхто. Пройде кільканадцять років, і літери в них перетворяться на пил, а знання відлетять назад до зорь.
А ось видатного відкриття зіркочтію створити так і не довелося. Не засяяла в його телескопі незнайома зоря, не наснилося йому чогось такого, щоб рушило науку уперед… та що там, навіть гороскопа величному королю він зробити не спромігся!
 
Зіркочтій ще раз зітхнув, і тут, підкорюючись законам казки й Різдва, з-під стосу карт визирнув чортик.

Чорт зашелестів папером, чхнув (бо на паперах сумуючого зіркочтія зібралося добряче пилу), пробурмотів щось зовсім не пасуюче до казки і одразу перейшов до діла. Попереду у чорта залишався усього один вечір на землі, в плані ж було чимало душ, які ще треба спокусити. Тож він, капосно посміхаючися, продемонстрував дивовижну картину майбутнього, у якому всі – абсолютно усі – знали та поважали ім’я нашого зіркочтія. Його іменем називалися університети та ліцеї, його книжки перевидавалися, цитувалися і навіть читалися студентами, про нього писали романи та біографії… Й над усім цим оберталася нова планета, названа на честь зіркочтія.

Зіркочтій подивився на чорта, посмикав бороду та простягнув руку за пером:

- Ну, чорте, де підписувати?

Чортик паскудно усміхнувся та похитав головою.

- Не треба мені твоєї душі, вважай, в нас святкова акція, хе-хе. Я подарую тобі славу, хе-хе, ще й років додам, щоб ти встиг нею насолодитися… А натомість зроби мені мале-е-еньку послугу. Доведи усім, що Земля – квадратна!

- Але ж… - розгубився зіркочтій, - але ж добре відомо, що це не так.

- Не так, - погодився чорт, - але ти здивуєшся, скільки людей повірять, якщо хтось буде наполегливо та з розумним виглядом повторювати дурницю.

- І що, - завагався зіркочтій, - мені просто казати, що вона… квадратна?

- Так, - посміхнувся чорт. – Кажи, що Земля квадратна, а усі, хто вважають інакше – дуже шкідливі люди, яким не можна довіряти. До речі, це дійсно так – хіба людина, яка не погоджується з натовпом, не небезпечна?

Мені дуже хотілося б сказати вам, що зіркочтій у цю мить обурився, замислився та погнав чорта на три боки. Та навіть казка повинна підкорюватися правді, тож через кілька місяців по Різдву почали виходити наукові роботи, в яких поважний зіркочтій обґрунтовував, що Земля – квадратна. Дійсно, чи може хтось вважати інакше? Усім нам добре зрозуміло, що саме завдяки квадратності землі ми можемо будувати на ній дома, які не хитаються, та бачити чітку лінію горизонту – одну зі сторін квадрату. Та й з ідеологічною точки зору квадрат куди надійніше: він міцно стоїть на землі, а шар можна покотити у будь-яку сторону. Ви вважаєте інакше? Чекайте, а чому ж ви навчалися останні роки та чи сплачені у вас податки королю?

Так воно і йшло, прибічників квадратної Землі все більшало, а наш зіркочтій ставав чимдалі популярнішим. Щоправда, деякі з його колег перестали з ним вітатися, а потім й взагалі переїхали в інше королівство, але чи варто з ними рахуватися? Та й взагалі, тому королівству потрібно довести, що їхні погляди на Землю застарілі і невірні – королівські солдати вже готові нести наукові знання в сусідні країни.
 
Хтозна, чи не перетворилася б ця казка на щось більш невеселе та реалістичне, якби її герой, зіркочтій, не мав одну рису, для чорта вельми неприємну. Була то совість, гідність чи розум – важко сказати, але сталося так, що відомішим ставав зіркочтій, тим він парадоксальним чином сумнішав та похмурішав. Особливо псувався у нього настрій, коли доводилося спілкуватися з молодими учнями – вони дивилися на зіркочтія яскравими, немов зірочки, очима, з захопленням малювали у зошитах квадратну землю, а вчений відчував у роті неприємний гіркуватий присмак.

І от одного разу у величезній авдиторії, наповнений студентами та сонячним світлом, трапився скандал. Несподівано для усіх (можливо навіть для самого зіркочтія) він почав спростовувати власну теорію про квадратну землю.

- Насправді, - завершив зіркочтій свою найвидатнішу промову, - квадратна земля може навчити нас дечому дуже важливому: усім нам потрібно думати та не боятися критикувати навіть те, що видається аксіомою. Чи не так, мої юні друзі?І сяяли зірочки-очі майбутніх молодих вчених.

…

Рік потому зіркочтій зустрічав новорічні свята у тюрмі, куди його радо запхав чорт в кооперації з державниками - за дискредитацію квадратної землі. Зоряний світ (як і денне світло, і звістка про Різдво) у цю тюрму не доходили, а на швиденький переворот назад до круглоземельців сподіватися не доводилося – новому поколінню, яке дослухалося до зіркочтія, ще потрібно було вирости. Тож сумуючий в’язень потроху нашкрябав на стіні модель Сонячної Системи – кругленька Земля оберталася там, де потрібно, та кожного дня додавав до малюнку нові зірки, рахуючи тим самим дні радше до своєї смерті, ніж до звільнення.

Нам важко повірити у дива, особливо якщо їх влаштовують не чорти. Та все-таки спробуйте уявити, як святкової опівночі пласка схема Всесвіту, намальована на стіні сумною людиною, що не завжди вчиняла шляхетно та мудро, спалахує нестерпним зоряним світлом. Сяють, немов коштовні камені, планети, іскряться, як гірлянди на ялинці, галактики, глибоким, дорогоцінним світом наповнюються туманності. Це світло розширюється, розповсюджується за межі в’язниці – і від сяяння Сонячної Системи квадратні чорти тануть, немов помилкові думки та рішення від знань. Солдати королівства здивовано знаходять себе у студентському одягу, та ще більш здивовано з’ясовують, що їм це подобається. Студенти ж замість барикад починають будувати нові наукові теорії – і діляться ними на симпозіумах в інших країнах.

А що ж наш зіркочтій? Він впускає з рук крейду, здивовано-прискіпливо вдивляється у Всесвіт, що розкривається перед ним. А потім затамовує подих – і робить крок вперед. … десь поміж сузір’їв, по невідомим нам галактичним тропам бродить зіркочтій, пам’яті про якого не зберіглося в жодних літописах на Землі. Навіть досвідчені казкарі не назвуть вам його імені. Втім зіркочтія більше не хвилює слава – у нього є усі загадки та зірки Всесвіту.