Дитячі садочки на Марсі майже не відрізнялися від земних. На новорічний раночок тут так само одягали яскраві костюми, а у кожного на шафці була наліпка з іншопланетним фруктом. У Зоряни була шафка з кліцуркою — і завдання одягтися на свято, як геройка з минулого.

Мама завжди любила роздивлятися краєвиди, поки вони з Зоряною їхали мостом Патона. Аеротруба мчала їх вздовж куполів марсіанських мікрорайонів: спочатку промайнув Каденюцький, далі вже майорів Сікорського, а садочок знаходився  аж на Корольова. За банями саркофагів небо мінилося чевоним, рожевим, трохи блакитним і бірюзовим.

    — Чому наша Батьківщина жовто-блакитна? — колись спитала Зоряна.
    — Бо Землю кличуть блакитною планетою, а Сонце яскраво-жовте, — відповів тато і махнув рукою на обрій. — Колись і ти зможеш полетіти на Землю і побачити, яка вона гарна.
  Татові легко було говорити: він літав на Землю щодва роки, а це вже тричі за Зорянине життя! І завжди привозив їй подарунки: величезний соняшник у вазончику, пузатий кавун, а одного разу навіть привіз смачнющий кисневий коктейль. Такий п’ють лише герої, вирішила тоді дівчинка.

    До кінця грудня лишилося пару тижнів, і округлі накривки мікрорайонів прикрасили подібно ялинковим кулькам. А над мостом з’явився світловий напис “З Новим 2222 роком!” Зоряна смикнула маму за рукав:

    — Ким я буду на Новий рік? Аеліта Валеріївна сказала, щоб я вдяглася геройкою з минулого! Це що, аж з Землі?

    Мама позіхнула:

    — Ким захочеш, доню. Ну, якщо з минулого, то, певно, з Землі... Може, зателефонуєш прабабусі? Раз вона ще досі там, то зможе знайти тобі найкращий костюм.

    Зв’язок між Марсом і Землею був іще нетривкий. Зображення підвисало, а бабусин голос іноді затинався. Але Зоряна звикла, бо як інакше побачиш свою прабабу, що живе аж за кількасот мільйонів кілометрів.

— А якщо Світлиця? Вона ж перша жінка, що прилетіла до вас на Марс разом з зірковою місією, — у прабабусі майже скінчилися всі ідеї. Зоряна виявилася дуже перебірливою панянкою:

— Фу, це вже не модно! У нас в садочку кожен рік по три Світлиці в групі. Я хочу бути справжньою геройкою, такою, щоб вона була тільки моя і нічия інша!

Бабуся так довго не відповідала, що Зоряна двічі перевірила підключення до “Київстарлінку”. Здається, вона заглибилася в думки і перебирала якісь тільки їй відомі спогади.

— Зорянко, тато казав, що ти дуже любиш сюрпризи.

    — Обожнюю! — Ставало все цікавіше, що ж там вигадала бабуся.

    — Я прийшлю тобі костюм геройки, яка буде тільки твоя. Але розповісти про неї зможу пізніше. Домовилися?

    Дівчинка аж підстрибувала від допитливості:

    — Ну скажи хоч, як її звуть? Я пошукаю в інтернеті.

    — Її звали Надія.
  Прабабуся прислала лише невеличкий пакунок. Там, між шарами тонюсінького паперу, перекладений лавандовими гілочками, лежав білий халат. Зоряна бачила такий на фотографії з таткового вручення дипломів — там він широко усміхався і обіймав кучеряву маму. Він навіть пояснив, що вони одягли таку старовину за традицією, на знак пошани до лікарів. А зараз тато вдягає на роботу хитрий облягаючий костюм, водночас теплий та охолоджуючий. Майже як у Людини-павука. Може, тато теж супергерой?

А на дні коробки дівчинка знайшла лист. Здається, прабабуся спеціально написала його крупними літерами, щоб зручніше було читати, але Зоряна попросила прочитати маму. Вона набагато більше любила слухати і уявляти собі історії.

«…Її звали Надія. У 2022 році їй було 36 — це як тобі і мамі разом. Вам розкажуть про цей страшний рік тільки в школі. Але зараз ти мусиш знати, що це був рік, коли почалася війна. Щоправда, зовсім не така, у яку ти граєш на приставці, без бластерів та чарівних зорельотів.

Надія була військовим медиком. Це означає, що вона рятувала солдат. Ти знаєш, що твій тато хірург, він оперує лазером. А вона виносила поранених просто з поля бою, перев’язувала їхні рани, допомагала доставити їх до лікарні. Це робота для справжньої геройки, Зорянко. Уяви, якою сміливою треба бути, щоб піти туди, де рвуться снаряди — і робити це щодня, щоночі. Якби такі, як вона, не були відважними, зараз не існувало б ані Каденюцького району на Марсі, ані твого садочку.

До війни Надія працювала в школі, робила діткам щеплення й лікувала животики. А коли все почалося, то пішла й записалася до медичного війська. Зорянко, не думай, що їй не було страшно. Геройка — це та, що попри страх і всесвітню втому щодня продовжує робити те, що повинна. Надія повинна була рятувати — і вона рятувала.

Після війни вона залишилася працювати у шпиталі. Бо знаєш, онучко, навіть коли війна закінчилася, Надія була дуже потрібна. Я пам’ятаю її дуже старенькою, але жвавою. І цей халат вона носила до останніх днів. Не дивуйся, я ж обіцяла тобі таку геройку, що буде лише твоєю. Надія — це моя прабабуся. Двісті років тому вона вижила у страшній війні, щоб жили я, твоя мама і ти, моя дівчинко. Напевно, тому я і не можу перебратися до вас, бо народилася тут і мушу залишатися на своїй Землі до кінця.

А цей халат тепер буде у тебе, на Марсі. Бережи його, Зорянко, а з ним і пам’ять про нашу Надію».
Мама обережно згорнула лист і швидко-швидко закліпала очима. Зоряні навіть здалося, що вона шморгнула носом, як буває, коли тато випадково привозить їм земний грип.

— Я хочу бути Надією! — вигукнула дівчинка і схопила оберемок білої тканини. А за вікном сірий марсіанський обрій поволі засвітився блакитним відблиском океанських глибин, які прорізує промінь Сонця.