Колись не так й вже давно, але й не нещодавно, в Королівстві Забутих Іграшок, жили-були добрі друзі, Камінь, Ножиці й Папір. Вони мали невеличкий затишний будиночок на вулиці Рухливих ігор, товаришували з «Море хвилюється», іноді заходили в гості до «Класиків» й завжди кликали на чай поважного дядька Крейду.

Життя в королівстві було спокійне, неквапливе – куди поспішати, коли тебе вже забули? В ряди-годи з’являлися нові мешканці. До них обережно придивлялися, розкланювалися, допомагали звести новий будиночок чи навіть вулицю. Тетріс відповідав за технології будівництва, старовинні порцелянові ляльки – за затишок, а різноманітні наліпки могли змінити будь-що до невпізнання. 

Але, якщо мова вже йде про казки, то не можна забувати про дракона. І дракон прилетів! Величезний, безжальний, зі сталевими пазурами, отруйним подихом й кам’яним серцем, він не став довго придивлятися до королівства й призвичаюватися до його устрою.

— Чого там розмовляти, – бурмотів дракон, – руйнувати треба!

Розлетілися від помахів шпичастого хвосту примхливі лего-палаци й затишні лялькові будиночки. Дротики від дартсу намагалися влучити чудовиську межи лускою, але розтанули в полум’ї. Вцілили лише кілька порцелянових красунь: їх дракон вхопив в пащу й потягнув на величеньку ковзанку.

— Тут буде моя печера, – гримнув він, – а ви будете платити мені данину!

І на цьому безтурботне життя королівства скінчилося. 

Заховані поміж уламків дискет з іграми, плюшевих ведмедів із розпоротими животами й розгризеної гойдалки, Камінь, Ножиці й Папір радяться. 

— Давайте збудуємо величезну стіну! – пропонує Камінь. Й пояснює: ні йому, ні Ножицям нема чого боятися дракона. Що той з ними зробить? Достатньо лише захистити друга-Папір, який так легко може спалахнути, й можна буде продовжувати звичайне життя…

Отож Камінь перетворився на надійну кам’яну стіну й дні потекли далі. Втім, друзі недовго насолоджувалися спокоєм: одного дня дракону стало нудно. Він злетів з гори-ковзанки й почав трощити стіну: Бум! Бум! Бум! 

Стіна розвалилася, край одягу в Паперу запалав, він відсахнувся, й Ножиці підскочили захищати друга. 

Зауважимо, що швидкі рішення були в Ножиць улюбленими. Будь-яку проблему вони були готови розрізати, не гаючи час на розплутування. Отож вони грізно заклацали й націлилися на драконячі крила. Й все вдалося! Відсічене крило полетіло на землю, Ножиці радісно виблиснули металом… але тут зі страшної рани ринула отруйна зміна кров. Де вона потрапляла на леза, ті покривалися немов іржею, тупилися, розплавлялися… 

Так тендітний й мрійливий Папір залишився наодинці з пораненим, але все-таки смертоносним ворогом. Ось вона, величезна розлючена паща, в якій жевріє вогонь…

— Кров, кров! – скрикнув Папір, – допоможи мені, стань Чорнилами!

І підкорюючись давнім казковим законам, крапля крові, що втрапила на білий лист, розтіклася літерами, перетворюючись на нову Історію. 

— Одного зимового дня, – шепоче Папір, – в Королівство Забутих Іграшок прилетів величезний Дракон.

Дракон перетинає межі королівства, застережливо дзвенить фольга.

— То був красивий й мудрий Дракон, – шелестить Папір, – якому було сумно, що його забули.

Дракон летить по небу, виблискують слюдяні, немов у бабки крила, сяють золотом розумні й сумні очі.

— Але Дракона, – видихає Папір, не так-то легко забути. Його можна викреслити з історії…

Клякса на Папері збирається у величезну розлючену пащу.

— …але він повернеться. Його можна не помічати…

Розлітається під пазурястою лапою міцна кам’яна стіна.

— …але ніде не сховатися надовго. Його можна здолати…

Радісно регоче лицар з мечем, забігає в печеру, занурює долоні в золото…

— …але він відродиться. Але можливо… можливо…

Місце на Папері вже майже-майже скінчилося.

— … Дракона можна… 

Усі в Королівстві завмирають, поки Папір вигукує останні слова казки.

— І тоді, – біжать по Паперу червоні рядки, – історія з Драконом розпочалася знову.