Якщо часу не віддавати борги у вигляді спогадів, він може засмутитися. Саме ця думка зрушила з місця черговий вагон, навантажений вище краю різними легкими та важкими скрижалями, де викарбуване минуле Орінго. 

Попередні вагончики котилися легко, хоч і під протяжний спів ностальгії, а от роки 2013-2015 спочатку ніяк не хотіли згадуватися. Вони були одночасно легкими, якщо порівнювати з поточним досвідом, і повністю дезорієнтуючими, бо скільки б життя не готувало нас до поганих змін, фантазії не вистачає уявити глибину й ширину прірви. 

Починався 2013 рік на тлі відносного благополуччя. Завдяки Антону ми таки змогли зробити новий сучасний сайт Орінго.

Особисто я увесь 2012 рік знову люто й натхненно змагалася з державними вітряками за право працювати в країні (історія на рівні 2002 року, тільки кумедніша, з податковою та судами). Якщо хтось полюбляє розглядати архіви, знайшла свій перший допис на ювелірному форумі, який ми з чоловіком створили під час відпустки у Трускавці, у тверезій пам'яті та цілком добровільно.  

Тоді у країні царював мерзенний янукович та продовжувалася азаровщина, круто замішана на пшонці. Пшонка – то колишній генпрокурор (з якого, до речі, нещодавно у Європі зняли «несправедливі санкції»), і він дуже полюбляв усе розкішне та ювелірне, тому віджимав собі та родині ювелірні підприємства по всій країні. При цьому відбувалися гучні пограбування крамниць та підприємств бандитами та правоохоронцями, які ніхто не розслідував, звісно. А «регіональні» хлопчики-депутати приймали казна-що у податковій сфері. Тому я намагалася народ консолідувати, заспокоювати та власним прикладом підштовхувати до боротьби за власні права. І дещо дійсно вдавалося… Але зараз річ не про моє хронічне донкіхотство та відпустку з ноутбуками, а про зміни в Орінго.

Друга версія oringo.com.ua на той час була дуже крутою і багато чого з тих часів залишається у вжитку й зараз. Щоб зробити це, потрібно було півроку часу та півкупи грошей, але коли на перед новорічними канікулами з’явилося у стрічці новин перше оголошення, ми тішилися як діти. Приблизно тоді ж наші чарівні бірюзові круги отримали підтвердження у якості торгової марки англійською та українською.

Не скажу зараз точно, нащо ми викидали шалені гроші на супутні речі, але час показав, що повільне й якісне будівництво бренду дозволяє отримати фундамент, який не йде тріщинами від різних катаклізмів. Наразі, якщо озирнутися у минуле, майже усе зроблене виглядає продуманою стратегією.

Окремий сайт, а не маркетплейс. 

Продаємо на сайті тільки те, що створюємо ми самі. 

Особливий модельний ряд, а не те, що масово роблять усі інші виробництва (хоча підробки світових брендів і тоді продавалися набагато легше). 

Багато щирого спілкування з замовниками на форумі та у коментарях, замість шаблонних відповідей.

І навіть закріплена різними подіями моя репутація «тієї міської божевільної» та здатність миттєво піднімати ґвалт за будь-яку побачену несправедливість згодом почали давати певні врожаї. 

Стратегією це точно не було, ми просто з захопленням гралися в інтернет-магазин! 

Окрім новоствореного сайта та постійних трансформацій у крамниці, формувалася спільнота орінговців. Ми майже цілодобово по черзі висіли на сайті, відповідали на питання, допомагали з вибором чи просто спілкувалися на навколоювелірні теми. Мені вдень треба було працювати директоркою «Арізони», тому до людей доривалася вночі. 

Ми почали проводити постійні конкурси на форумі, бо дуже цікаво було дізнаватися, хто ті люди, що нас вирізнили з безлічі інших ювелірних місць. А ще в нас з Антоном завжди була дивна стратегія щодо подарунків: треба дарувати тільки те, що подобається нам. У 2013 році ми щомісяця розігрували розкішні аксесуари ручної роботи з натуральної шкіри від компанії «Юнік Ю», бо я була фанатичним їх амбасадором – і досі маю багато сумок. Такий самий гаманець з логотипом я тягаю з тих часів і він чудово зберігся.

Також завдяки оновленому сайту прийшло в голову робити дописи про прикраси. У травні 2013 року уперше написали про прем’єру різних прикрас і там серед сережок, які вже навіть не робимо, кокетують непомітні тоді «Дракоші». З них можна тепер зробити цілу незалежну драконячу країну, стільки їх у світі вже літає за десять років! А от гуртових продаж по Драконам майже не було, у крамницях їх не хотіли замовляти товарознавці. І тоді ми зрозуміли, що у «Арізони» та «Орінго» може бути різний асортимент. 

На виробництві з’явився окремий верстат, де окремий ювелір виконував виключно замовлення з  oringo.com.ua. Він сам повністю обробляв заготовку та кріпив камінці. Один ювелір на усі замовлення...   Після оновлення сайта частка нашого власного роздробу в загальному виробництві рішуче зросла аж до 10%!

Так котився 2013 рік, і був він для нас спочатку дуже хвилюючим та щасливим. Коли Антону було 21 рік, а мені — 41, в цей світ 20 березня прийшов Федір Антонович та приніс з собою Всесвітній день щастя. Ви ж знаєте, як своїм народженням змінюють світ діти? 

А поки ми чекали наше сонечко, енергія кипіла та потребувала трансформації у творчість. Докипілися: у лютому несподівано навіть для себе відкрили перший сезон «Срібної мрії»  Стрибнули в окріп, навіть не замислюючись, що саме ми відкрили і як це вплине на розвиток Орінго. І знову це була не маркетингова стратегія або потреба в ідеях (вже тоді я малювала безліч ескізів, був би час та кошти їх зробити). Проект зі срібною мрією нам здавався суто розважальним, просто щоб людям та нам було цікаво, а врешті-решт виявився грандіозним відкриттям.

Зазвичай я кажу про СМ з боку зовнішнього сприйняття, але якщо подивитися зсередини через отриманий за конкурсні сезони досвід, чітко бачу як трансформувалася моя свідомість під впливом сприйняття та переосмислення мрій інших людей.

«Срібна мрія» — це школа життя, де ніколи не закінчуються іспити, але те піднесення, яке відчуваєш після вдалого сходження на вершину сезону затьмарює усі негаразди подорожі. 

Після першого сезону ніхто не хотів продовження. Іспитів та емоцій навколо виявилося занадто багато, вершину ми проскочили й не помітили, а ось втома була. Щось і зараз від мрієтрощ лишається є на поверхні, якісь діалоги відбулися в особистих повідомленнях. Ми не могли зрозуміти, чому стільки образ, якщо за участь та створені переможцям прикраси ні з кого гроші не брали…  Я навіть заглиблювалася у психологію та суспільствознавство, щоб розкласти по поличкам висновки. Як же я вдячна тому досвіду зараз! Ми почали проходити вакцинацію «срачами» ще з 2013 року і мали час вистроїти систему внутрішніх пріоритетів. Ну от знову, кому що — а мені мрії… Вже по об’єму майже стаття дописана, а досі не зрушилися з першого сезону. 

Гортаю з кінця стрічку новин і бачу різні спроби доносити якісь відчуття не лише до орінговців, а й до себе.

Погляньте тільки на розповідь про те, як відрізняються рендери від живих фото. А фраза «...Каждое фото в Оринго - это не просто пиксели и килобайты, это страничка нашего семейного альбома, которым мы очень гордимся! И, самое главное, если есть фотография - значит есть в продаже и украшение. У нас нет "пустых" фотографий» показує, що вже тоді в нас були ці незмінні принципи роботи.

Ось про перші листівочки і чому саме вони з’явилися — щоб не тільки в СМС залишалися теплі слова, бо сіра осінь з поганими передчуттями вже давила на серце. Чарівні відео з ніжними дівчатами, створення сторінки в інстаграмі, прем’єри нових колекцій за ескізами «Арізони» (хі-хі), знову конкурси й подарунки, яскраві світлини ззовні ...та постійна тривога за кадром. Коли протистояння на Майдані перейшло у гостру фазу і стало зрозуміло, що сценарій 2004 року суспільству повторити не вдасться, ми думали не про продажі, звісно. Головне — підтримати усіх, до кого можна дотягнутися. Відкрили другий сезон Срібної мрії, зчепили зуби та й побігли далі. 

Почали робити опитування, створювали особливі прикраси, заспокоювали розлючених та підтримували нерішучих. З 2014 року в нас багато прикрас, які не втрачають актуальності. Обожнюю свій брелок «Добрі слова», він дуже сучасний та потужний, а намалювала його майже миттєво.

А медальйон «Віфлеєм», створений на початку року? Подивіться на відео, який він магічний та магнетичний! Перші філігранні прикраси, очі та руки Сергія Омельченка у дописі про ювеліра — це теж 2014 рік. До речі, й солоденькі плюшки ми уперше напекли в Таємній кімнаті у 2014.

Тримали кордони спокою кругів Орінго усіма реальними та магічними способами, бо так виглядала тоді наша місія. Щось можна побачити між рядками в передноворічних підсумках, але дуже ретельно завуальовано.  

За кордонами спокою відбувалися зовсім інші події. Харків перетворився у причал для розгублених людей, які бігли від вогню війни. На АТО їхали хлопці не те що без касок і броніків, а навіть без нормального взуття. У місті збиралися якісь молодики під зеленими прапорами хнр, лунали постріли та вибухи. Весь час ми кудись бігли, на щось збирали, шукали, відправляли… Розум відмовлявся сприймати нові реалії, і це було єдиним нормальним побічним ефектом, своєрідною анестезією.

Танули ринки збуту, хилилися графіки продаж і злітали ціни, але якимось дивом все одно збиралися потрібні гроші, які миттєво перетворювалися у захист для воїнів, затишок для біженців та ліки для постраждалих. Кожен такий період життя — як жонглювання тисячами предметів одночасно, нібито неможливо, але вдається ж… Були примарні надії, що втеча клану януковичей з поплічниками дозволить розвернути країну до переосмислення та відродження, що створяться нові умови для бізнесу, але знову — не цього разу. 

Не встигли ми усім загалом виплатити кредити по карткам після буремного 2014-го, як почалися податкові та фінансові гойдалки 2015 року.

Січень почався не з доїдання салату «Олів’є», а з вичитування сотні сторінок того, що депутати наприймали уночі. Я тоді добуялася навіть до законопроекту у ВРУ — вигадувала концепцію законопроекту 1910 (на свою ж голову). Те, що змогли зробили з ювелірною галуззю непорядні ділки, не вдавалося навіть їх папєрєднікам-крадіям. 

Зціпили зуби, побігли далі, бо сволота тимчасова, а Україна й ювелірне мистецтво — вічне.    

Щось ми робили вдало, щось не дуже, іноді навіть писали з Антоном роз’яснювальні занудні статті, які засмучували доброчесних клієнтів та нехтувалися тими, заради кого вони були написані. Але мені й досі дуже подобається есе Антону про етику спілкування між клієнтом та продавцем.  

І знову пронеслася «Срібна мрія», і третій сезон приніс до кругів багато чарівних прикрас. А ще ми наробили різних версій комбінованих покриттів, почали замовляти камені Swarovski, яскраві кабошони та показували їх у статтях. Юрій Курилюк почав відповідати на питання орінговців, з’явилися інші цікаві статті — таким чином Орінго стрімко наближався до поточної версії себе. 

Продажі зростали, і от в один чудовий день я помітила, що роздріб займає майже третину виробничих можливостей, тому виробництво буксує… Назрівали необхідні зміни і ми почали шукати нове приміщення для переїзду. Ну і ще наприкінці 2015 року створили конструктор «Майстер Орінго» (ним і досі можна погратися в Особистому кабінеті). Просто шалені бджілки… 

Дивним чином ми проскочили у вагончику скрізь безліч халеп, розчарувань та втрат, зберегли правильний курс і завершили історію «Арізони» на старому місці, щоб вирушити у нову подорож, напрямку якої ще ніхто не уявляв... 

-----------
Деякі слова пишуться тільки тому що прийшов час їх написати. Довгі мої спогади розгортаються фракталами, чіпляються за історичні та особисті події, накладаються на спогади інших людей, а потім зникають як роса на сонці. 

Ой, друзі, мабуть зарано мені перетворюватися у бабусю біля пічки, а в Шахразаду вже запізно... Спогади треба згортати, бо останній тиждень більше живу минулим, ніж сьогоденням. Спробую на наступному тижні знайти більше веселого, такого на нашому шляху теж вистачало, бо недаремно ж сміємося ми з чогось щодня? 

Далі буде…

З любов'ю, Олена Маслова 

Допис ілюструють листівки з творчого конкурса 2014 року