Історія, яку сьогодні починаю розповідати, буде дуже довгою, бо неможливо стисло розповісти про те, що визрівало багато місяців та продовжує зростати й надалі. Сподіваюсь на вашу зацікавленість та участь в історії, бо зробити її справжньою зможуть тільки круги Орінго. 

Наприкінці 2023 року я зрозуміла, що мені потрібна мета. Попереду маячив новий рік випробувань, а випробувати всередині вже було нічого. Відчувала потребу додати до повсякденних обов’язків щось таке, заради чого можна знову інколи перетворюватися з втомленого «виживанця». І це «щось» повинне допомогти мені знайти відповіді на питання, які заважають діяти, думати та навіть дихати. Криза середнього віку не додається до кризи війни, вона на неї множиться. Вплив помножених криз на свідомість та організм примусив шукати правильні ліки. 

На допомогу прийшла логотерапія, яку колись започаткував Віктор Франкл (в нас є допис "Нічого не чекаючи" на цю тему). З повагою ставлюся до більшості форм психотерапії, але до часів, коли головні обставини поки не можна змінити, а також і до моїх тривог, саме цей метод з пошуком сенсу буття підійшов ідеально. 

Влітку вже була досить вдала спроба створити власний метод ювелірно-психологічного розвантаження, і на якийсь час мені дійсно було краще після ювелірної арт-терапії (про цей експеримент розповідала тут), але то був одноразовий досвід, яким складно поділитися… Спроба знайти відповіді на заплутані питання через срібло, розділити свої думки з іншими людьми — це вже щось зовсім інше. 

Без кокетування скажу: мені добре вдається бачити дивні казкові зв’язки речей, але філософія без матеріального результату (наприклад, роздуми у вигляді текстів без ювелірних ознак) потребують іншої аудиторії, до чого я не готова. Часи наразі такі, що усі слова й думки краще звучать не самі по собі, а у вигляді конкретного діла.

Тому подумала ще трохи і означила собі мету як «Хочу створити цікаву колекцію року», щоб легше було виділяти для роздумів трохи робочого часу без докорів совісті. 

Для початку підготувала інструменти: заточила всі олівці, замовила новий блокнот від «Сумної вівці» і п’ятого грудня увечері сіла за стіл у кабінеті. Відкрила блокнот-збирач і почала пошуки. Мабуть з годину вдивлялася у ніч за вікном, потім окреслила кутик, написала «2024. Колекція зв’язків, міражів, подорожей та сховищ. Бачити перемогу, наближати перемогу, бути перемогою світла над темрявою. З чого рух починається? 2024»

Подивилася на рік, раптом побачила «вісім» і далі — як уві сні. 

Рух почався. Від першої літери до першої готової прикраси пройшло майже три місяця, але за цей час я дійсно прочитала багато книжок, поблукала з міражами й примарами, знайшла цінні зв’язки та надійно їх сховала у сріблі. У блокноті, який я носила постійно з собою, як кенгуру носить своє дитинча, на додачу до ескізів майбутніх прикрас склалася казка.

Якщо довго думати про відносини Добра і Зла, то одного разу їх таки побачиш поруч і навіть намалюєш…

Чим довше подорожувала в уяві, тим менше чистих сторінок залишалося у блокноті, мені одночасно подобалося і лякало те, що бачила: чим більше я просувалася вперед, тим дивніші траплялися знаки й збіги. Навіть дозрівши до прем’єри прикрас з колекції, не могла знайти в собі рішучості випірнути з цих процесів на поверхню і почати говорити, бо всередині в мільйон разів більше, аніж ззовні... 

Чому воно усе створилося таке дивне, не пояснить навіть наша кодова фраза, яку колись привезли з київської виставки — підслухали там людину, яка біля нашого стенду роздивлялася прикраси і вголос цікавилася, що ж таке палить наш дизайнер. Скажу чесно — перемогла паління багато років тому, нічого психостимулюючого не вживаю, проте натхнення цього разу було дійсно не схоже на все, що відчувала раніше, ніби хтось наполегливо тягнув мене вперед крізь втому, нестачу часу, розчарування, тривоги й вибухи. Але так хотілося ще помалювати, помовчати, подумати, подивитися у вікно…

І я постійно відкладала момент розкриття карт кудись на потім. 

Команду «вже відпускай» почула зовсім несподівано. Цього вікенду слухала Сергія Жадана на Patreon. Якщо не підписані, а вірші його до душі, то дуже раджу підписатися — це було найкраще читання віршів: проникливе, затишне й щире. Сергій Вікторович читав ще ненадруковані у збірках вірші… Найкращі автори завжди говорять ніби саме для тих, хто їх слухає та читає. А може й хтось дав мені знак?

***

Книга зі словами добірними,
​писана мовою невідомою.
​- З ким ти говориш так довірливо?
​- Це я говорю зі своєю втомою.

Дивний цей текст. Ніби кожним реченням
​хтось засвідчує і означує.
​- З ким ти шепочешся так приречено?
​- Я шепочусь зі своєю вдачею.

Текст, як ґрунт, у який закопано
​скарб, наділений незворотністю.
​- З ким ти сваришся так закохано?
​- Це я сварюсь зі своєю самотністю.

Будуть літери нетактовними.
​Будуть наголоси, мов завади.
​- Хто це весь час тобі щось надиктовує?
​- А він не каже, як його звати.

***

Продовження про колекцію «Я дам тобі знак» — вже незабаром в кругах Орінго. Якщо у вас виникають питання, мені буде дуже приємно на них відповідати. 

О.М.