Хостинг фотографий для пользователей Оринго
Чат с менеджером

Поставити питання

 
Ювелірний дім Орінго
0800-759-550
(безкоштовні дзвінки)

Мандри у пошуках ідентичності

Усі ми, в незалежності від того, хотілося нам цього чи ні, пишемо новітню історію України. З цим не посперечаєшся, від цього не втечеш, тому хочеться придивитися уважніше до власних відчуттів та до пробудження українського в собі. 

Щось нарешті сприйняти, дещо прибрати у «стоп-лист», а чимось почати пишатися, бо невміння пишатися призводить до вивченої безпомічності та синдрому «меншовартості». Тільки головне тут пишатися правильно, без придурі та виключно конструктивно, а то ми вже з вами бачили на прикладі «сусідів», до чого призводить пишання виключно минулим.

Справжня історія складається з великих подій, навколо яких обертаються пелюстками маленькі долі причетних людей. Події, які можна вважати насправді великими, бувають не часто, та події, які змінюють життя звичайних людей, відбуваються щомиті, незалежно від шпичастих колес історії. Висновки, зроблені нами з подій, і є підґрунтям для будівництва майбутнього. Мені здається, що коли немає висновків, чітких переконань та рішучих дій, то немає й майбутнього, лише тільки бездонний плавильний котел історії. 

Мені хочеться розпочати тиждень маленьких українських історій з великої за форматом книги-мандрівки «Незалежні» від видавництва #книголав. Мені подобається подібний формат, коли у яскравих ілюстраціях видно, як розгорталася доля України за останні три десятиріччя. Дуже цікаво згадувати свої особисті повороти сюжету і вдивлятися, де ми зі шляхом країни перетиналися, а де я навіть не гадки не мала про ті події, що відчуваються зараз…

Скажу одразу, що мій життєвий шлях та висновки з нього не універсальні, а шукатиму я моменти, коли замислювалася над «Україною в собі». Це відчуття не тотожне повному переходу за останні півтора року на українську мову в дописах, збільшенню у вжитку українського контенту та книжок в десятки разів, палкій цікавості до українського мистецтва й філософії тощо. Усе вищенаведене — зовнішні прояви складних внутрішніх процесів, які вирвалися назовні під час історичних подій. Бажання жити в своїй країні, працювати чесно й самовіддано, бажання зробити Україну правою державою і протистояння корупційним схемам, небайдужість до майбутнього — це теж суто українські складові душі.

 

Починався довгий шлях самоідентифікації у 1991 році, коли мені виповнилося двадцять років і я народила сина. Надпотужна хвиля енергії від зламу епох співпала з найважливішою зміною в моєму житті. Відповідальність за своє виживання у світі, сповненому непевності та ворожості, помножилося на відповідальність за життя божого дару. Чи розуміла я, що навколо коїться? Не дуже, моє серце тоді було сповнено такої любові, що могла босими ногами пройти по вогню й по снігу.

Але ще наприкінці вісімдесятих я в’язала блакитно-жовті светри, і вважала таке поєднання найгарнішим. Мабуть, то передчуття. 

7491547bb259d33d725266b2c0d64949.md.jpg

85c2cd5004bf619e0654c439e0ccbe12.md.jpg

 

Далі був 1994 рік. Я почала працювати. Залишила маленького Антона вдома з бабусями: мама тоді звільнилася з військового заводу, бо радянська економіка вмерла повністю, а нова не складалася. тому я пообіцяла їй, що зараз вона допомагає з дитиною, а далі я підтримуватиму її. Поки що вдається тримати слово.

Тоді були потрібні бухгалтери, тому закінчила за півроку курси, паралельно працюючи секретаркою і відкриваючи кіоск у центрі міста. А саме у цей час Україна підписувала Будапештський меморандум, про що думати мені було ніколи, звісно.
 

9aeab5d9a1fab6d52f8d20c1fa1a62ca.md.jpg
 
2db6dec3e9c584f7da09b5a39087e942.md.jpg

 

1998 рік пам’ятний рішенням віддати Антона не в місцеву сільську школу, а в одну з перших приватних шкіл міста (до якої треба було їхати 30 км), щоб дати йому шанс на інше майбутнє і вільну іноземну мову. Першу, до речі, не лише за часом створення, а й за ціною. Коли я підписувала контракт навесні, то долар був по 1,5 грн, а восени став по 5 і це було майже фіаско (за школу потрібно було віддавати половину сімейного бюджету). Але окрім мого бачення майбутнього усе інше видавалося не дуже важливим, тому довелося працювати й заробляти більше.  

Читали книжки російською, але є нормальна українська музика. І документооборот вже теж українською. 

408a52c322571dc17983b010b8c1bf16.md.jpg

 

2002 рік – моя особиста глибока криза стосунків з країною (розповідала раніше у дописі «Як пробитися до срібла?»). Того року я навчилася нарешті відокремлювати державу від країни, але внаслідок тих знань тільки випадково не емігрувала з країни, як зробили до мене сотні тисяч інших задовбаних підприємців і не лише підприємців… 

Зараз читаю спогади видатного харків’янина Юрія Шевельова «Я — мене — мені... (і довкруги)…» і набагато краще розумію, як відбувається відрив від батьківщини. Дивним чином мені вдалося утриматися на центрифузі колеса історії, і як не дивно — не шкодую попри усі подальші труднощі та випробування. Мабуть тоді до мене прийшло більш-менш ясне розуміння важливості поваги до коренів і необхідність свободи вибору для повноцінного життя. 

6509d39ceda591ac2b66c14c54551346.md.jpg

 

2004 рік. Шалені суспільні та політичні події були для мене лише перешкодами для початку нового бізнесу, ювелірного — народжувалася «Арізона». Але було багато відкриттів: у тому році завдяки Ющенкові та його американській дружині несподівано для себе зацікавилася історією України і орнаментами вишиванок, мольфарами й українськими книжками, які почали з’являтися на книжковому ринку.

Також зрозуміла, що маю чуття на махінації та інсинуації, яким і досі постійно користуюсь.

f185b10676be64405a64573260156854.md.jpg

8d1d8e193412da7ce0b68b1a99221dab.md.jpg

 

2010 рік – велетенська політична катастрофа в країні, при владі янукович з поплічниками, гвалтівні «харківські угоди», наїзди грабіжників у погонах і багато чого мерзенного.

А ми з Антоном, всупереч цим «трьом крокам назад», створюємо Орінго — майбутнє місце постійної срібної радості для української спільноти.

1d77c78d4a39d1ef15d65b14e5e40c2e.md.jpg

c8712ef18e956790db5619b087f98920.md.jpg

 

2013 рік. Мерзотні істоти відкрито грабують країну, пшонкінська братія віджимає ювелірні бізнеси, ми якось консолідуємося та чинимо опір, є чітке розуміння, що довго так тривати не може і десь «бабахне»… Збирається Євромайдан.
А у нас в родині велике щастя: народжується Федір, мій неймовірний онук. Перші дитячі книжки в бібліотеку – українські казки з видавництва «Аба-ба-га-ла-ма-га», в які неможливо не закохатися. 

17e67441bdd0f1eac8b1222aa8f8f551.md.jpg

 

2014 рік. Страшний рік, який зламав не лише плани й стабільність. Безумовна дурість та зло «папєрєдніков», беззмістовна хвалькуватість та безтолковість наступників… І всупереч відчаю — справжній героїзм на Майдані, стійкість захисників Харкова, наші воїни на Донбасі, яким по крихтам збирали броню. Однозначне відчуття того, на якому ми боці. 

А навесні намалювала перші прикраси з суто рідним наповненням («Добрі слова», наприклад). 

d9a46728188f512bac9a11abb6ae3020.md.jpg

 

І остання (поки що) сторінка. Колись давно мене питали, хто я за національністю і я охоче розповідала про свій слов’янський коктейль, розкладаючи по відсоткам крові росіян, поляків, болгар та українців. Дуже довго за радянським паспортом була росіянкою, а за менталітетом – радянською піонеркою, хоча й чомусь вважала, що мене те лихо оминуло. Початок у 2022 році повномасштабної війни довів мені без жодних сумнівів та компромісів, що я — стовідсоткова українка. Злість на загарбників, необхідність боротися і рятувати виявилися тими загубленими частинами пазла особистості, які зібрали мене до купи й дали необхідну силу.  

50518e54c28b7b736f6faa09d1aaee67.md.jpg



Те, що видавалося нецікавим чи зайвим, тепер стало необхідним для підтримування сили. Можливо, так співпало і саме у цьому віці (50+) корисно і доречно читати складні книжки, з’ясовувати факти про своє українське коріння.

Хоча я схиляюся, що кожна людина повинна пройти усі ступені пошуку себе і зрозуміти, чи співпадає її доля з долею рідної країни. Дуже сподіваюсь, що вдалося написати щиро й без пафосу, бо ми прийняли це як умову успішності  поточного тижня. 

А в якому році ви відчули себе частиною української історії?

О.М. любовьфлаг
Lina2018
Пнд, 04/09/2023 - 00:04

Напевно у 1991 році. Я тоді якраз жила у Києві і робила дипломний проект. Бачила, яке життя тоді вирувало у центрі на нинішньому Майдані Незалежності, як люди рвали комсомольські і партійні квитки і кидали їх біля пам'ятника Леніну, і як потім цей пам'ятник демонтували, а я стояла там і спостерігала. Це був прекрасний час надії.
Cleona
Пнд, 04/09/2023 - 00:28

Я вже зовсім не дивуюся, коли входжу в синхрон з думками пані Олени. Процес серйозних рефлексій почався у мене з початком пандемії, коли якимось дивним чином вдалося зекономити час на поїздках, і додати час на різні переосмислення. Знову погортати сторінки свого життя, згадати тих, хто поїхав і хто залишився, оцінити результати свого вибору - професії, партнерів, друзів, уподобань та смаків. Є дві риси, які для мене підкреслюють "українськість" - гідність і свобода, які, до речі були озвучені на Майдані. Але процес пішов дедалі стрімкіше після 2022 року, і я вдячна колам Орінго за спрямування і навігацію. Тому, буду продовжувати не тільки думати, але і діяти для того, щоб відповідально називатися свідомою українкою.
dora2014
Пнд, 04/09/2023 - 00:40

Я ніби завжди відчувала себе частинкою України, україночкою. В шкільні роки дуже цікавилась історією. У МАН писала роботу по темі голодоморів в Україні. Складала своє родинне древо і записувала короткі оповіді про моїх прабабусь та дідів. І точно знала , що перша в Європі конституція була саме українська від 1710 року (Пилипа Орлика) . Але при цьому у мене був комплекс неповноцінності, що називається малоросством. В садочок ходила україномовний. В школу віддали вже "руську", бо була поруч з домівкою та у неї була слава найсильнішої в навчальному процесі в мікрорайоні. До 8 класу навчання повністю було на російській. Я тоді вже думала російською, з друзями розмовляла виключно російською. Хоча усі ми дома з батьками розмовляли українською. Тоді у суспільстві було відношення до усього українського , як до "селюцького" ( зі слів моєї вчительки математики). І я також соромилася розмовляти на людях рідною мовою, щоб не цькували та не насміхалися. Книжки купувала - переважно російською. У ВУЗІ - також спілкування російською. Не знаю чи помічали ви , але нульові були спрямовані на зросійщення молоді. Якщо у 90х з ще активно пісні лунали українською (Ю.Юрченко, Грін Грей, Фантом 2, ВУЗВ, Аква Віта і т.д.) , то потім усі "успішні зірки" - неодмінно російськомовні. Далі події в нашій країні потихеньку ставали більш тривожними. Помаранчева революція. Я студентка, усі з помаранчевими стрічками і я звісно також. Яке було піднесення, коли Януковичу не дали стати президентом і які були очікування від Ющенка , він же обіцяв що "бандити сидітимуть у тюрмах". Пам'ятаю тривожні моменти із Тузлою. Здавалося тоді ніби минулося щось погане. Потім грудень 2013, хлопцю-студенту, з яким я працювала в одному банку, розтрощили череп. Завдяки волонтерам його вдалося вивезти на лікування до Німеччини. Що з ним потім - не знаю. Далі АТО, але воно ж було далеко від Києва. То ж навіть це не завадило і далі розмовляти та читати книжки російською, дивитися їхні камеді-клаби. 23.02.22 у нас був маленький корпоратив на роботі (не в честь радянської армії) , пізно увечері я їхала додому і думала , що через це не встигла дещо докупити у тривожну валізку, на всяк випадок. А потім наступного ранку прокинулася приблизно 4 ранку і не могла собі знайти місце через внутрішній неспокій. А приблизно через 30 хв. почалося. Вибухи, і знову бабахи, і ці новини на ютубі , в які не хотілося вірити. У 2022 році зрозуміла , що я українка, а не малороска. Через сумніви та страхи остаточно усвідомила, що моє місце тут, в Україні. І мова моя - українська. А хто каже , що йому складно перелаштуватися з мовою, має побороти в собі саме малороса. Бо таке мислення саме у малороса (про "какая разніца, язик - средство комунікаці і Пушкин здєсь нє прі чьом"). Мова та культура - то сильна зброя, що завойовує мізки та може ненароком перетворити на орка, що й рідну маму не пожаліє.
Наталка
Пнд, 04/09/2023 - 13:56

Питання «Хто я за національністю?» постало переді мною в 16 років, коли оформлювала паспорт. Ніяк не могла зрозуміти, як моя мама може бути росіянкою за паспортом, якщо в паспорті дідуся зазначено «білорус», а у бабусі – «українка». Потім мама розповіла, що у свої 16 під час оформлення паспорту не могла визначитися з національністю. Бо якщо написала би «українка», то образила би тата-білоруса, якби зазначила «білоруска», образилася би мама. Вона поставила це запитання працівнику паспортного столу і він їй «гідно» відповів: «Будь росіянкою, нікого не образиш». Так вона стала росіянкою. Тому в мене у паспорті також зазначено «росіянка». Коли народився наш старший син, чоловік перед походом до Палацу новонароджених сказав: «Сподіваюсь, що ти розумієш, що він українець?». Тоді я вперше задумалася, а хто саме я за національністю. Моя мама напів українка, напів білоруска. Батько мав суміш російського, українського та польського коріння. У 2014 я зрозуміла остаточно, що я українка. В 2015 році ми з дітьми поїхали до Польщі і там я почула дуже знакову фразу: «Носити вишиванку та бути українцем – це дві різні речі». Дехто з моїх подруг образився, бо у 2014 треба було мати сміливість, щоб навесні вийти на вулицю у вишиванці. Але який глибокий сенс був у цій фразі, зрозуміли лише згодом. Зовнішні прояви не значать майже нічого: можна ходити у вишиванці та розмовляти українською, а гроші заробляти, надаючи координати розташування українських військових, складаючи списки сусідів, які пройшли АТО тощо. Мабуть, вимірюється наша ідентичність спроможністю віддати за Україну здоров’я, час, гроші та життя. Те, що у сні у 2015 малювалося, як ти будеш захищати Вітчизну, не збіглося з тим, що було у 2022 на яву. Особисто для мене, ще одним тяжким потрясінням став наступ з території Білорусі і поведінка рідних з Мінську, які сказали, що їм по телевізору показують іншу картинку, ніж розповідаю я, що вони – прості люди, які не можуть нічого вдіяти, що вони бояться за себе та своїх дітей, а їх молодь мріє про те, що виїхати на Захід і там залишитися працювати. На мою фразу, що краще померти вільними, ніж жити у страху, вони відповіли: «Можливо». На цьому наше спілкування і завершилося. Я розмовляю російською вдома, відповідаю на запитання тією мовою, якою для мене звертаються, кожного дня молюся українською до Бога за навернення українського народу, за навернення народів білорусі та росії та керівництва цих країн, а ще за сталий справедливий справжній мир. Молюся зі своїми подругами. Війна нас розкидала по різних країнах, але кожного дня ми єднаємося у Вайбері у молитві українською з Німеччини, Польщі, різних областей України і віримо, що Господь нас вислухає та пошле перемогу над злом.
Лелеока
Пнд, 04/09/2023 - 21:10

З дитинства знала, що українка, вдома спілкувались виключно українською. А ось виходячи з дому треба чомусь було переходити на російську. Але все одно шокувало, коли в шкільній бібліотеці мені відмовились видавати книжки українською (1989 рік), бібліотекарка вирішила мене осоромити й кричала, що я не можу знати української (у місто багато направляли на роботу росіян) і морочу їй голову, влаштувала мені "екзамен", тож по факту та при свідках в перший раз таки видала книжки (тільки 1 раз). Потім згадується час, коли віршувала про "пакосних пик" і "забули Шевченківську тиху розмову", а директорка школи: "Оля, только нє про політіку, приєдєт чорний воронок..." Тоді мені було дико слухати про оті чорні воронки, шкільна програма не передбачала розповідей про злочини радянської влади. А ще з дитинства лежить рушник, якій бабусі на весілля вишивала її мати-Наталя, а один (вишитий на постільній білизні, такі злидні були) мені подарувала бабусина старша сестра. І були розповіді про прапрадідуся, який колодязі рив (як знаходив воду - не знаю, але в Малинівці треба було постаратись, щоб знайти). І як бабуся гарно нагайкою вправлялася (якось старший хлопець мене товкнув на її очах, так вона його, як теля, до самісінського дому гнала тією нагайкою). Тим гіркіше було почути від дідових родичів (прадід і наймолодший брат померли, коли тому було 6, мати загинула, коли пішов до армії, третій брат теж пішов молодим, тож свого старшого дуже любив і вибачав йому дещо меркантильне ставлення до себе): вас будєт харашо, ваша бабушка етаго хатєла би (що вони знають про бабусю, як язик повернувся, знаючи, що у нас є й військовослужбовці серед рідні, спільні родичі - з МНС, їх досить близькі по матері - в Балаклії). Так, розуміла, що то відрізаний окраєць (ніколи не вважали, що Казахстан чи росія то наша країна), але чомусь ніколи не думала про них як про яничар. Чути про пропаганду в даному випадку не збираюся, хоч розумію, що там вона з кожної праски (показували мені роман-казку з "нацистом" із Луганська, якого нормально вбити (у муках, так енергії більше), щоб потрапити до іншого світу). А ось частиною української історії себе не відчуваю: мій вклад надто маленький. Але що я зрозуміла тільки зараз: навіть оте маленьке може стати у нагоді, тож більше не соромлюсь.