Усі ми, в незалежності від того, хотілося нам цього чи ні, пишемо новітню історію України. З цим не посперечаєшся, від цього не втечеш, тому хочеться придивитися уважніше до власних відчуттів та до пробудження українського в собі.
Щось нарешті сприйняти, дещо прибрати у «стоп-лист», а чимось почати пишатися, бо невміння пишатися призводить до вивченої безпомічності та синдрому «меншовартості». Тільки головне тут пишатися правильно, без придурі та виключно конструктивно, а то ми вже з вами бачили на прикладі «сусідів», до чого призводить пишання виключно минулим.
Справжня історія складається з великих подій, навколо яких обертаються пелюстками маленькі долі причетних людей. Події, які можна вважати насправді великими, бувають не часто, та події, які змінюють життя звичайних людей, відбуваються щомиті, незалежно від шпичастих колес історії. Висновки, зроблені нами з подій, і є підґрунтям для будівництва майбутнього. Мені здається, що коли немає висновків, чітких переконань та рішучих дій, то немає й майбутнього, лише тільки бездонний плавильний котел історії.
Мені хочеться розпочати тиждень маленьких українських історій з великої за форматом книги-мандрівки «Незалежні» від видавництва #книголав. Мені подобається подібний формат, коли у яскравих ілюстраціях видно, як розгорталася доля України за останні три десятиріччя. Дуже цікаво згадувати свої особисті повороти сюжету і вдивлятися, де ми зі шляхом країни перетиналися, а де я навіть не гадки не мала про ті події, що відчуваються зараз…
Скажу одразу, що мій життєвий шлях та висновки з нього не універсальні, а шукатиму я моменти, коли замислювалася над «Україною в собі». Це відчуття не тотожне повному переходу за останні півтора року на українську мову в дописах, збільшенню у вжитку українського контенту та книжок в десятки разів, палкій цікавості до українського мистецтва й філософії тощо. Усе вищенаведене — зовнішні прояви складних внутрішніх процесів, які вирвалися назовні під час історичних подій. Бажання жити в своїй країні, працювати чесно й самовіддано, бажання зробити Україну правою державою і протистояння корупційним схемам, небайдужість до майбутнього — це теж суто українські складові душі.
Починався довгий шлях самоідентифікації у 1991 році, коли мені виповнилося двадцять років і я народила сина. Надпотужна хвиля енергії від зламу епох співпала з найважливішою зміною в моєму житті. Відповідальність за своє виживання у світі, сповненому непевності та ворожості, помножилося на відповідальність за життя божого дару. Чи розуміла я, що навколо коїться? Не дуже, моє серце тоді було сповнено такої любові, що могла босими ногами пройти по вогню й по снігу.
Але ще наприкінці вісімдесятих я в’язала блакитно-жовті светри, і вважала таке поєднання найгарнішим. Мабуть, то передчуття.
Далі був 1994 рік. Я почала працювати. Залишила маленького Антона вдома з бабусями: мама тоді звільнилася з військового заводу, бо радянська економіка вмерла повністю, а нова не складалася. тому я пообіцяла їй, що зараз вона допомагає з дитиною, а далі я підтримуватиму її. Поки що вдається тримати слово.
Тоді були потрібні бухгалтери, тому закінчила за півроку курси, паралельно працюючи секретаркою і відкриваючи кіоск у центрі міста. А саме у цей час Україна підписувала Будапештський меморандум, про що думати мені було ніколи, звісно.
1998 рік пам’ятний рішенням віддати Антона не в місцеву сільську школу, а в одну з перших приватних шкіл міста (до якої треба було їхати 30 км), щоб дати йому шанс на інше майбутнє і вільну іноземну мову. Першу, до речі, не лише за часом створення, а й за ціною. Коли я підписувала контракт навесні, то долар був по 1,5 грн, а восени став по 5 і це було майже фіаско (за школу потрібно було віддавати половину сімейного бюджету). Але окрім мого бачення майбутнього усе інше видавалося не дуже важливим, тому довелося працювати й заробляти більше.
Читали книжки російською, але є нормальна українська музика. І документооборот вже теж українською.
2002 рік – моя особиста глибока криза стосунків з країною (розповідала раніше у дописі «Як пробитися до срібла?»). Того року я навчилася нарешті відокремлювати державу від країни, але внаслідок тих знань тільки випадково не емігрувала з країни, як зробили до мене сотні тисяч інших задовбаних підприємців і не лише підприємців…
Зараз читаю спогади видатного харків’янина Юрія Шевельова «Я — мене — мені... (і довкруги)…» і набагато краще розумію, як відбувається відрив від батьківщини. Дивним чином мені вдалося утриматися на центрифузі колеса історії, і як не дивно — не шкодую попри усі подальші труднощі та випробування. Мабуть тоді до мене прийшло більш-менш ясне розуміння важливості поваги до коренів і необхідність свободи вибору для повноцінного життя.
2004 рік. Шалені суспільні та політичні події були для мене лише перешкодами для початку нового бізнесу, ювелірного — народжувалася «Арізона». Але було багато відкриттів: у тому році завдяки Ющенкові та його американській дружині несподівано для себе зацікавилася історією України і орнаментами вишиванок, мольфарами й українськими книжками, які почали з’являтися на книжковому ринку.
Також зрозуміла, що маю чуття на махінації та інсинуації, яким і досі постійно користуюсь.
2010 рік – велетенська політична катастрофа в країні, при владі янукович з поплічниками, гвалтівні «харківські угоди», наїзди грабіжників у погонах і багато чого мерзенного.
А ми з Антоном, всупереч цим «трьом крокам назад», створюємо Орінго — майбутнє місце постійної срібної радості для української спільноти.
2013 рік. Мерзотні істоти відкрито грабують країну, пшонкінська братія віджимає ювелірні бізнеси, ми якось консолідуємося та чинимо опір, є чітке розуміння, що довго так тривати не може і десь «бабахне»… Збирається Євромайдан.
А у нас в родині велике щастя: народжується Федір, мій неймовірний онук. Перші дитячі книжки в бібліотеку – українські казки з видавництва «Аба-ба-га-ла-ма-га», в які неможливо не закохатися.
2014 рік. Страшний рік, який зламав не лише плани й стабільність. Безумовна дурість та зло «папєрєдніков», беззмістовна хвалькуватість та безтолковість наступників… І всупереч відчаю — справжній героїзм на Майдані, стійкість захисників Харкова, наші воїни на Донбасі, яким по крихтам збирали броню. Однозначне відчуття того, на якому ми боці.
А навесні намалювала перші прикраси з суто рідним наповненням («Добрі слова», наприклад).
І остання (поки що) сторінка. Колись давно мене питали, хто я за національністю і я охоче розповідала про свій слов’янський коктейль, розкладаючи по відсоткам крові росіян, поляків, болгар та українців. Дуже довго за радянським паспортом була росіянкою, а за менталітетом – радянською піонеркою, хоча й чомусь вважала, що мене те лихо оминуло. Початок у 2022 році повномасштабної війни довів мені без жодних сумнівів та компромісів, що я — стовідсоткова українка. Злість на загарбників, необхідність боротися і рятувати виявилися тими загубленими частинами пазла особистості, які зібрали мене до купи й дали необхідну силу.
Те, що видавалося нецікавим чи зайвим, тепер стало необхідним для підтримування сили. Можливо, так співпало і саме у цьому віці (50+) корисно і доречно читати складні книжки, з’ясовувати факти про своє українське коріння.
Хоча я схиляюся, що кожна людина повинна пройти усі ступені пошуку себе і зрозуміти, чи співпадає її доля з долею рідної країни. Дуже сподіваюсь, що вдалося написати щиро й без пафосу, бо ми прийняли це як умову успішності поточного тижня.
А в якому році ви відчули себе частиною української історії?
Lina2018
Пнд, 04/09/2023 - 00:04
Cleona
Пнд, 04/09/2023 - 00:28
dora2014
Пнд, 04/09/2023 - 00:40
Наталка
Пнд, 04/09/2023 - 13:56
Лелеока
Пнд, 04/09/2023 - 21:10