Саме так сприймалося на тлі постійних виробничих процесів непомітне народження роздрібного магазину. Починаючи з 2010 і до завершення 2012 ми нібито вже відчували зміни, але ставилися до них не надто уважно. Хто ж міг тоді собі уявити, що милий додатковий проект, створений у Антона в блокноті, виштовхає нас зі світу «чітко рівно» у світ суцільного хаосу? 

Знайшла у нетрях сайту особливий допис про витоки срібних рік, де ми з Антоном на два голоси розповідали, чому з’явився Орінго. Процитую саме Антона, бо тут його думка мені видається головною:

«…До 2010 року моя мама побудувала свою ювелірну компанію з бездоганною репутацією, відому ювелірним магазинам по всій Україні, але практично нікому з українців. Всі прикраси відправлялися гуртовими партіями в ювелірні мережі, а свого магазину не було. Весь фідбек тоді надходив від товарознавців, тому, крім цифр, не обговорювалося нічого. Той випадок, коли все було, крім задоволення.
І тут я, весь такий просунутий студент, запропонував зробити свій магазин, але не простий, а ІНТЕРНЕТ (вимовляє з придихом). Безпосередньо продавати прикраси, спілкуватися з їхніми власниками та дізнаватися враження. Інтернет-магазин ювелірних прикрас у 2010 році – це, звичайно, не політ на Марс, але з погляду незвичайності для громадян десь поруч. Як будь-який тинейджер, я вже все в житті знав і бачив, тому будував магазин на інтуїції. Про жодний аналіз ринку, конкурентів і взагалі хоч чогось не було й мови. Найцікавіше, що це спрацювало…»

Як будь-яка мама тинейджера, я була вкрай зацікавлена, щоб усе спрацювало і у Антона вдалося створити щось таке, у чому житиме часточка його душі. Раніше я підтримувала усі його вело-проекти, а ювелірний сприймався просто як подарок долі, бо тут мені було набагато легше розібратися. 

Місця вільного в Арізоні не було зовсім, тому ми ділили з Антоном один письмовий стіл. І так потроху, з розмов за обідом, з малювання схем, з аналізу, що ми можемо запропонувати людям, склався будиночок на дереві. Почали ми обговорювати навесні 2010 року, а через півроку вже був готовий перший роздрібний сайт, трохи дивний та гіпнозуючий: там безупинно рухалися стрічки з прикрасами, усе було різнокольорове (ми заклали у базу фільтрацію за кольорами, бо побачили у цьому унікальну фішку) і замість рідних кругів було щось незрозуміле з гілочкою.

Накрутили ми таку навігацію, що люди не знали, куди натискати (тут ми й понині не дуже змінилися, до речі), але щось їх утримувало на колесі Орінго.  

Так з півроку покрутився магазин у мережі, нічого ми особливого з ним не робили, бо якось не дуже розуміли, як та де шукати покупців, але кожен місяць продажі подвоювалися немов самі по собі. Люди, які отримували прикраси, розповідали подругам. Нібито не дуже надійний спосіб, але у нашому випадку люди щось таке відчували. 
З цікавого пригадалося, як перші два роки була якась плутанина з накладеним платежем, тому ми відправляли людям, які висловлювали побоювання, що можуть не отримати прикрасу, їх замовлення взагалі без передплати, з тезою «сподобається і сплатите, ми вам довіряємо». Не було жодної людини, яка не сплатила гроші. А на весняну виставку 2011 року замовники Орінго нам вже приносили тістечка... 

Потім стало зрозуміло, що неможливо упхнути в кабінет 12 м.кв, де вже сидять директор, головний бухгалтер та юний підприємець, ще й різне причандалля інтернет-магазину, в якому зростають продажі. Антону почали телефонувати клієнти, і це додало додаткових барв нашому бедламу. Повністю працювати з дому він не міг, бо треба було спілкуватися з виробництвом, дивитися камені… Нагадаю, що розділ «В наявності» з’явиться набагато пізніше. І от влітку 2011 року ми вирішили, що нам вкрай треба відкрити роздрібну крамницю, де розміститься усе: повноцінний офіс крамниці, прикраси, коробочки та інше щастя. Історію, як ми це приміщення шукали, можна теж розписувати дуже довго. Передивилися дуже багато, аж поки не зупинилися на відносно прийнятному місці на Гагаріна, 1. Зробили ремонт, зліпили щось більш-менш з вітрин, що вже були у вжитку, замовили дуже гарний багатофункціональний стіл хлопцям (його теж проектував Антон) і вкрай дорогу вивіску, яка знову ж таки блимала на усі кольори. Обладнання для магазина (підставочки під прикраси) в нас було частково з виставок, щось докупили, наробили гарних прикрас і відкрили двері у новий вимір. Люди, яких ми ніколи раніше не бачили постійно, інакше як чотири дні на виставці у Києві, раптово перетворилися з віртуальних у повністю реальних. 

Змінювалося тоді усе бурхливо — переставляли прикраси у вітринах, підбирали нові поєднання. А ще виникали нові елементи декору: на стіні кріпили роздруковані відгуки клієнтів, а знижку можна було отримати грою в дартс. 

Днем народження Орінго ми традиційно вважаємо 01.11.2010, коли перший сайт запрацював, а крамницю відкрили 01.12.2011 (не встигли на 1 листопада, бо дуже розгулялися), звідси й виникла традиція святкувати не один день, а цілий місяць…
 

Чи можу порадити саме так створювати проекти: нічого не рахуючи заздалегідь, не думаючи над пошуком клієнтів та подальшим розвитком, а просто вкладати гроші в те, щоб у сина було цікаве життя та ще й гратися разом з ним? 

Зазвичай гуру бізнесу схильні щось порадити з власного досвіду та наставляти новачків, але і я не гуру, і Орінго – аж ніяк не стандартний бізнес. Це місце створювалося не для збагачення чи популярності. Для мене головним було бажання Антона розділити ювелірну справу і зробити це так, як йому підказували серце й розум. А те, що в нього вийде створити щось насправді неймовірне, не мала жодних сумнівів. Бо вийшло ж! 

Далі буде…

ОМ