В Орінго вже було зібрано багато дивовижних тварин, тому коли у дописі розповідала про тотеми і пропонувала підказати, кого ще створити, навіть гадки не мала, що будемо робити корову — «Веселий бичок» вже є в авторських, а гарний Тілець царює в колекції зодіакальних каблучок… Та доля вирішила інакше...    

У якості тотемної тварини корівку запропонувала Наталія Олександрівна (Natasha Dziuba): «Заворожує краса української сірої породи корів. ... Взагалі, вона майже міфічна, зі складною історією. Її наразі відновлювали в Асканії-Нові. Не знаю, що зараз з ними там(( Дуже сподіваюся, що порода відновиться і не загине... Це наша історія. Ну, і у мене художня асоціація з давнім Єгиптом, де поклонялися богині-корові. Хатор — у староєгипетській релігії богиня неба, представлялася в зовнішності небесної корови, що народила Сонце. Так і бачу срібну фігурку корови з неймовірними, елегантними рогами, на яких вона тримає диск сонця...»

Потім у нас з Юлією Никифоровою почався складний період визрівання ескізу в повноцінну модель і чим довше гортався перед очима зоо-атлас, тим чіткіше я бачила Корову з великої літери. Не просто домашню худобу чи тварину рогату, а саме значущий символ — добру Корову, рятівницю й годувальницю, справжню зірочку українського села. 

Особисто в мене з коровою пов’язано багато теплих спогадів, з часів коли ми не знали про те, що існує лактозна непереносимість і соєве «молоко». Коли мені було одинадцять років, тато вмовив маму відпустити мене з ним до Криму, де він влітку працював у піонертаборі. Цей табір знаходився у Байдарській долині, і хоча спочатку я засмутилася, що відсутнє море, мене швидко втішили озеро і гори. Ой, дуже багато чого неймовірного, казкового та навіть небезпечного відбулося тієї подорожі, але один з найяскравіших спогадів — наші постійні походи до сусіднього села за молоком. 

Ми виходили дуже рано, ще до загального підйому, чимчикували стежкою по полю, через садки та хащі польових квітів, про щось розмовляли і два кілометри здавалися стометрівкою. А потім господиня у білому платочку над засмаглим зморшкуватим обличчям виносила нам чарівну банку і окремо мені — емальовану кружечку з намальованими яскравими квітами, повну ще теплого молока по самі вінця. До молока вона давала домашнього коржика чи блюдечко малини, я сідала на теплу лавку, зроблену з товстелезного стовбура, робила перший ковток і …заплющувала очі від насолоди. 

Те молоко було повноцінне, життєдайне, аж густе, зі смаком трави, квітів й сонця. Ніколи в житті я більше нічого такого не пробувала і навряд чи спробую. Це був смак чистого щастя! А потім мені ще дозволяли погладити руду корівку з білою зірочкою на лобі, і я їй шепотіла щось вдячне. Мені здається, що та господиня було чарівниця, і кружечка теж була не звичайна, бо коли я спробувала молоко з банки, намагаючись повторите те ранкове відчуття, нічого не відбулося. І скільки б я потім не намагалася знайти справжнє молоко, усе не дотягувало. Зараз я взагалі не вживаю чистомолочні продукти, хоча й не дійшла до різних псевдомолочних, але мрію колись повернутися до нашого улюбленого Криму, до казкової Байдарської долини і спробувати там знову найсмачніше у світі молоко.  

А другий спогад про корівку вже літературний. Оповідання «Первінка» Микола Вінграновський написав у рік мого народження, і то були відлуння його дитячих спогадів про війну та початок відновлення. Оповідання те невеличке, але дуже щемке та чіпляюче за пам’ять. До речі, про життя і творчість Миколи Вінграновського на сайті є два чудових дописа:  «Гість Літературної вітальні…» та «Ніжний лірик...» 

Я сьогодні ще раз перечитала про Миколку та його корівку і побачила той повоєнний світ вже зовсім іншими очима — очима, що самі знають війну. Про що б я зараз не думала, над чим би не працювала, лінія війни прокладає нову межу між вигаданим та реальним, інколи просто міняючи їх місцями — усе вже змінилося і ніколи не буде таким, яким могло б бути до 24 лютого... Ніби й не було тих років відродження та обладнання після війни, ніби не закопали фашизм назавжди. Зло повернулося зі свіжими силами, щоб місити нашу родючу землю танками. І заміновані речі на дорозі, і розбиті поля, і понівечені хати — усе це телепортувало зло з минулого, щоб примусити українців стати кимось іншим або приєднати нас до лав армії зла…  Та зась їм! 

І тоді, і зараз особлива наша сила допомагає, підтримує зв’язок з правильною реальністю, де земля просто чекає на тишу й зерно, де дерева готують врожай, де відбудують люди хати і корівки дадуть молоко. 

«…Первінка з задоволенням схилилася над тазиком, а дід узяв білу німецьку алюмінієву літрову кружку і заходився доїти. Миколка сів напроти Первінки і слухав голос молока. Таким щасливим Миколка ще не був ніколи — тонке дзюркотіння молока сповняло його душу небесною мелодією…»

Ми переможемо зло. І все відбудуємо якнайкраще, і ще обов’язково напишемо чесні оповідання про цю війну, і зробимо усе, щоб наступні покоління дивилися на війну лише нашими очима, не своїми. 

А може й навіть вигадаємо чарівну мікстуру від лактозної непереносимості, щоб кожен хлопчик та кожна дівчинка могли хоча б раз у житті скуштувати з кружки теплого молока. Того справжнього молока, що заряджає силою і яке через різнотрав’я та надійних корівок нам дарує наша земля. 

Отже, зустрічайте! Квіткова корівка «Cow in flowers», третя з серії чарівних монет — це наш новий тотем. Підійде чудово для тих, хто любить прості речі, цінує справжнє благополуччя і вміє багато працювати на радість іншим. 

З любов'ю, Олена Маслова