Щоб жити на землі, потрібна неабияка мужність, а народитися і жити жінкою - це подвоєна мужність; бути в цьому житті хворою жінкою і не втратити жіночності - це відчайдушна мужність, світла і велична.

Це історія про життя та кохання жінки, яка, не зважаючи на невиліковну хворобу та страшні болі пройшла свій нелегкий шлях і лишила по ньому надбання для цілих поколінь; про жінку, яка не боялася дивитися смерті у вічі, а вперто боролася; історія про кохання до нестями і без надії, однак із сподіваннями; про Ларису Петрівну Косач - Лесю Українку та її творчість, про геніальну поетесу!

Ця книга видана 1986 року,  завжди чекає мене на поличці, щоб тихими вечорами перечитувати улюблені вірші. В книзі зібрані вірші та драми поетеси, які не лише надихають, а й розкривають світ самої Лесі, адже там містяться її думки, переживання, а ще там живе історія великого кохання, в її віршах та листах, які входять до циклу "Хвилини". 
Мабуть, найбільш вражаючим та красивим твором для мене є її лист до Сергія Мержинського:

В кожному з цих слів, окрім любові є відчай... і надія "без надії". Дружнє листування - це найвище щастя для Лесі, адже на більше вона навіть не могла сподіватися, навіть і в мріях чи снах.

Були і зустрічі, і прощання. На протязі майже чотирьох років. Чотири найщасливіших роки попри все... Леся знала, що коханий має "іншу мрію", де її немає, але відчайдушно вірила, що зможе створити для нього "новий світ нової мрії". А ще Леся писала за нього листи, коли Сергій Мержинський смертельно був хворий і прикутий до ліжка. Він диктував їй листи до іншої жінки, говорив про своє кохання...
Якою була її любов? У тієї любові були руки, щоб допомагати коханому, у неї були ноги, щоб спішити на допомогу в хворобі й біді, у неї були очі, щоб бачити горе і нужду, у неї були вуха, щоб чути тихі його зітхання, у неї була душа, щоб взяти його біль, ось якою була її любов... Леся була з ним до останнього. Як можна було те пережити... знала лише вона сама. Вона не відвовала його ні у тієї жінки, ні у смерті...
А ще Леся багато писала. В одну із найстрашніших ночей (коли коханий вмирав) Леся написала свою "Одержиму" - драму про велику любов і велику ненависть. І про непокору.. "Я її в таку ніч писала, після якої, певно, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. Якби мене хто спитав, як я вийшла з цього живою, я б відповіла: "Я зробила з цього драму". 

Нещасливе кохання стає в житті дорожчим за найщасливіше: в цьому і є парадокс закоханого серця. Пам'ять про свою любов Леся пронесла крізь все життя і присвятила цьому цикл віршів, який довго зберігався в рукописному архіві поетеси, адже вона не уявляла, щоб хтось читав рядки, які зіткані з її сліз і надій, народжені палким серцем лише для одного-єдиного.

Як же чудово відповідає підвіс "Фабула" своєю павутинкою срібних ліній і згинів тим шляхам, по яким ступали Лесині мрії, а прозорий та яскравий Swarovski гармонійно уособлює чистоту її любові, певну цнотливість та інтимність лірики. Підвіс-серце якнайкраще пасує великому коханню великої поетеси, яке було проникливе і віддане і звучить на рядках віршів молитвою:
"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"

Щиро дякую за можливість розповісти про улюблену поетесу та її історію кохання! Окремо вдячна за сторінку в Літературній вітальні, присвячену нашій великій українській поетесі. Вона надихає! Дає сили вірити і боротися, жити і любити життя, цінувати кожну хвилину і бачити та відчувати щастя там, де ми часто цього не помічаємо.

P.S.. На фото, можливо, не дуже добре можна прочитати лист Лесі до Сергія Мержинського, тому ось:

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7/ХІ 1900