За цей - такий страшний майже рік - я впевнилась: справжні герої не завжди носять плащі. Справжні герої вдягають медичний халат /берці/екіпірування рятувальника/будівельну каску/ посмішку - навіть тоді, коли дуже страшно - і роблять буденні - колись = до війни - речі: будують, лікують, навчають, захищають, прикрашають, тоді коли й самі не знають відповіді на просте: «А що чекає на мене завтра?..»

Якщо уважно придивитися до себе, свого оточення, близьких людей, можна помітити щось дуже героїчне в тому, як щоденно, крок за кроком, ми долаємо шлях до Перемоги, як змінюємо звички, думки, але залишаємося незламними.

Мої герої - це українці. Прості, як люблять казати у нас в медіа,  «пересічні» українці, в яких ніби й «нічого особливого», але попри це така нездоланна мужність, витривалість, винахідливість і віра в краще, що мимоволі дивуєшся - звідки ж бо воно все береться?.. 

Мої герої - це українці, які ще рік тому і не уявляли, як можна жити, працювати, кохати, народжувати й виховувати дітей у тих умовах, в яких ми з вами живемо зараз щодня. Герої, бо попри всі «несприятливі умови» не втратили здатності жартувати, сміятися, кохати, мріяти. Так, зазвичай без якихось довгострокових планів, але все ж мріяти…

Мої герої - це хлопці і дівчата з лав ЗСУ, які щодня ставлять на кін свої життя, аби ми з вами могли продовжувати жити свої. І за цю можливість - просто жити - не вистачить жодних слів подяки…

Мої герої - це лікарі, що продовжують сумлінно працювати в надскладних умовах, на передовій і в тилу, роблячи, іноді, майже неможливе! 

Мої герої - це працівники критичної інфраструктури, яких не показують в ЗМІ, не роблять «обличчям перемоги», але вони працюють вдень і вночі, аби після чергових «подарунків» від сусідів, в наших домівках, школах і лікарнях якнайшвидше з’являлося світло, вода, тепло…

У моїх героїв безліч облич і професій. Мої герої різного віку, статі, віросповідання. У них всіх свої мрії, цілі, погляди на життя, але всіх їх об’єднує бажання жити, працювати, кохати в вільній, сильній і незалежній Україні. 

Чи вважають вони себе героями? Частіше за все ні. Це і не дивно: коли навкруги стільки сміливих, сильних і мужніх людей, легко знецінити героїзм, що став вже буденністю. Вони кажуть: «просто живемо далі», «просто виконуємо свою роботу», «просто намагаємось допомогти», і в цьому сором’язливому «просто» для мене бачиться справжня сила, здатна змінити світ на краще.