Дівчина тендітна зітхає у вікна,
Дівчина печальна, зблідла та сумна,
Не радіє сонечку, хоч прийшла весна,
Сил вона не має, хоч і молода.
Сили в неї, бідної, злий вкрав чарівник,
Начебто, що татечко був його боржник.
Не схотів він донечку заміж віддавати,
Без кохання ластівку милу залишати.
Чарівник розгнівався, на батька загарчав:
«Ще мені на світі ніхто не відмовляв!»
Стала в’яти дівчина від печалі-туги
Та не лікують люди від тої недуги.
Наче веселіють очі від кохання,
Але були марні їхні сподівання.
Покохав ту дівчину хлопець небагатий,
Чесний, щиросердий та дивакуватий.
У мандрівку вирушив, планів не розкрив,
На далекий південь шлях його завів.
Квітка дивовижна здавна там росла
Силу життєдайну у собі несла.
Колись вона єдина вступила з кригой в бій,
Коли на всій планеті був сильний буревій.
Коли останній вогник під кригою погас,
Жоржини корневіння згасило свій атла́с.
А з першими проміннями жоржиння ожило,
Тепер непереможне це сили джерело.
Він квітку ту чарівну під серцем зберігав,
Коли к своїй коханій здалека мандрував.
Але вона зів’яла у нього все одно,
Він сів тоді й заплакав: це ж все його майно!
Котились сльози в квітку, що рано одцвіла,
У вигляді каблучки жоржина ожила!
Її скоріш коханій своїй подарував,
Від чарів чорнокнижних її урятував.
Щасливі і закохані одной ідуть стежиною,
Кохання їх прикрашене чарівною «Жоржиною»!
Чарівна Жоржина / Волшебній Георгин