Я стою в довжелезній, гамірній черзі. Ні початку, ні кінця не видно, лише сотні очей навкруги, в одних світяться надія та сподівання, інші -  недовірливо озираються, не вірячи, що це дійсність. Періодично, спалахують суперечки та дискусії, лунають заклики та коментарі, люди збуджені та розгублені.
       - У мене цілий список, ось, я все прописала! – схвильована жіночка вкотре розмахує листочком та вголос перечитує написане.
       - Кажуть, там можна озвучити лише одну позицію, - високий бородань нерішуче топчеться, тримаючи за руку рожевощоку дівчинку років семи. Помітно, що дитині набридла ця нудна черга, проте, важливий кожен голос, тому батьки нашіптують дітям обіцянки та вмовляють почекати ще трішки.
       Тут і там можна вловити фрази: підвищення зарплати та пенсії, шарлатани при владі, плачевність освіти, доступне житло, воєнний стан, мир в країні, мажори, судова реформа, медицина, бідність села, висока комуналка, бензин, дороги, дурні…
       Позаду мене дві жіночки розмовляють про відсутність роботи та перспективи в селі. Про старі хатини, які розсипаються під важкістю часу.
       - Виживаємо з господарства. Нам би чуть більший кусочок землі, можна б і зерна посіяти і в оренду здати. Жіночку смикає за руку худенький хлопчик, - Мамо, а там можна попросити, щоб корова більше молока давала?..., - в дитини своя «правда».
       - Мені взагалі байдуже, що тут, у вас, мінятися буде, я у Польщу збираюся на ПМЖ, візу виробляю, - самовдоволений молодик не приховує посмішки.
       - Чого ж ти тут стоїш? – обурюється сусід по черзі.
       - Не хочу, щоб мій голос пропав! – молодик переходить на крик.
       - Чи ж ти обдумано проголосуєш, якщо тобі байдуже, що ТУТ, У НАС, відбувається? – думаю я…
       - А я хочу новий будиночок, великий, жовтий і красивий, щоб навколо росло багато квітів, і гойдалка біля пісочниці, - це те рожевощоке дитя, яке просилося додому.
       - Які будиночки, які корови?! Люди! Просити треба самоврядування! Ми самі повинні керувати своїм життям!...
       - Про що Ви говорите? Ми натовп! Стадо! Кожен почне тягнути одіяло на себе! Потрібний розумний та чесний керівник!
       - А мені байдуже, як і хто керуватиме, головне, щоб мої діти мали що їсти та де спати. Стабільність – ось що важливо! Я готова і в селі жити і важко працювати, головне -  знати, що моє «завтра» настане.
       - А у мене син на війні, для мене лише це важливо, - тихі слова тонуть у морі чужих думок…
       Гудять монотонно голоси,  люди говорять і говорять, складають плани, мріють і сподіваються, у повітрі витає дух змін, підвищене почуття відповідальності та важливості  події.
       І лише десь глибоко, пульсуюча підсвідомість з глузливою насмішкою шепоче – це все даремно! Ідеальний світ так не збудуєш. У кожного він свій, своя біль та правда. І нема єдиного рецепту… До того часу, поки ми не домовимося тут, у черзі, не приймемо одностайні, правильні, зважені рішення, не досягнемо взаєморозуміння, не навчимося любити ближнього, чути та поважати сусіда, там, на верху, буде хаос, кожна вірна та корисна думка буде перекриватися словами не обдуманими, не раціональними та безглуздими…

       Попереду довга черга… Ще є час подумати....