Зустрів кулю за лісом.
Саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба, поголосила…
Невеличка дірка поміж ребер…
Ну, звичайно, – краса і сила!
Marche funebre!

Євген Плужник, кв. №54 у будинку «Слово»

Сьогодні Всесвітній день поезії. Поетичне слово зачаровує, мабуть, найбільше – воно може радіти і тужити, сміятися і співати; рядки западають в душу і живуть далі з нами, немов добрі друзі. Варто один раз почути – і забути вже не зможеш. Принаймні, я не змогла.

Процитований вище вірш звучить у документальному фільмі «Будинок "Слово"». Письменники заселяються у цей славнозвісний дім літераторів, живуть, творять, мріють… гинуть. А за кадром пливуть їхні рядки – та частка, що залишиться назавжди.

Євген Плужник помер 2 лютого 1936, на Соловецьких островах. Що забув там, у російських концтаборах, український поет, драматург та перекладач, здогадатися не важко… Важко осягнути, скільки талановитих людей пройшли цією ж дорогою. 

«Зустрів кулю», – дзвеніло в моїй голові, поки я блукала затишними двориками харківського центру у пошуках будинку «Слово». Вікна – сліпо-фанерні, імена на меморіальній табличці до болю знайомі... це ж наше Відродження. Розстріляне.

«Зустрів кулю», – відгукнулося в мені, коли Еля, чарівна модель Орінго, сказала, що хотіла би каблучку зі «Словом». Виходить, це важливо і зараз, наше молоде покоління не готове забувати свою культуру та історію. 

А потім були «краса і сила»: довга праця над ескізом, який мені так гарно уявлявся, але абсолютно не хотів переноситися на папір (мені навіть снилися ті креслення, які за моєю задумкою повинні були лягти в основу прикраси), завмирання серця, поки мій ескіз покращували і перевтілювали в срібло (він несамовито пручався ), перший невпевнений доторк до готової каблучки з невірою в те, що мрія здійснилася, і довга-довга прогулянка зі срібним «Словом» по улюбленому Харкову: я несамовито раділа народженому талісману і фотографувала його буквально на кожному кроці. До речі, подивіться, як гарно «Слово» поєднується з нашим «Держпромом»!

 

«Дівчинко, – підійшла під час чергового фото до мене пильна жіночка, – а що це ми тут знімаємо під час повітряної тривоги?». Її чудово можна зрозуміти: Харків зранений і обстріли не закінчуются.

«Від початку російсько-української війни в Україні загинуло 239 людей літератури. Серед них — письменники, редактори, видавці, бібліотекарі, промоутери літератури, літературознавці та друкарі.» – повідомив проєкт «Недописані» 13 березня 2025 року. 

Війна проти українських митців продовжується. І хоча сьогодні свято поезії, важко не сумувати, розуміючи, скільки обірваних голосів ми вже ніколи не почуємо…

Та все-таки... 

Поки під час війни пишуться книжки, 
поки фанерні щити у вікнах розцвітають рядками віршів, 
поки в Харкові відкривається чергова книгарня, 
поки на розі Благовіщенської та Різдвяної продовжують гуркотіти у "Глобусі" друкарські верстати, 
а у Ювелірному домі поруч, попри усі перешкоди, народжуються знакові прикраси, –
– нас не перемогти. 

Дякую Орінго за втілене «Слово, за цю срібну надію.

3а лінію лісів гнав гоном потяг-пес,
Дзвенів і койлив дні димові,
І позіхнув і за лісами щез,
Мов звук невимовлений в слові.

За параван полів, синедріон снігів
Залюляв потяг ваше тихе тіло.
Ще раз зідхнули ви й заснули. Берегів
Не стало. Море вас укрило.

І ви не чули слова, що гуло
Неїмовірним, невтамованим гобоєм
В бору під брянським крізь зимове скло,
Мов сон коня перед сосновим боєм.

Сніги топило. З бою брало ліс,
Земля гула пороховим одга́лом,
Дійшло до моря. Але ви колись
Його не вимовили — і воно упало.

І я тепер його розстрілюю щодня
На стінці сірій — і не можу вбити:
Воно росте як чоловіченя
І плаче і сміється й хоче жити.

Майк Йогансен, кв. №12 у будинку «Слово»