Ласкаво прошу до Літературної вітальні!
Сьогодні хочеться поговорити про молоду, та вже досвідчену поетку, прозаїчку, журналістку та перекладачку Катерину Бабкіну. Вона творить поезії для дорослих та дітей, малу та велику прозу. А ще знімає фільми, перекладає та займається громадською діяльністю. На мою думку, саме таким має бути сучасний український письменник...
Катерина народилася в 1985 році. Вчора їй виповнилося 34 роки. Катерина з міста Івано-Франківськ, освіту здобувала в Києві в Інституті журналістики КНУ ім. Шевченка. Як журналістка співпрацює з "Фокусом", Esquire Ukraine, ART UKRAINE, Harper's Bazaar, The Insider... Як письменниця - з "Видавництвом Старого Лева", Meridian Czernowitz, "Клубом сімейного дозвілля", "Фоліо". "Маленьку книгу хюґе", яку багато хто з нас читав, українською для "КСД" переклала саме вона. Проект "Відеопоезія||Відеопроза", який сколихнув літературні кола кілька років тому - це теж Катерина Бабкіна. Дитяча "Шапочка і кит" Бабкіної (в співпраці з фондом "Таблеточки") надзвичайно сподобалася і батькам, і дітям. Дебютний роман "Соня" увійшов до довгого списку «Книги року BBC». Від себе раджу прочитати "Знеболювальне і снодійне", збірку віршів 2014 року, та "Заговорено на любов" 2017-го. А також неймовірну "Силу дівчат", що її Бабкіна створила разом з Марком Лівіним: книга про українок для україночок.
Чим у житті й творчості керується Катерина? Як знаходить час і натхнення на численні проекти? Що для неї важливе як для літератора, жінки, професіонала? На це дає відповідь вона сама - у численних інтерв'ю та у власних книгах. Я часто вдаюся до такого цитування у "Вітальні", але якщо людина має можливість висловити власні думки, то треба цю можливість і цю думку поважати. На щастя, сучасні письменники дають інтерв'ю та спілкуються з читачами, тож слухати їх тут, у Вітальні - одна з наших задач, чи не так?..
Про збірку віршів мовою іврит "Для всіх однакове попроси", 2017 рік:
Там багато йдеться про в’ялоплинний військовий конфлікт, на фоні якого живе ціла країна, і з якимись реаліями Ізраїлю саме ця тематика виявилася досить співзвучною. Люди, які слухали мене, тобто переклади моїх текстів на іврит, питали мене: «Чому ти так багато пишеш про Ізраїль?». А я їм кажу: «Це не про Ізраїль, а про Донбас».
Про станіславський феномен:
Станіславський феномен — це коли мої ровесники, котрі живуть у Станіславові, замість «душ–машина–робота–машина–душ–ліжко» мають щодня час на те, щоби читати книжки, проводити репетиції, ставити вистави, писати, знімати чи просто ходити і дивитися, що тут у світі навколо тебе. Те місто не душить, там не треба так багато працювати. Тому люди там неправдоподібно багато творять — у них є на це час. З іншого боку, це місто розслабляє. Мабуть, саме тому з того, що колись звалося «станіславським феноменом», мало хто зараз не спився і не зупинився. Я себе до того феномену не зараховую.
Про прозу і поезію, а також "Соню":
Я поки що не дійшла до розуміння різниці – тобто різниця між поезією і прозою чисто технічна. Тому я не зовсім переходила [з поезії на прозу] - просто виникла історія, яка не влізла у вірш. І я розповіла її таким чином.
Про поєднання різних напрямків:
Для мене це все одна іпостась. Осмислення дійсності і її трансляція, спосіб писання і спосіб метафоризації. Й оформлення в сюжетах. Це для мене в принципі одна й та сама діяльність. Завжди, незалежно від того, чи пишу я п’єсу, чи кіносценарій, чи розлогий репортаж, чи художній текст. Тому в мене всі ці речі поєднуються дуже органічно й легко. Це все, що я вмію.
Про "Таблеточки":
Я знаю цей фонд із моменту його появи. Подобається, як вони працюють, не зосереджуються тільки на зборах грошей. Вони змінюють саму систему на законодавчому рівні. Вони перші запровадили в Україні паліативну допомогу, взагалі створили прецедент розуміння, що це таке й навіщо воно потрібно. Вони також разом з іншими волонтерами лобіювали закон про відкриття реанімацій для рідних і досягли цього.
Про незвичності письменства:
Це була багатолюдна презентація на Книжковому Арсеналі 2016 року [книги "Щасливі голі люди"]. Видавець розповсюдив прес-реліз про презентацію, де ми, жартуючи, написали, що якщо ви прийдете щасливі та голі, ви отримаєте книжку безкоштовно.Таких людей було кілька. Я була дуже цим заскочена. Дуже засоромлена, мушу визнати. Я вперше в житті обіймалася з голими, абсолютно незнайомими чоловіками публічно. Але було весело й прекрасно.
Про покликання:
Писання – це спосіб взаємодії зі світом, який в якихось людей прошитий за замовчанням. Хтось веслує, хтось робить табуретки. Хтось малює, хтось шиє, хтось професійно великими кількостями вирощує дітей. Хтось садить картоплю, культивує рослини. В когось бувають руки, які можна поставити на рану, і зупиниться кров. А хтось може писати.
Про те, чи є література правдою:
Коли ти пишеш будь-що, ти переживаєш за кожного героя. Не в сенсі переживаєш за нього – переживаєш замість нього. Кожну його емоцію, кожну його репліку - настільки глибоко, що у тебе навіть ті самі хімічні реакції відбуваються в організмі. І тому, безумовно, це є правдою, тому що хтось це пережив.
Про силу дівчат:
“Сила дівчат” – невеликі історії великих жіночих успіхів українок, успіхів всупереч, а не завдяки, успіхів в ім‘я життя, безпеки, науки, мистецтва, кращого світу. В цій книжці багато сумних доль, багато складних обставин і багато сили та генію, прагнення до змін, віри, цілеспрямованості та зростання понад собою.
Про щастя:
На жаль, цей світ не передбачений для того, щоб існувати, не зазнаючи особистих травм. Неможлива людина, котра не зазнала травматичного досвіду. Я не вірю в існування такої людини. Проблема тільки не в тому, з чим ми живемо. Справа в тому, як даємо собі раду з цим. Незважаючи на всі травматичні досвіди, можна й потрібно бути щасливим.
***
Той чоловік, що іноді спить зі мною,
ходить в легкому светрі і темній куртці,
без рукавиць і з голою головою,
навіть взимку в міста безжальній пустці
почувається добре, як під водою.
Той чоловік ламається дуже рідко.
Каже тоді: зсередини я вже гнилий, зелений,
мертвий, як гриб. Не торкайся до мене, рибко.
Він розпихає дріб’язок по кишенях,
часом зі мною він, й спить потім міцно й глибоко –
так само, як коли спить без мене.
Той чоловік ніби давно переїв цих дослідів,
Експедицій за межі себе і межі серця,
І за будь-які інші межі. Але найкраще він спить вже вдосвіта,
І уві сні смієтся,
Ніби говорить – все, що стається із нами – найсвітліші, безцінні досвіди,
Допоки стається, допоки все ще стається.
***
Кожного ранку вона прочиняє вікно і тихенько кличе.
Голос її пробуджує водоспади й лавини,
десь унизу перехожі піднімають обличчя,
і роздивляються в небі зграї пташині,
з надією, як і ти роздивляєшся цю жінку зі спини –
зморшок по шкірі її непевний тонкий рисунок,
асиметрію тіла невиразну, м’яку, природню,
ніби парад сузірь чорних родимок візерунок –
знаючи, що кожен ранок – це її подарунок,
це як ще один подих перед кроком в безодню.
Що поки вона з тобою – лавини минають місто,
що тепла зима тримає однак водоспади, кригою скуті,
і що якщо вона піде – то зробить це ненавмисне,
не з байдужості до тебе, не з неуважності, не від люті –
а просто розчиниться у повіті, перетворюючись на сутінь.
І ніхто тоді не врятує. А до того пульсує січень
її тихими вигуками щоранку, і завмирають віхоли,
водоспади, птахи, лавини; перехожі піднімають обличчя.
І всі чекають – кого й куди цього разу вона покличе;
і всі відгукуються – кого б вона не покликала.
***
…не забудь також сказати про тих, хто тобі ні в чому не дорогий,
хто тебе не любив або не беріг, хто на берег не допоміг зійти,
і також попроси за таких, які називаються пристрасно – вороги,
і звичайно за тих, котрі злі, слабкі, не такі, як хочеться, не як ти.
Теж обов’язково за тих скажи, хто у полі, в морі, в саду, в кіно,
хто упав, підстрибнув, присів, лежить, хто в садок дитячий вперше іде,
хто горить у пеклі, хто пік пиріг, хто купив костюм, хто розбив вікно,
хто сказав, що зробить, але не зміг, хто не знав, куди чи не бачив, де.
Краще називай їх на імена, щоби іменам не згубити лік –
ту, що дотепер все одна й одна, і того, хто нам ремонтує дах,
хто щодня паркуєтся, як не слід, хто вкладається спати на правий бік,
хто збиває взимку зі сходів лід, хто зневажив страх, хто поліг в боях.
Над тобою вогник горить нічний, тихо у кімнаті і надворі.
Ти тепер прозорий, легкий, нічий, менший від комах, тонший від роси –
вирушай, потік; проростай, горіх; долети до того, хто нагорі,
не забудь, не схиб, розкажи про всіх, і за всіх однакове попроси.
***
Дивися – стелеться перший лід
на наших з тобою вулицях зранку,
і кров на смак ніби дикий глід,
а на губі залишився слід
від поцілунку, маленька ранка;
дивись, як обтріпуються краї
кишень від рук в шкіряних рукавичках,
як забуваються всі твої
легковажні вчинки, шкідливі звички;
як тісно сплять на гілках птахи,
як сивим береться в повітрі подих,
як сонце пестить міські дахи,
і чорні гострі дерев верхи,
і сонних риб у повільних водах;
як світ підносить тобі дари –
холодні яблука, пізні квіти,
раптові безвітряні вечори
та інші радості – їж, бери,
тримай, бережи, забувай про літо;
як зріє в легенях нове тепло,
не стороннє, м’яке, небачене,
тендітне, ніби живе стебло.
І все, що з тобою колись було,
більше не має жодного значення.
***
Неправда, що є матерії, яких не можна злічити,
виміряти, висловити словами, визначити початок,
вигадати їм зужиток, виписати у зшиток.
В світі своїх уявлень, в межах своїш решіток
якщо ти майже певен, що вже нема що втрачати –
краще до кінця не перевіряти.
Неправда, що є каміння, яке не точить водою,
і вітер не злизує легко, ніби кулю цукрову;
неправда також, що все, що вже було із тобою,
забудеться, заросте, ніби брук травою,
зробить тебе сильнішим, не зрушить твою основу,
ніколи не болітиме знову.
Хтось мав тобі пояснити: все, що маєш, зникоме,
як тендітні рослини, як паперові квіти.
І найдовше триває не душа невагома,
не палка надія, а просто втома,
втома, котру ти зовсім нікуди не можеш діти.
Тож поки жінки ховають від дощів долоні й волосся,
поки розрозстаються ночі осінні, як чорні діри –
запам’ятовуй усе, що мало значення досі,
зберігай у легенях, в крові, під шкірою.
Бережи усе, що тобі дотепер вдалося,
не відпускай нікого з тих, кому справді віриш.
***
Все хороше чомусь закінчується так швидко -
у долонях не встигнеш стиснути, назвати не встигнеш словом, -
і вже серпень, важкий метелик, б’ється у шибку,
сіпається на міцному гачку, ніби спіймана срібна рибка –
але бажання виконує вибірково.
В синій скринці насправді ще стільки чудес про літо,
ми чомусь їх не з’їли, не розпакували вчасно.
Починаються светри на вечір, холодні великі квіти,
стиглі яблука і години, коли зовсім не хочеться говорити –
або може хочеться, але про що – неясно.
Хто лишився у цьому літі – відходять тихо,
ніби тіні, полями знівеченими, зруйнованими містами,
у повітрі за ними здіймаються зблисками вири й віхоли,
і вони зникають у бризках, а ми навчитися жити і дихати
з тим, що все це і правда стається з нами.
Залишається кілька днів на різні дурниці,
на липкий кавуновий сік і сльози, літаки та південні траси.
І куди ми дінемось потім – загалом, немає різниці,
і студентки вже готують довгі теплі спідниці,
і встановлюють обігрів на літніх терасах.
Читали раніше Катерину Бабкіну? А, може, купували "Шапочку й Кита" своїм малюкам?
Чи вивчали з першокласниками "Равличні вірші"? Приєднуйтесь до обговорення в коментарях!
І до нових зустрічей в Літературній вітальні!
Енергійна Катерина Бабкіна