Містична красуня 

До моїх 25 років у мене не було кота. Ну який кіт у дівчинки, яка постійно кашляє з 3 років, і у якої в 9 діагностують алергію на пил та хутро? Але я так мріяла про власного пухнастика! Великого та смугастого, як звичайні коти у дворі, щоб він був важким і сам приходив спати до мене в ліжко. Зрештою, хтось там нагорі у хмарках трохи зглянувся, і в мене були «приходящі» хвостики: нам давали котів на перетримку, я відчайдушно мацала котів у готях та носилася із прабабусиними у неї вдома влітку. Потім мені навіть подарували шотландську кішку і я деякий час розводила кошенят на продаж, але всеодно мріяла про свого кота. А коли з’явилося власне житло і власний чоловік, ми почали грати у гру «підклади кота». На пластикову пляшку я наділа смугастий сірий мішечок з «вушками», і гра полягала в тому, щоб коли один з нас відволічеться, поставити на його місце цю пляшечку, наче кіт прийшов, поки місце звільнилося . Так ми і грали, допоки одного ранку чоловік не сказав, що сьогодні в день я їду на ринок та забираю у дівчинки кота, бо він домовився! Маленького, смугастого, трохи дикого і з подряпиною на губі, бо дівчина відбивала його у дітей, що над ним знущалися. Тож я просто поїхала і забрала. А заразом і накупила всілякого котячого приладдя. І коли він в перший же день прийшов до мене спати на руки, поки я працювала, я зітхнула з полегшення: тепер у мене був свій кіт! Йому вже майже 11 років, я ніколи не залишала його, і він досі приходить до мене спати у ліжко — і поворухнутися неможливо, бо він важкий