Мій букет з лісових гілок, вони сплелися між собою, заплуталися й стирчать трохи войовничо. Нині мені близькі саме такі переплетіння дерев у найвіддаленіших куточках лісу. Я прагну заховатись там, лежати на лісовій галявині, зарившись пальцями у землю. Так спокійно, тихо, безпечно. Занадто було лиха мені від людей... Земля – моя стихія, наодинці з природою завжди стає легше.

Самі собою виникли такі слова…

Вона - жінка. Вона - стихія. Вона - це ви, і я...й усе. Вона - Земля. 

Земля дарує життя,  створює красу, надає прихисток, на ній так безпечно й твердо стояти, у неї завжди знайдеться смачний смаколик. Земля прийме всіх, навіть тих, хто впав на неї, злетівши надто високо, зцілить душу й тіло, знайде місце для кожного. Така добра, щедра, близька, проста й зрозуміла. Вона завжди поряд, нехай її й не цінують, не шанують, лиш топчуть, приймають як належне, використовують її працю для наживи. Вона стерпить образи, залікує рани, вкрившись білою хустиною снігу, та знов посміхнеться й розквітне барвами та новим життям. 

Однак не гнівіть аж занадто її, бо дізнаєтесь, що немає смертоноснішої стихії за ту, що сама дає життя. Розлючена Земля повстане, розкриє свої надра й поглине тих нещасних, що скривдили її. Вона прикличе на допомогу Воду, Повітря й Вогонь, і тоді не вистоїть ніхто. Стихію Землі вгамувати найскладніше, вона нестримна й нездоланна. Земля радше знищить й зруйнує вщент, щоб потім створити нове...однак вона не радітиме помсті, душа її болітиме за нерозумних дітей своїх, що вчинили дурне, бо не знали іншого шляху. Земля - страшна стихія, однак зовсім не зла. В її сумних очах велика мудрість і велика любов. 

З крихітного зернятка завдяки Землі виростає велике дерево. Для мене саме дерево – символ життя, відродження. І я знаю, скоро прийде час, на заплутаних гілках, що за ними я ховаюсь, з’являться бруньки, й тоді розквітне і замайорить весняними квітами мій світ.