Коли пишеш про сучасників, то дуже хочеться надати слово нібито їм особисто (о, мріяла б я випускати такі інтерв’ю чи подкасти!). Тож спробую вчергове зібрати віртуальну мистецьку зустріч з фрагментів, висловлених наживо, та власних студій — у художньому монтажі. А сьогоднішній гість Вітальні може бути незнайомим для вас чи, навпаки, добре відомим, але це не вплине на задоволення від поезії. Отже, у Літературній вітальні Орінго — Ігор Калинець. 

Мені хочеться почати цю розповідь не з хронологічного викладу біографії, а з двох віршів. Порівняйте їх, будь ласка. 

***
коли я вклонився 
ладі і перунові 
став людиною 
коли я вклонився 
стіні нерушимій 
став державою 
коли я вклонився 
собі самому 
став бездомним Сковородою 
тепер озираюся я 
на всі сто сторін 
пустелі

***
безмежне поле смутку
золотим серпом часу
вижинаю стежку
вижинаю
вмерла крапля роси
переставилася зірка
у прірву кинулося зерно
за голосом вітру
тінь дерева
розчавлена досвітком
вигибає лан припливу
потопом замулене місто
безмежне поле смутку
крихітний золотий серп

Чим відрізняються для вас ці дві поезії? Сам гість, певно, сказав би, що вони написані двома різними персонами — поетом Ігорем Калинцем та «імпресаріо колишнього Ігоря Калинця». Думаю, не схибите й самі відповісти, що за подія розділила творчість на дві доби — ув’язнення. Причому не лише його персональне, а й Ірини, його коханої дружини, про яку він так ніжно згадує й дотепер, а її вірші видає вперед власних. Після заслання він не пише, і за його словами, «пропало десь саме бажання писати і більше того, навіть потяг до поезії як такої кудись розвіявся. У мене це довершилося в 1981 році». Стихія, що живить поезію, може поступитися ремісництву — так колись сталося с Тичиною. Калинець же більш подібний на Василя Стефаника у своєму творчому замиренні, коли по катарсису приходить тиша.

«Шістдесятництво було різне, проте воно завжди було виявом національного опору, було Митусою. Не люблю слова дисидент, бо були ми не дисидентами, а чимось іншим. Саме за це мене судили. Це справді — честь».

За авторською класифікацією у 1991 році вийшли два томи поезій — “Пробуджена муза” та “Невольнича муза”. Це 17 збірок, згрупованих по 9 і 8. У перевиданні першого з них Оксана Забужко влучно каже, що шістдесятників «…було ретельно відділено «соціальними хірургами» від маси та ізольовано за колючим дротом “чтоб не было базы роста”. Щойно по двадцяти роках ця ґенерація спромоглася озирнути масштаб свого вимушеного культурного сирітства й заміряти порожні засіки — В. Неборак виявив, що в 1970-ті в повному невіданні щодня прошкував до школи повз будинок Калинців, Ю. Андрухович — що дожив у Івано-Франківську сливе до тридцятки, ні разуне чувши імені Опанаса Заливахи...» 

ЧЕРВОНЕ ПОЛЕ
Йшов я чорною борозною
з малим сірим коником,
а чорноптах зерно підбирав.
Йшла вона червоним полем ,
у мисочки червцю налито, 
як вишневі соняхи стоять.
Сидить пташок у пальцях,
дзьобом соняхи покльовує,
у червоне поле носить,
розмай — дугу садить.
Глянув я над собою —
а там вогненний голокрут
гарячі маки хилитає,
чорне поле з мене
видзвонює.

Чий поет Калинець нащадок? Говорять різне — знаходять подібне до Рільке, Еліота, але найбільше — до Богдана-Ігоря Антонича. Власне, і сам він зізнається, що Антонич зробив у ньому переворот свідомості. Наступництво найяскравіше помітне у ранній творчості, але й табірна поезія має щось перегучне — звернення до традицій у Антонича звучить ноткою в акорді ностальгії за домом у табірній поезії Ігоря Калинця. І ця нота, якби не тремтіла я зараз це свідчити, вдумайтеся — мажорна. У 2018 році поет згадував табірне життя словами “ну, нам добре було”. Добре, бо в таборі — добірне товариство, бо дружина Ірина в Мордовії перекидалася записками зі Стусом, бо передплачував там журнали й книги, щоб не відставати від тих, хто на волі, бо мав побачення з Михайлом Горинем та Миколою Ільницьким…

БУДИНОК

О, яка солодкість ліній,

гама барв медовосонна,
угорі венери з ліні
простягли лелійні лона.
Слимаки дзвінких балконів
закрутились ажурово,
і різьби химерні грона
зодягли дверей підкови.
Все веселкою, дугою
без контрастів і без кантів.
Лиш внизу кричать від болю
вдавлені у брук атланти.

НАГІРНЕ БІЛЯ САМБОРА

У тому селі дзвіниця, як вежа у Пізі,
кланяється дрантивою головою могилам.
Яким дивом стоїть вона, чи не ниткою бабиліта,
срібною павутиною віри затрималася?

Вдячні громадяни о. Павлові Людковичу,
єромонахові Сильвестрові — книгодрукарям (1618–1620),
також вдячні їм миші, що вивчили кирилицю
і зуби позолотили оправою апостола.

Роздає тепер думне село свої візитівки:
кому кленове листя, а мені бляшану ікону.
Благословляю всемоцну ржу за її милосердя —
залишила, немов сльозу, Маріїне синє око.

ГАЛИЧ

У румовищах поміж череп'ям дзбанків,
мечами і пряслами, що знаходимо щоденно,
напіткали невідомої діви останки
з начільником — золотою діадемою.

Мовчить про її наймення віко саркофагу,
літопис задвірками обійшов її дівоцтво.
Замість весільної фати нап’яв фатум
чорну намітку на ясні очі.

Чи се не твоя, городе, суща подоба:
поросло городище забуття дерном,
лишилася дещиця слави по тобі,
сливе діви золота діадема.

А чий ровесник? Тут слово йому самому: «З літровесників найбільше знав хіба Ірину Жиленко, з якою контактував. Із Драчем я не мав такого зв’язку. З Вінграновським – трохи. Коли приїжджали 1962 року до Львова, разом із Іваном Дзюбою, вони справили на нас надзвичайно глибоке враження. Після того я вирішив писати. Бо перед тим я був… Ну, хто на філології не пише віршиків? Але я ніколи не думав, що то серйозно».

На філфак Калинець вступив за прикладом старшого однокашника Богдана Гориня. Вступний іспит ледь не провалив — забув, хто написав байку про пана й собаку (а ви пам’ятаєте?). Але врятував двадцятитомник Франка: абітурієнт виявився обізнанішим у рідкісних творах, ніж екзаменатори.
Саме в студентські роки Ігор познайомився з Іриною Стасів, майбутньою дружиною. З нею пройшов юність, золоті молоді роки — й найчорніші роки ув’язнення. Його арештували на півроку пізніше від дружини, й заслання в Читінській області вони відбували разом. Замість описувати Ірину, я наведу лише одну її цитату: «Не пам'ятаю себе, щоб я не мріяла про Україну. Мені ввижалося, що тоді дзвенітимуть усі дзвони, стоятиме гучний передзвін… над усією Землею».

***
лежиш незаймана між голих стін
невже тут має статись неминуче
рубаєм шлях крізь сумніви густі
немов крізь зарості дрімучі
дзвенять самі два келихи пусті
що недопито по столі розлито
а ти вся від волосся і до стін
волаєш пам’яті про смагле літо

***
моя кохана
я так пекельно
виборював
первозданне
роками поспіль
проступав образ
міліметр за міліметром
ізпід фальшивого
золотого
покрову
так відновлюють
ікони
моя кохана
та коли серце
пойметься вогнем
як дерев’яна церковця
то ніколи вже
з попелу
Богородиця
не повстане

Напевно, річ, яка найбільше мене вразила, коли я добирала кадри для цього репортажу, це історія про перевиховання. Це кадебістська практика, коли засланого везуть з табору на батьківщину — катування вищого гатунку, ледь не остання спроба зламати людину й отримати чістосєрдєчноє. Ув’язнений все одно знаходиться в тюрмі, але під час етапування бачить рідне місто, має побачення з тими, кого б хотів зустріти… А потім назад, в уральський табір.

«З тих усіх моїх вимог під час «перевиховання», то вони взяли мене, посадили в авто велике (по боках, звичайно, дебісти сиділи) і возили трохи по Львову, щоб я подивився на новобудови, ще щось. Попри мою хату провезли… Я вже був якось налаштований на інший лад, уже жив у іншому світі. Було боляче, бо родина була близько. Приводили дитину на побачення, з батьками моїми, Ірининими».

Певно, ви читали Стусові листи до сина? У Калинця також є така збірка, видана у 2010-х: «Листи до Звенислави з ув’язнення». Коли його посадили, то Дзвінка ходила в другий клас, і аж по кінець школи батько опікувався її списками читання й давав поради.

ДИМ

Втік дим від вогнища,
просто у синіх джинсах,
розпатланий,
та й подався у мандри.
Тільки спечену картоплину
прихопив.
По дорозі місто.
Сів у трамвай —
принюхується.
Зітхнула кондуктор:
— Осінь мені запахла.
Залоскотало водієві в носі
повернув трамвай
і гайнув у гай.
«Я не в той трамвай сів»,-
подумав дим
і через вікно
вистрибнув.

Я знаю, що слово “незламний” зараз дещо дискредитоване палатками з обігрівачами та затерте в кожному виступі й рекламному плакаті. Але не можу дібрати іншого, коли пишу про Ігоря Калинця. Відчуйте, як усміхнено він розповідає Павлу Вольвачу про свої львівські будні: «Кави не п’ю, але ходжу на каву. Мій товариш, музикант Михайло Мануляк ходить на каву щодня, він не може без неї. А я сиджу коло нього і дивлюся, як він п’є. У мене після табору з тиском проблеми. Тому п’ю лише чай. Посиджу з приятелями і потім ідемо чи до видавництва, тут, у центрі, чи до книгарні, де є Іринині та мої книжки і де маю багато товаришок серед продавчинь».

А на кінець вам — порада Ігоря Калинця молоді. «Не скажу: «Читайте мої книжки». Читайте взагалі добру літературу. Тільки я себе вже, бачте, зараховую до доброї літератури».

До нових зустрічей!