Хостинг фотографий для пользователей Оринго
Чат с менеджером

Поставити питання

 
Ювелірний дім Орінго
0800-759-550
(безкоштовні дзвінки)

Ірина Жиленко: рядки, сповнені радості

Втр, 12/03/2019 - 12:39 #1

Ірина Жиленко: рядки, сповнені радості

Ласкаво прошу до Літературної вітальні!

 

Сьогодні гостею вітальні стане Ірина Жиленко - поетеса, творчість якої не так широко відома, але однозначно заслуговує на визнання і пам'ять. Ірина Жиленко - ще одна представниця шістдесятників, причому славетна вона саме творчими, а не громадянськими здобутками. Володарка Шевченківської премії за збірку "Вечірка у старій винарні" (1994 р.), дитяча письменниця, мемуаристка та журналістка. А хто ще?

 

d3489a8b8bdbb4f4f4ae63369900cee8.jpg

 

Народилася Ірина 28 квітня 1941 року в Києві. Дівчинка втратила родину, тому виховувалася у рідні в Звенигороді. Освіту здобувала заочно, в 1964 році закінчила Київський державний университет імені Т. Г. Шевченка, філфак. Під час навчання Ірина працювала в редакціях "Ранку", "Молоді України" та "Літературної України". Саме там друкувалися перші її вірші. У 1964 році вийшли "пробні", перші збірки Жиленко: нариси "Буковинські балади" та дитяча "Достигають колосочки". А вже наступного року Ірина Жиленко дебютувала як серйозна письменниця - збіркою "Соло на сольфі". Щодо цієї збірки в пресі точилися дискусії: її колеги в післявоєнний час зверталися до філософських, болючих та серйозних тем, намагаючись вигоїти недавні рани, а Ірина висловилася з щирою любов'ю до життя, з наміром любити кожен мирний день і віддавати шану красі й любові.

 

a8d32560ea74f06ce1cff5b168b4da96.jpg

 

Тема її віршів - це "свята буденність" з її простими радощами. Прозорість та легкість рядків, зрозумілі образи, невимушені метафори привернули до Жиленко велику кількість прихильників. Від книжки до книжки вона розбудовує цю концепцію: "Автопортрет у червоному" 1971-го року також сповнений висловів щодо радості материнства, задоволення від простої щоденної праці, любові, родинного тепла.

db9a9b03048e7e4858f81250e540432c.jpg

 

Важливою рисою віршів Ірини Жиленко є її ореальнена символічність. Вона малює казку, яка втілилася у простоті й красі буденності. Органічний голос, щирість та неймовірне творче начало - ось те, за що вірші Жиленко цінують та люблять. Її ліризм, поєднаний з інтелектуальним підгрунтям, високо оцінений і за кордоном - твори Ірини Жиленко перекладені кількома мовами світу. Хоч вірші й критикували за естетство та надмірний гедонізм, у них майстерно "озвучено посуд, окрилено портьєри", а весь дім "роззолочено дитячим сміхом". До речі, про дитячий сміх: окрім дорослих книг, у Ірини п'ять книг для дітей: окрім "Достигають колосочки", це ще й «Вуличка мого дитинства» (1978), «Двічі по два — дорівнює кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома» (1985), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986). Усі вони сповнені мудрості й любові до малечі. Тут повно вигадки, тут твориться весела магія і повчальна маячня. Грайлива Жиленко вчить дітей добру й людяності.

 

e9809af3e792cfa1702ce4d069b076c3.jpg

 

У журналі "Сучасність" з 1997 року виходили спогади Ірини Жиленко, що мали спільну назву «Homo Feriens» (з лат. «Людина святкуюча»). Виходили ці мемуари 10 років, а у 2011 році вийшли єдиним томом на 800 сторінок у видавництві "Смолоскип".

 

aa751db570bdc706b5470e3a849fbe5b.jpg

 

Померла Ірина Жиленко у 2013 році. В останній книзі вона гірко зазначила: 

"Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують ... провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ. ...Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами..."

Сподіваюся, що слова пані Ірини не стануть пророчими, й її творчість, і творчість її колег не забудуться з-посеред сотень новітніх збірок та перформансів.

 

***

Червоні  черепиці,  оранжеві  коти.  
А  я  біжу  по  східцях,  од  сонця  золотих.  
Я  трішечки  дитина.  А  трішечки  вже  й  ні.  
Горошок  синій-синій  збігає  по  стіні.

Горять  у  сонці  оси.  Червоні  черепиці.  
Я  трішечки  доросла.  І  помідори  в  сітці.  
По  східцях,  як  по  гамі,  осяяна,  смутна,  —  
я  трішки-трішки  мама  і  трішечки  жона.

Горошок  синій-синій.  Палаючий  паркет.  
В  дзеркальнім  магазині  —  вродливий  манекен.  
А  в  самокатів  синіх  —  малинові  колеса.  
Я  трішечки  красива  і  трішки  поетеса.

Містечко  хворе  морем.  І  маки  біля  ніг.  
І...  двадцять,  тридцять,  сорок,  і  п’ятдесят  —  і  сніг...
По  східцях  (чи  зберуся?)  веду  гулять  онучку.  
Я  трішечки  бабуся  —  з  онучкою  за  ручку.

Червоні  черепиці.  М’яча  дзвінкий  стрибок.  
Горять  у  сонці  спиці  і  котиться  клубок.  
Я  трішки-трішки  сива.  Заплакати  б  мені.  
Горошок  синій-синій  збігає  по  стіні.


І  сімдесят,  і  далі...  І  ще,  і  ще  —  і  все!  
Хтось  тяжко  заридає.  Хтось  квіти  принесе.  
По  східцях,  як  по  гамі,  донизу  —  о  печаль!  
І  плаче  донька-мама  і  донька-онуча.

Червоні  черепиці  на  пагорбах  горять.
Мені  ж  ласкаво  спиться...  Кому  там  докорять?
Це  так  було  красиво  —  збігать
по  сходах
вниз!  
Горошок  синій-синій,  і  повні  очі  сліз...

 

***

У серці біль, мов свічечка розквітла, 
цвіте собі, а ніч собі мина.
І я — не я, а тільки коло світла 
навколо болю. І його луна.

А ніч мина собі сама собою.
Життя минає в болях і журбі.
І тільки и світла того — що од болю, 
що ним сяк-так присвічуєш собі.

Боли, мій болю,— кволий недогарок. 
Якби не ти, пресвітлий отакий, 
від чого би засвічував зірки 
безжалісного космосу ліхтарник?

Співай безсонну пісеньку свою 
старій людині у старенькій спальні 
А ніч мине,— і я тебе уб’ю 
смертельною отрутою конвалій.

І білий Всесвіт болю, як зима, 
розтане. І зірок уже не буде.
Я стану, як усі — глухоніма.

І загублюсь.
І Бог мене забуде.

 

***

Півонії, кольору вишні, 
і кольору першого снігу, 
і гілка жасмину пишна, 
і вази прозора крига.

Японських поезій розгорнутий том, 
і сяючі синню шибки.
І котик-муркотик розкішним хвостом 
звіває з квіток пелюстки.

З гудінням влітають ошатні джмелі 
і всяка мухва музикальна.
Букет на столі, і вино в кришталі, 
і в дзеркалі жінка з бокалом.

 

***

Я не живу. Я просто піч топлю.
Я просто пам’ятаю і люблю.
Варю обід. І смерті жду терпляче.
І вірші не пишу — я ними плачу. 
Весна не тішить. Літо не втіша. 
Сухим суха, спустошена душа. 
Якби то ти долив її своєю — 
у тебе ж її, рідний, через край,— 
я смерті би не ждала, Бог із нею.
І сльози би не крапали з пера. 
Жила б собі. Лічила ювілеї.
Зализував би час сліди сердечних ран. 
І зорі би зоріли над землею, 
як вікна в рай...

 

 

ГНОМ У БУФЕТІ

Ти знаєш, у нашому домі,
в старому буфеті, давно
живе мій добрий знайомий –
старенький буфетний гном.

Він знав ще дідуся хлоп’ям,
а маму — малим дівчатком,
гукав пустунам: «Ай-яй!»,
Слухняним давав шоколадки.

Замкнувши буфет на гачок,
золотить на свята сервізи.
Багріє його ковпачок
за склом серед вазочок різних.

Він любить какао пить,
смоктати м’ятні гостинці.
Так довго і солодко спить
в старій музикальній скриньці.

Навчився він чемних манер
в одної маркізи з фарфору.
Сказала маркіза: — Тепер
дружити із вами не сором.
 
Ви просто — франтом, хоча
втягніть у петлицю троянду.
І прошу до мене на чай
Разом з цвіркуном-музикантом;

Століття, і друге, і третє, —
прислухайся! — чуєш? – завжди
клопочеться гном у буфеті,
бормоче, зітха, шарудить.
 
І тупа, і плямка в куточку,
і дзвонить в буфетні шибки.
І в довгі засніжені ночі
нашіптує дітям казки.

Втр, 12/03/2019 - 15:22 #2

Які чудові вірші! Такі ліричні, ніжні і світлі.. навіть якщо сумні... Зізнаюся, єдиний вірш Ірини Жиленко, який прочитала до цього дня — «Гном у буфеті» (спасибі синовому підручнику з української літератури)... треба виправляти ситуацію.

Ср, 13/03/2019 - 06:27 #3

Пронзительные до слёз стихи ,спасибо...

Чт, 14/03/2019 - 17:33 #4

Які прекрасні вірші. Дякую, що поділились. Захотілось більше познайомитися з творчістю поетеси.

Втр, 19/03/2019 - 00:50 #5

Які чудові проникливі вірші! Захотілося познайомитися і з прозою також. Неодмінно пошукаю її книги.  Дякую.

Пт, 30/04/2021 - 10:23 #6

У ФБ сьогодні Оксана Забужко нагадала про 80-річний ювілей Ірини Жиленко.
Цитую: "Ми стали забувати своїх поетів. Ми перестали розмовляти й освідчуватися віршами - перестали відчувати слова на фальшивий звук. ...(У мене немає іншого рецепту на зцілення - крім поезії й музики.)
Спасибі Вам, пані Ірино: за все, що Ви нам зіграли".
http://ukr.radio/schedule/play-archive.html?periodItemID=2800113&fbclid=...

І декілька прекрасних віршів Ірини Жиленко:

***
І світла алея
веде до стрімкої води.
Скажи мені, де я?
І звідки ця легкість ходи?
Засипаний квітом будиночка сонячний дах.

С кажи мені, звідки в мені ця сліпуча вода?
І вибухи світла, і сонячний, радісний звір?
Засипаний квітом
маленький будинок і двір.

Гроза відкотилась...
І змиті дощем на зорі,
в мені засвітились
акацій стрункі ліхтарі.
І світла алея...
І пляж, і старенький причал.

Скажи мені, де я?
І звідки ця спрага почать
спочатку? Розкрити
вікно в пломеніючий сад.


***
Це був час, коли сніг колискову співав ліхтарям.
Це був час привітань, подарунків і телеграм.
Це був час, коли спали ведмеді у сніжних заметах
і казки бубоніли опівночі гноми в буфетах.

Це був час, коли сніг голубів, рум'янів і дзвенів,
продавались ялинки, і свічі, і м'ятні гостинці.
Це був час, коли десь, за снігами, світилось мені
негасиме вікно золотого мойого дитинства.

І трояндами пахли сніги.
І рожеві були.
І фіалками пахли сніги.
І блакитні були.
І рум'яні, веселі,
такі дорогі-дорогі,
у ласкавих постельках
синочки і доні росли.

А над ними — смички голубі
цвіркунів-музикантів,
а ще вище — схвильований бій
новорічних курантів.
І усе тут — для них, для малих —
від землі до небес:
мир, дарунки, і сніг,
і торбина веселих чудес.

Давайте дружити
Один манекен, синьоокий шатен,
сказав манекену в хустинці блакитній:
— Давайте із вами дружить, манекен!
— Я згодна. Так сумно без дружби на світі!

Машини гукали до коней: — Дружімо!
— Дружімо! — гукав прапорець до пташини.
І фара сказала до другої фари:
— Давайте дружити.
Ми з вами до пари.

І чемно звернувся собака до киці:
— Ох, вічно ми в сварці.
Куди це годиться?
Давайте із вами дружить відсьогодні! —
І киця сказала: — Я згодна,
я згодна! —
І мишці шепнула зворушена киця:
— Ох, вічно ми в сварці.
Куди це годиться? .
Давайте із вами дружить відсьогодні.—
І мишка сказала: — Я згодна, я згодна!

От бачите, скільки хороших подій!
І скільки чудес і щасливих надій.

І навіть вода прошептала вогню:
— Давайте дружити. Я норов зміню.—
Вогонь аж зацвів:
— Я про це і не мріяв.
Я згоден, мій друже,
але — без обіймів...


 

Пт, 30/04/2021 - 11:06 #7

Олено Володимирівно, дякую Вам за згадку! heart

Пт, 30/04/2021 - 23:41 #8

Дякую за цю можливість згадати чудову поетесу. Мені Ірина Жиленко нагадує метелика - яскравого і, водночас, ніжного, тендітного і вразливого. А от критики митців я ніколи не розуміла. Творчість - це завжди відображення внутрішнього світу, і ти або приймаєш його, або - ні.

Сб, 01/05/2021 - 16:55 #9

Неймовірно! Давно не отримувала такого задоволення від віршів! Так, полюбляю складні рядки та інтелектуальні відсили, але ж ось це - щемливо, і ніжно, й чарівно, як і має бути в переддні Великодня, коли от-от - радість, коли традиції важливіші за глобалізацію, коли тепло не просто за вікном, а й потроху відігріває душу після закляклості чи то похмурості, чи то зніченості, чи й навіть байдужості. Щиро вдячна за таке відкриття!