Ласкаво прошу до Літературної вітальні!
Сьогодні гостею вітальні стане Ірина Жиленко - поетеса, творчість якої не так широко відома, але однозначно заслуговує на визнання і пам'ять. Ірина Жиленко - ще одна представниця шістдесятників, причому славетна вона саме творчими, а не громадянськими здобутками. Володарка Шевченківської премії за збірку "Вечірка у старій винарні" (1994 р.), дитяча письменниця, мемуаристка та журналістка. А хто ще?
Народилася Ірина 28 квітня 1941 року в Києві. Дівчинка втратила родину, тому виховувалася у рідні в Звенигороді. Освіту здобувала заочно, в 1964 році закінчила Київський державний университет імені Т. Г. Шевченка, філфак. Під час навчання Ірина працювала в редакціях "Ранку", "Молоді України" та "Літературної України". Саме там друкувалися перші її вірші. У 1964 році вийшли "пробні", перші збірки Жиленко: нариси "Буковинські балади" та дитяча "Достигають колосочки". А вже наступного року Ірина Жиленко дебютувала як серйозна письменниця - збіркою "Соло на сольфі". Щодо цієї збірки в пресі точилися дискусії: її колеги в післявоєнний час зверталися до філософських, болючих та серйозних тем, намагаючись вигоїти недавні рани, а Ірина висловилася з щирою любов'ю до життя, з наміром любити кожен мирний день і віддавати шану красі й любові.
Тема її віршів - це "свята буденність" з її простими радощами. Прозорість та легкість рядків, зрозумілі образи, невимушені метафори привернули до Жиленко велику кількість прихильників. Від книжки до книжки вона розбудовує цю концепцію: "Автопортрет у червоному" 1971-го року також сповнений висловів щодо радості материнства, задоволення від простої щоденної праці, любові, родинного тепла.
Важливою рисою віршів Ірини Жиленко є її ореальнена символічність. Вона малює казку, яка втілилася у простоті й красі буденності. Органічний голос, щирість та неймовірне творче начало - ось те, за що вірші Жиленко цінують та люблять. Її ліризм, поєднаний з інтелектуальним підгрунтям, високо оцінений і за кордоном - твори Ірини Жиленко перекладені кількома мовами світу. Хоч вірші й критикували за естетство та надмірний гедонізм, у них майстерно "озвучено посуд, окрилено портьєри", а весь дім "роззолочено дитячим сміхом". До речі, про дитячий сміх: окрім дорослих книг, у Ірини п'ять книг для дітей: окрім "Достигають колосочки", це ще й «Вуличка мого дитинства» (1978), «Двічі по два — дорівнює кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома» (1985), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986). Усі вони сповнені мудрості й любові до малечі. Тут повно вигадки, тут твориться весела магія і повчальна маячня. Грайлива Жиленко вчить дітей добру й людяності.
У журналі "Сучасність" з 1997 року виходили спогади Ірини Жиленко, що мали спільну назву «Homo Feriens» (з лат. «Людина святкуюча»). Виходили ці мемуари 10 років, а у 2011 році вийшли єдиним томом на 800 сторінок у видавництві "Смолоскип".
Померла Ірина Жиленко у 2013 році. В останній книзі вона гірко зазначила:
"Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують ... провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ. ...Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами..."
Сподіваюся, що слова пані Ірини не стануть пророчими, й її творчість, і творчість її колег не забудуться з-посеред сотень новітніх збірок та перформансів.
***
Червоні черепиці, оранжеві коти.
А я біжу по східцях, од сонця золотих.
Я трішечки дитина. А трішечки вже й ні.
Горошок синій-синій збігає по стіні.
Горять у сонці оси. Червоні черепиці.
Я трішечки доросла. І помідори в сітці.
По східцях, як по гамі, осяяна, смутна, —
я трішки-трішки мама і трішечки жона.
Горошок синій-синій. Палаючий паркет.
В дзеркальнім магазині — вродливий манекен.
А в самокатів синіх — малинові колеса.
Я трішечки красива і трішки поетеса.
Містечко хворе морем. І маки біля ніг.
І... двадцять, тридцять, сорок, і п’ятдесят — і сніг...
По східцях (чи зберуся?) веду гулять онучку.
Я трішечки бабуся — з онучкою за ручку.
Червоні черепиці. М’яча дзвінкий стрибок.
Горять у сонці спиці і котиться клубок.
Я трішки-трішки сива. Заплакати б мені.
Горошок синій-синій збігає по стіні.
І сімдесят, і далі... І ще, і ще — і все!
Хтось тяжко заридає. Хтось квіти принесе.
По східцях, як по гамі, донизу — о печаль!
І плаче донька-мама і донька-онуча.
Червоні черепиці на пагорбах горять.
Мені ж ласкаво спиться... Кому там докорять?
Це так було красиво — збігать
по сходах
вниз!
Горошок синій-синій, і повні очі сліз...
***
У серці біль, мов свічечка розквітла,
цвіте собі, а ніч собі мина.
І я — не я, а тільки коло світла
навколо болю. І його луна.
А ніч мина собі сама собою.
Життя минає в болях і журбі.
І тільки и світла того — що од болю,
що ним сяк-так присвічуєш собі.
Боли, мій болю,— кволий недогарок.
Якби не ти, пресвітлий отакий,
від чого би засвічував зірки
безжалісного космосу ліхтарник?
Співай безсонну пісеньку свою
старій людині у старенькій спальні
А ніч мине,— і я тебе уб’ю
смертельною отрутою конвалій.
І білий Всесвіт болю, як зима,
розтане. І зірок уже не буде.
Я стану, як усі — глухоніма.
І загублюсь.
І Бог мене забуде.
***
Півонії, кольору вишні,
і кольору першого снігу,
і гілка жасмину пишна,
і вази прозора крига.
Японських поезій розгорнутий том,
і сяючі синню шибки.
І котик-муркотик розкішним хвостом
звіває з квіток пелюстки.
З гудінням влітають ошатні джмелі
і всяка мухва музикальна.
Букет на столі, і вино в кришталі,
і в дзеркалі жінка з бокалом.
***
Я не живу. Я просто піч топлю.
Я просто пам’ятаю і люблю.
Варю обід. І смерті жду терпляче.
І вірші не пишу — я ними плачу.
Весна не тішить. Літо не втіша.
Сухим суха, спустошена душа.
Якби то ти долив її своєю —
у тебе ж її, рідний, через край,—
я смерті би не ждала, Бог із нею.
І сльози би не крапали з пера.
Жила б собі. Лічила ювілеї.
Зализував би час сліди сердечних ран.
І зорі би зоріли над землею,
як вікна в рай...
ГНОМ У БУФЕТІ
Ти знаєш, у нашому домі,
в старому буфеті, давно
живе мій добрий знайомий –
старенький буфетний гном.
Він знав ще дідуся хлоп’ям,
а маму — малим дівчатком,
гукав пустунам: «Ай-яй!»,
Слухняним давав шоколадки.
Замкнувши буфет на гачок,
золотить на свята сервізи.
Багріє його ковпачок
за склом серед вазочок різних.
Він любить какао пить,
смоктати м’ятні гостинці.
Так довго і солодко спить
в старій музикальній скриньці.
Навчився він чемних манер
в одної маркізи з фарфору.
Сказала маркіза: — Тепер
дружити із вами не сором.
Ви просто — франтом, хоча
втягніть у петлицю троянду.
І прошу до мене на чай
Разом з цвіркуном-музикантом;
Століття, і друге, і третє, —
прислухайся! — чуєш? – завжди
клопочеться гном у буфеті,
бормоче, зітха, шарудить.
І тупа, і плямка в куточку,
і дзвонить в буфетні шибки.
І в довгі засніжені ночі
нашіптує дітям казки.
Ірина Жиленко: рядки, сповнені радості