Ласкаво прошу до Літературної вітальні!

Сьогодні гостею вітальні стане Ірина Жиленко - поетеса, творчість якої не так широко відома, але однозначно заслуговує на визнання і пам'ять. Ірина Жиленко - ще одна представниця шістдесятників, причому славетна вона саме творчими, а не громадянськими здобутками. Володарка Шевченківської премії за збірку "Вечірка у старій винарні" (1994 р.), дитяча письменниця, мемуаристка та журналістка. А хто ще?

Народилася Ірина 28 квітня 1941 року в Києві. Дівчинка втратила родину, тому виховувалася у рідні в Звенигороді. Освіту здобувала заочно, в 1964 році закінчила Київський державний университет імені Т. Г. Шевченка, філфак. Під час навчання Ірина працювала в редакціях "Ранку", "Молоді України" та "Літературної України". Саме там друкувалися перші її вірші. У 1964 році вийшли "пробні", перші збірки Жиленко: нариси "Буковинські балади" та дитяча "Достигають колосочки". А вже наступного року Ірина Жиленко дебютувала як серйозна письменниця - збіркою "Соло на сольфі". Щодо цієї збірки в пресі точилися дискусії: її колеги в післявоєнний час зверталися до філософських, болючих та серйозних тем, намагаючись вигоїти недавні рани, а Ірина висловилася з щирою любов'ю до життя, з наміром любити кожен мирний день і віддавати шану красі й любові.

Тема її віршів - це "свята буденність" з її простими радощами. Прозорість та легкість рядків, зрозумілі образи, невимушені метафори привернули до Жиленко велику кількість прихильників. Від книжки до книжки вона розбудовує цю концепцію: "Автопортрет у червоному" 1971-го року також сповнений висловів щодо радості материнства, задоволення від простої щоденної праці, любові, родинного тепла.

Важливою рисою віршів Ірини Жиленко є її ореальнена символічність. Вона малює казку, яка втілилася у простоті й красі буденності. Органічний голос, щирість та неймовірне творче начало - ось те, за що вірші Жиленко цінують та люблять. Її ліризм, поєднаний з інтелектуальним підгрунтям, високо оцінений і за кордоном - твори Ірини Жиленко перекладені кількома мовами світу. Хоч вірші й критикували за естетство та надмірний гедонізм, у них майстерно "озвучено посуд, окрилено портьєри", а весь дім "роззолочено дитячим сміхом". До речі, про дитячий сміх: окрім дорослих книг, у Ірини п'ять книг для дітей: окрім "Достигають колосочки", це ще й «Вуличка мого дитинства» (1978), «Двічі по два — дорівнює кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома» (1985), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986). Усі вони сповнені мудрості й любові до малечі. Тут повно вигадки, тут твориться весела магія і повчальна маячня. Грайлива Жиленко вчить дітей добру й людяності.

У журналі "Сучасність" з 1997 року виходили спогади Ірини Жиленко, що мали спільну назву «Homo Feriens» (з лат. «Людина святкуюча»). Виходили ці мемуари 10 років, а у 2011 році вийшли єдиним томом на 800 сторінок у видавництві "Смолоскип".

Померла Ірина Жиленко у 2013 році. В останній книзі вона гірко зазначила: 

"Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують ... провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ. ...Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами..."

Сподіваюся, що слова пані Ірини не стануть пророчими, й її творчість, і творчість її колег не забудуться з-посеред сотень новітніх збірок та перформансів.

***

Червоні  черепиці,  оранжеві  коти.  
А  я  біжу  по  східцях,  од  сонця  золотих.  
Я  трішечки  дитина.  А  трішечки  вже  й  ні.  
Горошок  синій-синій  збігає  по  стіні.

Горять  у  сонці  оси.  Червоні  черепиці.  
Я  трішечки  доросла.  І  помідори  в  сітці.  
По  східцях,  як  по  гамі,  осяяна,  смутна,  —  
я  трішки-трішки  мама  і  трішечки  жона.

Горошок  синій-синій.  Палаючий  паркет.  
В  дзеркальнім  магазині  —  вродливий  манекен.  
А  в  самокатів  синіх  —  малинові  колеса.  
Я  трішечки  красива  і  трішки  поетеса.

Містечко  хворе  морем.  І  маки  біля  ніг.  
І...  двадцять,  тридцять,  сорок,  і  п’ятдесят  —  і  сніг...
По  східцях  (чи  зберуся?)  веду  гулять  онучку.  
Я  трішечки  бабуся  —  з  онучкою  за  ручку.

Червоні  черепиці.  М’яча  дзвінкий  стрибок.  
Горять  у  сонці  спиці  і  котиться  клубок.  
Я  трішки-трішки  сива.  Заплакати  б  мені.  
Горошок  синій-синій  збігає  по  стіні.

І  сімдесят,  і  далі...  І  ще,  і  ще  —  і  все!  
Хтось  тяжко  заридає.  Хтось  квіти  принесе.  
По  східцях,  як  по  гамі,  донизу  —  о  печаль!  
І  плаче  донька-мама  і  донька-онуча.

Червоні  черепиці  на  пагорбах  горять.
Мені  ж  ласкаво  спиться...  Кому  там  докорять?
Це  так  було  красиво  —  збігать
по  сходах
вниз!  
Горошок  синій-синій,  і  повні  очі  сліз...

***

У серці біль, мов свічечка розквітла, 
цвіте собі, а ніч собі мина.
І я — не я, а тільки коло світла 
навколо болю. І його луна.

А ніч мина собі сама собою.
Життя минає в болях і журбі.
І тільки и світла того — що од болю, 
що ним сяк-так присвічуєш собі.

Боли, мій болю,— кволий недогарок. 
Якби не ти, пресвітлий отакий, 
від чого би засвічував зірки 
безжалісного космосу ліхтарник?

Співай безсонну пісеньку свою 
старій людині у старенькій спальні 
А ніч мине,— і я тебе уб’ю 
смертельною отрутою конвалій.

І білий Всесвіт болю, як зима, 
розтане. І зірок уже не буде.
Я стану, як усі — глухоніма.

І загублюсь.
І Бог мене забуде.

***

Півонії, кольору вишні, 
і кольору першого снігу, 
і гілка жасмину пишна, 
і вази прозора крига.

Японських поезій розгорнутий том, 
і сяючі синню шибки.
І котик-муркотик розкішним хвостом 
звіває з квіток пелюстки.

З гудінням влітають ошатні джмелі 
і всяка мухва музикальна.
Букет на столі, і вино в кришталі, 
і в дзеркалі жінка з бокалом.

***

Я не живу. Я просто піч топлю.
Я просто пам’ятаю і люблю.
Варю обід. І смерті жду терпляче.
І вірші не пишу — я ними плачу. 
Весна не тішить. Літо не втіша. 
Сухим суха, спустошена душа. 
Якби то ти долив її своєю — 
у тебе ж її, рідний, через край,— 
я смерті би не ждала, Бог із нею.
І сльози би не крапали з пера. 
Жила б собі. Лічила ювілеї.
Зализував би час сліди сердечних ран. 
І зорі би зоріли над землею, 
як вікна в рай...

ГНОМ У БУФЕТІ

Ти знаєш, у нашому домі,
в старому буфеті, давно
живе мій добрий знайомий –
старенький буфетний гном.

Він знав ще дідуся хлоп’ям,
а маму — малим дівчатком,
гукав пустунам: «Ай-яй!»,
Слухняним давав шоколадки.

Замкнувши буфет на гачок,
золотить на свята сервізи.
Багріє його ковпачок
за склом серед вазочок різних.

Він любить какао пить,
смоктати м’ятні гостинці.
Так довго і солодко спить
в старій музикальній скриньці.

Навчився він чемних манер
в одної маркізи з фарфору.
Сказала маркіза: — Тепер
дружити із вами не сором.
 
Ви просто — франтом, хоча
втягніть у петлицю троянду.
І прошу до мене на чай
Разом з цвіркуном-музикантом;

Століття, і друге, і третє, —
прислухайся! — чуєш? – завжди
клопочеться гном у буфеті,
бормоче, зітха, шарудить.
 
І тупа, і плямка в куточку,
і дзвонить в буфетні шибки.
І в довгі засніжені ночі
нашіптує дітям казки.