Зима прогулювалась брудно-сірими алеями старого парку і була, що зветься, “не в гуморі». Це видно було по її блідому обличчі, що мінилось гримасами злості, суму та презирства. Навіть те як вона йшла, як повертала голову, як припіднімала поділ мерехтливої голубої сукні, - все було сповнене нервовості та різкості.

• Ну звичайно, Весна… Така завжди замріяна і усміхнена, така «душевна», - відьма! Вона ж добре знає мої до нього почуття, ми ж з нею «душевні подруги… Брехлива відьма. А він… Невже всі ці погляди, розмови і прогулянки, невже все це було просто розвагою… Невже те, що вона побачила в його очах їй лише здалось, примарилось… кохання… Ти білобриса дурепа, ось ти хто! Начиталась людських романів про вічну любов… Ненавиджу, ненавиджу його… - такі злостиво сумні думки кружляли в її голові коли зненацька вона побачила його, такого любого і ненависного водночас. Так, то був Рік.

Він йшов впевнено і красиво, його волосся було смоляно-чорним мов весняна ніч, його лице було світлим мов літо, а хода виказувала силу і різкість осінніх вітрів, а ще його погляд – пронизливий мов зимова стужа.

О, скільки всього вона йому зараз скаже, скільки слів і емоцій затанцювало в її голові:

• Ти… Ти найгір…
• На, тримай! – обірвав він її напівслові і простягнув у долоні щось дивне і блискуче, - це перстень, людський перстень, «Лада Богородиці» зветься. Ти знаєш, коли я його обирав, я подумав що він має тобі сподобатись, що він таксамо вишуканий як ти, що він таксамо загадковий як твоя посмішка і блищить як твої чарівливі очі… Але ні, він блищить таксамо холодно як твій погляд і в ньому стільки гострих кутів, так само гострих як твоє льодяне серце! Тож так, я не помилився – цей перстень якраз для тебе!
• Для мене? Ти даруєш його мені? Який він розкішний, о який чудовий…

Рік дивився на Зиму широко відкритими очима, вона, така різка і перебірлива, раділа і захоплювалась цим перстеником немов дитина, і ба, більше – одягнула його на безіменний палець і тепер милувалась блиском каменів. Ото дивина!.

Та вмить Зима похопилась, це ж вона, холодна і сувора, і заслужити її прощення такою дрібничкою, хоч і гарною дрібничкою.

• Зачекай! Чи ти зовсім здурів? Ти хихочеш з Весною на весь зал, а тепер приносиш мені перстень? Ти якось визначся любчику!
• Та я бачу ти вже визначила все за мене – і він ніжно взяв її праву руку де виблискував перстень, і виблискував він саме так як годиться це робити вишуканій та чарівній обручці.
• Це, я… Це ще нічого не значить…
• Значить! Це значить все для мене… Моя Королева… Моя Холодна Кохана Королева… Моя…

Той поцілунок був довгим і пристрасним. Він був і запитанням і відповіддю, він був тисячею слів кохання і вирішенням всіх незгод. Зима «розтанула», розтанула душею в таких бажаних ніжних обіймах, кохання – то все ж найбільша сила на Землі…

А для людей той вечір був чарівно-білим, бо ж нарешті тихо, але впевнено з неба посипались великі красиві лапаті сніжинки. Вони вкривали все навколо своєю чарівною серпантиновою ковдрою даруючи радість, спокій і мрії – все що годиться щасливим зимовим дням!