Подумки постійно повертаюся до 23 лютого, що робили, про що мріяли та що планували.. Вдень гуляла на подвір’ї школи з дитячим візочком , у якому солодко спала моя крихітка, планувала похід на пошту, де прийшли замовлені для малого книжки, спокійний домашній вечір у буденних клопотах..  А потім настав ранок  24.. Певно у всіх у Харкові він почався майже однаково, а особливо на Північній Салтівці, обстріли, підвали… Йшли дні, тижні, а я все не наважувалася виїхати з міста, бо їхати не було куди, а на руках був зовсім крихітний синочок.. Але коли поряд одна за одною почали горіти багатоповерхівки, коли зникли газ, вода та світло, стало зрозуміло, що необхідно тікати.. З великими складнощами доїхали на вокзал.. вночі випав сніг та пейзажі були просто казкові, зазвичай така погода викликає радісній гамір та веселощі, але вулиці були майже порожні, лише гуркіт обстрілів та запах пороху.. На вокзалі безліч людей, нічого не зрозуміло з потягами, дізнаємося, що є потяг, біжимо, провідник каже, що може пропустити лише дві сім’ї з дітьми, давка, відчай..нам пощастило, ми у середині..їхати стоячи..але їдемо.. Потім Львів та його безмежно холодний вокзал.. Куди далі? Знову розпач, уламки надії та віри не дають  остаточно впасти у відчай.. Але Бог допоміг.. Незнайомі люди запросили до себе додому, де ми відігрілися, вперше за довгий час прийняли гарячи душ, їли гарячу домашню  їжу, з малим бавилися діти та господиня, розмовляли про Харків, про його красу, про Жадана та мистецтво, про гори та подорожі..ненадовго прийшло забуття..таке солодке, як сон.. Відпочивши ми знову рушили у путь, у Львові житла не було, тому ми опинилися у одному з малих містечок Західного регіону..
Нова реальність.. Як бути далі? Новини, страх за близьких, що залишилися в Харкові.. Лише малюк – світлий промінь, але як його вберегти, приміщення без опалення, немає візочка, немає вдосталь речей теплих, самі мали лише те в чому приїхали.. Знову Божою ласкою допомога.. місцеві люди принесли одяг, візочок, обігрівач, посуд, картоплю, памперси.. Але на душі ще довго був лютневий мороз, не хотілося нічого, навіть слухати музику, яка для мене майже як повітря..А потім прийшла весна..Краса природи найкращий лікар.. А ще неймовірна творчість українських співаків.. Крига в сердці тріснула. Захотілося вишивати, що завжди мене заспокоювало, але передививши схеми  у магазині, не знайшла бажаного, садочки з квітами та вишукані дами були якось не на часі, а тому замовила у інтернеті схеми для вишивки бісером за мотивами сучасних ікон українського живописця Охапкіна І.О., творчість якого називають «релігійною поезією у фарбах».  

 

У магазині побачила блокнот харківського видавництва, купила, думала, що буду писати щоденник війни, але не змогла, натомість виписала туди улюблені вірші та гімн України.. Купила  олівці та кольорові ручки, але зрозуміла, що скучила за розписом, тому відшукала магазин для творчості та придбала маленький набір акрилових фарб та пензлі.. У блокноті виросла квітка, звичні мазки, але дуже темна та похмура.. Тоді я зрозуміла, що ТРЕБА ДОДАВАТИ БАРВ до свого життя.. А тому пішла та скупила майже усі відтінки синьо-блакитної та жовтої гамми, бо малювати хотілося саме в цих кольорах.. Альбом, кольоровий папір, фарби і з під пензлів знову почали народжуватися яскраві квіти та чарівні птахи.. Міні хотілося, об мої «птахи щастя» оселилися у домівках добрих людей, які зустрілися на моєму шляху, підтримали та допомогли..
















Пташки знаходили нові домівки і одного разу мені запропонували навчати місцевих діток малюванню, я погодилася за умови, що це буде на волонтерській основі, щоб кожен, хто хоче навчитися мав би таку можливість.. Погодилася та злякалася, я ніколи не викладала, да і професійно володію лиш петриківським розписом, а вікова група дітей широка, чи зможу я? Але це була моя давня таємна мрія, то чому ж не спробувати))) Перший урок був ознайомчий, діти прийшли кмітливі, цікаві та наша зустріч нам сподобалася, а тому ми призначили перше практичне заняття на день, який цілком випадково співпав з Днем Вишиванки. Усі мої улюблені вишиті вбрання залишилися у Харкові, але на честь свята сусідка подарувала мені вишиту блузу з яскравими маками, одягнувши вперше за весь цей час таке яскраве та святкове вбрання захотілося доповнити його прикрасами, які я протягом усього цього часу не носила, бо не було настрою.. Знайомі пакетики зі сріблястим блиском радісно сяяли у моїх руках, вибір був складним але, як завжди безпрограшним – полум’яна «Сангрія».. Такі прикраси вимагають не тільки відповідного вбрання, а і макіяжу, тому довелося підфарбувати очі та губи..




Повернення мене, сяючої та квітучої, підбадьрило, і я пішла на урок))).. Але тут мене чекав сюрприз, замість 10 дітей середнього віку, прийшло понад 20 віком від 5 до 15 років, усі яскраві та красиві у ошатних вишиванках, такі святкові та сяючі))) я зрозуміла, що моя лекція про історію петриківського розпису та вірші Костенко мабуть не будуть усіма сприйняті і довелося швидко імпровізувати, але дітки чудово себе вели, старанно повторювали завдання і зайняття пройшло яскраво і весело..

От уже понад місяць, як мене найменші місцеві дітлахи називають мене  «вчителька» і радісно біжать вітатися))).    Заняття проводимо тричі на тиждень, вони дуже стараються) Звісно не усі хто спробував вперше стали ходити постійно, але залишилися ті, хто хоче працювати та навчатися)) Окрім дітей також приходять дорослі, які виявляється завжди мріяли про це, проте життєві обставини не дозволяли навчатися..




А для мене найбільша нагорода – це сяючі очі дітей, які радісно біжать на урок, потім старанно виводять хвилясті мазки, тішаться своїм успіхам..



За проханням батіьків у мсенджері я створила групу, де ділюся з ними цікавою інформацією за темою зайняття та картинами талановитих митців для натхнення.
Одного разу готуючись до урока почула на фоні творчого відео неймовірно проникливу пісню «Обійми свою дитину»..  знайшла її оригінальне виконання https://youtu.be/52mdd3IpfKY

Слухала її зі сльозами, але розумію, що зараз усі діти у будь-якій частині нашої країни потребують обіймів, ще більшої любові, краси і ніжності.
 
Хлопчик під час заняття, спитав мене, чи буду я з ними назавжди, я відповіла, що ні, бо дуже хочу додому.. Розповіла їм про Харків, про те, яке це чарівне місце, а також про свою нову мрію, коли закінчиться війна: розписати мою багатоповерхівку яскравими квітами та птахами щастя  (якщо сусіди звісно будуть не проти), а також створити такий гурток вдома, де лікувати поранені душі мистецтвом і щоб кожен, хто цього бажає міг прийти та навчатися.. Вірю це буде! А поки, я розроблюю нові завдання для моїх старанних учнів і з усмішкою чекаю їх усміхнені щасливі обличчя у класі)))






 

Хочеться поділитись тим, що обожнюю робити, те, що дає натхнення! Я - ретушер зі стажем і це моя улюблена робота. І це велике щастя, коли те що ти любиш - твоя робота. Але вже два роки як я здійснила свою задумку і в вільний від роботи час розвиваю своє, якщо можна це так сказати, хоббі і радію, що це подобається не тільки мені))
Моє хоббі - це #кольороваісторія - що об'єднує в собі творчу ініціативу, в якій я колоризую фото різних відомих і не дуже відомх українських діячів. І виявилось, що моє захоплення цікаве не тільки мені. 
В колоризації світлин я дуже люблю всі етапи - і  підбір фото і збір інформації, про одяг, кольори, предмети інтер'єру. А це додаткове вивчення історичної епохи, читання статей, книг. Іноді навіть звертаюсь до музеїв або офіційних джерел з проханнями надати ту чи іншу інфу))) 
Наприклад, при підготовці фото про нашу прекрасну Лесю Українку я передивилась море інформації, пройшлась по віртуальним музеям(тоді саме був той період, що музеї були зачинені), а моя подруга, що писала пости до цих фото, заглибилась так, що перечитала твори Лесі і всі листи, які дійшли до нашого часу. Але це надзвичайно цікаво, і я вірю, що і дуже потрібно, це допомагає подивитись на наших любих відомих українців іншим поглядом))
Нижче хочеться показати трошки того, що люблю робити)
 На фото - мати Лесі Українки, Олена Пчілка , було/стало
 

Фото Лесі Українки, щоб відновити стиль вишиванки, досліджувала віртуальні музеї, і таки знайшла цю вишиванку, правда, тільки рукави, але все ж!


Саме те, що залишилось від вишиванки Лесі, але дуже стало в нагоді в колоризації!

Далі ще декілька фото :))

на фото - учениці української гімназії у Перемишлі у традиційному українському жіночому вбранні. 1908 рік
Щоб колоризувати цю фотографію, я довго вивчала фотографії тих часів, щоб зрозуміти деталі вбрань і аксесуарів. І це мені подобається не менше, ніж і сам процес колоризації.

Коли робила фото Марії Примаченко - зверталась до її онуки,  на сторінках її спільноти я знайшла деталі для колоризації одягу )

Звичайно, і самих відомих українців я "чіпаю"))

Рідкісна світлина Тараса Шевченка, фотографа невстановленого авторства. Тарас в Санкт-Петербурзі навесні, 30 березня 1858 року, після 11 років заслання.

І якісь події, про як відомо менше 

Арештована коляда.  12 січня 1972 року розпочалася масова хвиля арештів представників шістдесятництва. Цей день також називають «арештована коляда», або різдвяні чи січневі погроми.

А це фото батьків Сержа Лифаря, того самого балетного генія.


Дякую що ви даєте змогу поділитись своїм захопленням! Що є можливість поділитись своїм всеохопним натхненням з іншими :)
Фото насправді дуже багато, я дуже люблю те, що роблю