Я завжди мріяла стати репортажним фотографом. Вихоплювати моменти справжнього життя та фіксувати їх на фотоплівці – це дуже захоплююче та цікаво.
І ось рік тому ми знову потрапили в підручник історії. Історія твориться навколо нас, вона всередині нас і ось же саме воно – знімай скільки забажаєш. Але виявилось, що не можу, що це надзвичайно боляче, коли ось так все навколо...  Мабуть, такі фотографи повинні бути як хірурги – десь понад людським болем.
Натомість вже рік фіксую в пам’яті, як на фотоплівці,  частинки розповідей, якісь випадкові кадри, обличчя, вулиці та будинки… Потім час від часу перегортаю це в пам’яті як сторінки фотоальбому.
Ми були виховані на героїзації. Алеї  Слави, бюсти, величні монументи, вічне полум’я, квіти до стел на свята та політінформація зранку у школі . Я більше не хочу такого.  Здається, має бути якийсь інший шлях.
Гортаю сторінки свого уявного фотоальбому.  Ось сірі обличчя працівників Червого хреста (другий тиждень війни, чи спали вони бодай годину за цей час – хто зна), жінки на вулиці розносять засніженими доріжками пакунки з магазинів стареньким по під’їздам, бо немає вже магазинів поруч. Точніше, вони є, але зовсім пусті, а у жінок є машина і вони привезли продукти здалеку. По мережі летить повідомлення – літня жінка замкнена у власній квартирі (після вибуху дім здригнувся і залізні двері заклинило) і хтось їде туди, відчиняє, рятує бабцю під черговими вибухами.  Чи герої вони? Вони просто Люди.
Жінка сидить з дітьми у сховищі та з останніх сил намагається їх заспокоїти та зробити вигляд що все гаразд, хоча зсередини її рве на частини від жаху, болю та безвиході. Але діти не повинні цього ані бачити ані відчувати. Тому все - тільки всередині. А потім їхати через півкраїни в нікуди, бо дітям потрібна безпека, а все інше не має значення, зовсім ніякого значення. Чи геройка вона? На мою думку – так, геройка.
Водійка трамваю, що веде вагон  через все місто, в бронежилеті. Тролейбус, у вікнах якого дірки від уламків. Але скло не розсипалось, тож можна їхати далі. Продавщиця в молочній крамниці, що випадково запізнилась на роботу і тому зараз тремтячими руками згрібає скло розтрощеної  прильотом вітрини та лагодить холодильник, але – жива, пощастило, і люди зараз прийдуть  за молоком та йогуртами.  Жінка, що торгує на ринку тим, що залишилось від спаленого ракетою складу на Барабані,  і кожного ранку годує кинутих котів на Сєверці, а в вихідні зібрала по будинку одяг та відвезла в шпиталь. Бо з поранених хлопців одяг зрізають, а їм потім одягти нема чого. Чи герої вони?  Так, герої… 
Дивлюсь з вікна на червоне полум’я, єдине що освітлює  зовсім темне  місто, але його видно звідусіль... А вже вранці, клацнувши ще в темряві лампочку,  бачу світло. Чи герої ти, хто лагодив все це вночі? Так, герої.
На вокзалі багато військових. Хто з відпустки, хтось  після поранення. Один з них – кремезний дядько з надзвичайними блакитними  очима. Мабуть, ніколи в житті не бачила такої блакиті, не можу відвести очей від його обличчя. Поруч – майже хлопчик,  з милицею. Радію за обох, бо живі, дякую їм, що дали змогу повертатись зараз в рідне місто. Чи герої вони? Звичайно!
Волонтери. Хто збирає-купує-довозить та знову збирає на нагальні потреби військових, хто вони? Теж герої.
У нас взагалі країна  героїв зараз, на мою думку. Всі, хто сумлінно робить свою роботу, хто намагається наблизити  нашу Перемогу, воює, працює, сплачує податки, донатить, волонтерить, готує їжу, шиє одяг, влаштовує концерти, народжує та виховує дітей, навчає, лагодить місто…. Хіба зможе морок поглинути Країну Героїв? Ніколи!
Коли все тільки починалось,  з кожною новиною про загиблих мирних мешканців я думала, що потім ми на кожному місці їх загибелі повісимо таблички. Щоб люди ніколи не забули злочинів русні. Але іх так багато, так багато втрат, так багато того болю… Тому нехай  пам’ятником  після нашої Перемоги стане вільна, могутня та квітуча Україна. І це буде найвеличніший монумент у світі, який ми присвятим всім нашім героям – тим, хто дав змогу побудувати мирне, щасливе майбутнє.