Оповідка про те, як Волоцюга зустрів пана Івана і той несподівано помолодшав, світ перемінився і Сонячне стало відповідати назві.
 
  Недалечко від міста Метушливого, на тому березі річки Невелички, у мальовничому селищі Сонячне оселився дід Івашка. Був він кремезний чолов'яга з суворим обличчям, кошлатою бородою та вічно насупленими бровами, що приховували колючі очі, які ніколи не посміхалися. Улюбленими справами старого було бурмотіння, скреготіння, на місці тупотіння та до пляшки прикладання. Дні його проходили за бійками і сварками, то сусід свою козу на пасовиську не там припаркував, то в сільській газеті хтось не правий, то юнак штані підгорнув за модою нетутешньою чи пані на возі нові калоші багнюкою забризкала. На щоквартальному звіті селищної ради Івашка голосніше за всіх кричав зрада і переконував що всім треба переїжджати у сусіднє село, бо в цьому вже все пропало, а там навіть трава зеленіє за еко стандартами.  В народі старого Івашку прозвали бабаєм та лякали ним неслухняних дітей. Всі обходили його дім десятою дорогою та пліткували позаочі.
  І от одного разу на город до Івана забрів Волоцюга, такий худий що аж просвічував, шкутильгав на обидві праві та не бачив на одне око. Вибіг господар з дому з наміром пристрелити непроханого гостя, але переплутав рушницю з пляхою горілки. То ж робити нічого, сів він з зайдою пити та за життя говорити.
  - Тільки ти мене мабуть і зрозумієш - мовив запинаючись Іван, - все навколо сіре і похмуре і лише дощі за мною вслід ідуть, щоб не робив я чи не думав - все дарма. Світ, бродяжко мій, холодний та байдужий . Кожен тут на самоті, без мети та змісту шлях життя долає. Тобі як бачу теж не пощастило, віддано працюючи слова доброго не чув. Лише копняки та черствий хліб  твої достатки, небо стало дахом, вітер пробирає до кісток, разом з тіткою з косою наближається зима. Та чомусь в очах твоїх мерехтить надії вогник, віриш ти в хороше...віриш в мене?
  Говорив Іван всю ніч, Волоцюга слухав, так і стали жити вони вдвох. Приблуда усюди слідував за своїм рятівником, охороняв його дім, завжди радісно зустрічав, ніби не бачилися вічність, хоча могло пройти лише п'ять хвилин. Щоб не трапилося вірний друг знав як підняти пану Івану настрій, наповнити дім сміхом та теплом. Волоцюга став зватися Піратом, відмився, від'їв бока, отримав власну канапу біля пічки та вдосталь смаколиків. Завдяки довгим прогулянкам хвостатий познайомив Івана з усіма мешканцями села та його околиць. А ще Пірат став бігати в гості до сусідки Тетяни, і одного разу, повертаючи песика, розумна дівчина розгледіла справжню красу в Івані і залишилася з ним.
  Час ішов, всі дивувались та казки з легендами складали, бо з'явився пан Іван, молодий та статний, трохи більше тридцяти, посміхався наче сонце, всім допомагав. В газеті стало менше брудних сторінок, вози притримувалися швидкісного режиму, кози паркувалися чітко за своєю межею, навіть кури неслися за розкладом. Сусіднє село стало присилати делегатів переймати передові модні тенденції та інновації. І хоча подекуди все ще можна було вступити в коров'ячий кізяк, життя в Сонячному змінилося.
  Кажуть, що порятунок однієї безпритульної тварини не змінить світ, але світ назавжди зміниться для цієї тваринки. Сільський голова Іван Соломонович знав хто кого врятував насправді і запросив у своє життя та дім ще не одне чотирилапе щастя.