Ласкаво прошу до Літературної вітальні!
У сусідній гілці форуму на тому тижні стартувала одинадцята сесія клубу ювелірно-літературної творчості "Екслібрис", присвячена творчості Лесі Українки та українському фольклору. І я гадаю, що це прекрасна нагода для "Вітальні", щоб додати орінгівцям трохи натхнення й згадати життєпис видатної Українки.
Лариса Косач, майбутня Лариса Косач-Квітка, що творила під псевдо "Леся Українка" народилася в родині українських інтелігентів. І вплив власної родини на її становлення складно переоцінити.
Її мати Ольга, відома нам як Олена Пчілка, була письменницею й меценаткою й походила з родини Драгоманових. Власне, видатний Михайло Драгоманов був її братом, а маленької Лариси дядьком. Олена досліджувала український народний орнамент, перекладала російських класиків українською. Вона одна з тих, хто 1905 року вирушив на перемовини до Санкт-Петербурга щодо відміни Емського указу (заборони на навчання й друк українською мовою).
Батько - Петро Косач, юрист і член "Старої громади", інтелігентської організації, що займалася культурною та просвітницькою діяльністю. До її лав також входили Микола Лисенко, Іван Нечуй-Левицький, Тадей Рильський (батько Максима Тадейовича Рильського), Михайло Старицький, Павло Чубинський, один з авторів сучасного гімну України, і той-таки Михайло Драгоманов.
Петро Косач
Ольга Косач (Олена Пчілка)
Власне, і діти в такій родині зростали непересічними. Михайло - вчений-фізик, Ізидора - мемуаристка й перекладачка, Оксана - музикантка, що здобувала освіту в бельгійській Льєжській консерваторії, Микола, політик, член земської управи, мріяв увійти в губернську думу, Ольга - лікарка, поліглотка (знала скандинавські мови, англійську, чеську, польську...). До речі, саме Ольга вивезла за кордон і зберегла значну частину архівних творів Лесі Українки.
Лариса з братом Михайлом у дитинстві
У будинку Косачів часто збирався цвіт української культури тих років. Діти Косачів зростали в постійному навчанні, в атмосфері музики, читань, наукових суперечок й політичних обговорень. Дядько Михайло, що був соратником Франка, був першим літературним критиком Лариси, а вона - його малою улюбленицею, яку він особливо повчав і якій прищеплював свої ідеали й погляди. Кожен з дітей мав своє домашнє прізвисько, і маленьку Ларису вдома кликали "Лесею" - саме це ім'я вона згодом візьме собі за псевдонім.
Саме дитячі враження і спогади заклали підвалини фольклорного спрямування творчості Лесі Українки. Вона на все життя лишилася залюбленою в неймовірні розповіді про мавок, які вперше почула у п'ять років під час сільського відпочинку, у казки, що розповідала мати, у природу рідного краю і неймовірну музику, яку чула з дитинства.
Будинок у Колодяжному, де провела дитячі роки Лариса Косач.
Крім цього, на жаль, її казкова, романтична натура шукала у фантазіях рятунку від болісної дійсності... У 12 років Ларисі діагностували важку хворобу - туберкульоз кісток, що розвинувся внаслідок застуди на Водохреща. Біль, численні процедури та операції стали її супутниками на довгі місяці й роки. Мати виховувала її стійкою та мужньою, та творчість у цей час цілком природньо стає для неї розрадою й можливістю хоч ненадовго полинути в світ без ліків та лікарів. Адже навіть після лікування Лесине здоров'я лишалося підірваним численними ускладненнями.
Домашню освіту дитячих років вона постійно поглиблювала, наприклад, самотужки вивчаючи іноземні мови, щоб мати змогу читати закордонні журнали й книги, класику в оригіналах. У 19 років вона написала підручник з історії для своїх молодших братів та сестер, не знайшовши добре систематизованої книги про стародавні народи.
Найперша її подорож здійснилася ще до 10 років - з батьками вона побувала в Парижі на виставці. Далі були Галичина й Буковина, де вона із захопленням вбирала народні співи й легенди, Крим... Дитячі враження доповнювалися юнацькими: лікуючи сухоти, Леся багато подорожує, спочатку Україною, а потім і світом. Європейські подорожі - до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, на Кавказ... Леся бувала навіть в Єгипті! Не дивно, що її вразлива натура щиро сприймала всі враження подорожньої, щоб перетворити на вірші й поеми... Та ж "Лісова пісня" Українки - це той самий конфлікт, який сама Леся переживала глибоко в собі, суперечність між високим покликанням й буденщиною, сповненою тривог.
Леся Українка та Михайло Косач у Євпаторії, 1891 рік
Ольга Косач та Леся Українка в Берліні, 1899 рік
Леся Українка в Сан-Ремо, Італія (вірогідно), 1902 рік
Молоду Лесю неймовірно вабила жива природа: море, ліси, гори... Вона любила не лише далекі подорожі, а й короткі поїздки, щоденні прогулянки. Полюбляла писати на природі, десь біля лісу чи на якійсь галявині, поблизу моря, на річковому березі. Хтозна, що бачила ця дівчина у візерунках гілок, що чула у шепоті хвиль...
А крім цього, її надихали люди. Її родина, друзі, усі ті персони, з якими вона мала радість спілкуватися й листуватися... Й чоловіки, яких вона кохала. Як людина, що захоплюється, вона закохувалася сильно і щиро. Перша сильна її любов у її житті - Сергій Мержинський. Вона познайомилася з ним у Ялті влітку 1897 року, де він лікувався від туберкульозу легень, хвороби, що тоді надзвичайно часто підривала здоров'я молоді. Сергій і Леся зійшлися в спільному покликанні - визвольній боротьбі (Сергій був ідейним марксистом), а також їх, безперечно, єднала висока духовність. Саме Мержинський допоміг Лесі налагодити співпрацю з петербурзьким журналом "Жизнь", де згодом виходили її статті. Також він прагнув постановки драми "Троянда" на великій сцені. Колись він подарував їй репродукцію рафаелівської Мадонни, підписавши "На добрую память о вместе проведенном времени". Ця картинка була відтоді з нею всюди, де б та не жила. На жаль, не можна сказати, що Сергій покохав Лесю навзаєм... Мержинський хворів на сухоти, й Леся примчалася до нього, смертельно хворого. З останніх сил він диктував Лесі листи до іншої жінки, яку любив. Леся обіцяла надіслати їх та турбуватися про суперницю після його смерті. Біля ліжка помираючого коханого вона написала один з найсильніших своїх творів - "Одержиму". В листі Іванові Франку згодом Леся писала: "Зізнаюсь, що я писала в таку ніч, після якої довго буду жити, якщо вже тоді живою залишилась. І писала, навіть не вичерпавши скорботи, а в самому її апогеї. Якби мене хтось спитав, як я з усього цього вийшла живою, я б могла відповісти: "Я з цього створила драму..."
Нижній ряд - Олена Пчілка, Леся Українка, Сергій Мержинський, липень 1880 року
Чоловіком Лесі став інший. Климент Квітка - етнограф, збирач народних пісень, що колись познайомився з Лесею в Києві під час літературних читань. Спочатку їх звела разом спільна зацікавленість в народній творчості. Вони були щирими друзями ще під час Лесиного роману з Мержинським. Саме Квітка рятував безпорадну жінку після смерті Сергія. Від стресу й перевтоми хвороби Українки загострилися й знову почали мучити її. Їй потрібен був постільний режим, санаторії й відповідне харчування. Климент завжди був поруч: листувався, турбувався, допомагав. Їхня дружба пройшла через ці випробування й зміцнилася.
Згодом з'явилося кохання... У листі до Ольги Кобилянської читаємо: " Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати один одному, — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю".
Він був помітно молодшим, не мав статків, що обурювало мати Лесі. До того ж кілька років вони прожили в "громадянському" шлюбі без церковного вінчання. На вінчання вони обидва згодилися лише під тиском рідні, через 9 років після знайомства, у маленькій церкві на Деміївці в Києві. Попри закиди, що Климент одружився не з Лесею, а зі статком Косачів-Драгоманових, Леся знала, що це не так. Адже подружжя відмовилося від фінансової допомоги батьків. Леся попросила батька продати її власний маєток і віддати гроші - це й був їх основний капітал. Далі всі гроші для лікувальних подорожей дружини Квітка заробляв самотужки. Крім етнографічної праці, Квітка займався чиновничною роботою, і Леся, уявіть, не просто допомагала йому порадою, не лише передруковувала фольклорні записи чоловіка, а й допомагала складати й друкувати його урядові папери. З усією жіночою спрагою Леся віддавалася своїй любові. Хтозна, скільки нерозтраченого кохання зберегло її серце, щоб вилити на щасливого "Кльоню"... Але пристрасті між ними не було, як стверджують біографи. Може, вона була їм ні до чого. Поваги й щирої приязні, теплої любові було їм цілком досить.
Посередині - Климент Квітка, праворуч від нього Леся Українка, 1911 рік, Кавказ
Останні роки Леся провела в подорожах: стан її здоров'я погіршувався. Багато часу вона присвячувала збиранню й упорядкуванню фольклора: юнацьке захоплення розгорілося з новою силою тепер, коли його було з ким поділяти. У липні 1913 року у Лесі загострюється захворювання нирок, до Грузії, де вона перебуває, терміново приїжджають Ізидора та Олена Пчілка. Саме матері Леся диктувала свої незавершені проекти, драму "На берегах Александрії". Хвороба тривала виснажливо... 19 липня Лесі Українки не стало. Їй було 42 роки. Поховали її в Києві, на Байковому кладовищі, без участі духовенства. Після того, як похорон, якому заважала поліція, відгув, відзвучали промови й розійшлися учасники процесії, на свіжій могилі лишився заплаканий, розтрощений власним горем Климент Квітка...
З останньої фотозйомки Лесі Українки, 11 травня 1913 року
***
Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни ти, світло безсонних очей!
Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.
Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.
Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.
Мріє, колись ти літала орлом надо мною, –
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє – дарма!
***
Що серед бою так гостро іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб'єш...
Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
***
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
***
Вже сонечко в море сіда;
У тихому морі темніє;
Прозора, глибока вода,
Немов оксамит, зеленіє.
На хвилях зелених тремтять
Червонії іскри блискучі
І ясним огнем миготять,
Мов блискавка з темної тучі.
А де корабель ваш пробіг,
Дорога там довга й широка
Біліє, як мармур, як сніг,
І ледве примітне для ока.
Рожевіє пінистий край;
То іскра заблисне, то згасне…
Ось промінь остатній! Прощай,
Веселеє сонечко ясне!
***
Як дитиною, бувало,
Упаду, собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» — мене питали
Але я не признавалась —
Я була малою горда,—
Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма,—
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.
Долучайтесь в коментарях до обговорення творчості та життя Лесі Українки.
І до нових зустрічей у Літературній вітальні!
А невгамовне Лесине серце продовжувало шукати прикмети любовi: «Вiн вiдноситься до мене, наче я - з тонкого скла...», «Вiн не дає менi нiчого втомного робити для нього, рiдко коли попросить щось принести з другої хати, я тiльки примочую йому голову одеколоном (се вiн завжди просить iменно мене)... читаю йому часто...»
Вiн диктував їй листи до iншої жiнки - говорив про своє кохання... У жорстоких приступах задухи тримав Лесю за руку, а освiдчувався iншiй. Як можна було те пережити - знала лише вона сама. Леся - слабка, наче паросток! - знайшла в собi сили i мудрiсть забути обрАзи перед обличчям вiчної розлуки. Затиснувши муку в серцi, яке краялось i вмирало в холодних байдужих долонях. Як гiрко! Вона не вiдвоювала його нi у тiєї жiнки, нi у смертi...
Леся Українка: надихаємося на 11-ту сесію "Екслібриса"