МАКІВ ЦВІТ

          Я прокидаюсь зранку від того, що сонячні зайчики лоскочуть волосся. Як солодко спалось під ковдрою, як пахне бабусина постіль. Я запам'ятала цей аромат на все життя і, нажаль, більше ніде його не відчувала.

          Виходжу на високий поріг. Ви помічали, що в дитинстві все здається великим? Небо над головою таке синє-синє. Сонечко ласкаво обіймає білі хмаринки. У відповідь на дотики гарячих променів на моєму обличчі проступають веснянки. Запашний фруктовий сад привітно дзвенить смарагдовими листочками.

• Бабуся, я вже встала, – гукаю з порогу.
• Як тобі спалось зайченятко? Твої улюблені пиріжечки з абрикосами готові, – відгукується моя бабуся з літньої кухні.

            І я стрімко збігаю вниз по сходинках. Хапаю запашний пиріжок з тарілки і біжу за комору. Там розкинулись поле, все всипане маковим цвітом. Яка це краса, які кольори – ніжна блакить неба, золоте сонечко і багряні квіти на зеленому полотні. Бабуся обіймає мене за плечі люблячими, спрацьованими руками:

• Спелетемо тобі вінок, зайченятко?
• О, так, бабусю, як ти взнала, шо я хочу?
• Я все знаю, - усміхається моя рідна.

І от я вже ганяю по пилючних вулицях на дідовому велосипеді, а на голові неначе корона - чудовий, пишний вінок із маків. Шкода, що до вечора ця краса в'яне. А завтра буде новий день, і бабуся сплете мені свіжий вінок…

                Все, що лишається – спогади. І кожного разу, коли я відчуваю запах абрикос, або бачу, як цвітуть маки, я повертаюсь у дитинство, де все було так, легко і просто, а мені хотілось пошвидше вирости. Я бачу бабусині очі, чую її добрий голос. Як жаль, але іноді все що у нас залишається, це тільки спогади… Як добре, що ці спогади такі теплі, вони гріють душу, вони розтоплюють замерзле серце…