Сьогодні до літературної вітальні я запрошую вас, щоб представити творчість українського містика, людину непересічної енергетики Богдана-Ігора Антонича. Це поет початку ХХ сторіччя, що справив значний вплив на загальний розвиток подальшої сучасної української літератури своєю філософською, релігійною лірикою з космічними, езотеричними мотивами. Через довгу заборону твори Антонича стали знаними з середини шістдесятих, але й досі не кожен українець знайомий з ними.
 

 

Народився Богдан-Ігор у Королівстві Галичини та Володимирії, у Австро-Угорщині, в 1909 році. Історичний регіон - Лемківщина. Його батько був католицьким священиком на прізвище Кіт, але родина змінила прізвище якраз перед народженням сина. Навчання Богдан-Ігор здобував у одній з небагатьох гімназій, де викладали українську мову. Далі був Львівський університет ім. Яна Казимира, вищу освіту Антонич отримав з польської філології на філософському факультеті. Вільно читав німецькою, англійською та французькою мовами.

Янко М. Портрет Богдан-Ігор Антонича

Магістр філософії, Антонич не зміг знайти гідно оплачуваної державної роботи, тож заробляв статтями про мистецтво та літературу, перекладами, друкував вірші в журналах. Оскільки ще під час студентства він був пристрасним учасником громадського життя Західної України, в цей час він активно штудіює словники української мови, заглиблюється в усі її нюанси, зачитується творами українців-сучасників. Згодом Антонич знаходить своє місце в літературному процесі: веде літературну хроніку журнала "Дажбог" та редагує журнал "Карби", віднаходить у собі хист до сатири й публікує кілька фейлетонів, гостро-гумористичних та дотепних.

Шарж Володимира Ласовського

Крім поезії та сатири, пробує себе як драматург - склав лібрето опери "Довбуш", та прозаїк - незакінченими лишилися новела "Три мандоліни" й доволі великий шматок повісті з авторською назвою "На другому березі". Талановитий Богдан-Ігор був не лише на слово: також він грав на скрипці, мріяв про композиторство. Напевно, саме тому й погодився долучитися до опери Антіна Рудницького хоча б як автор лібрето.

Точаться довгі дискусії щодо того, чи можна віднести його творчість до певного стильового напрямку. Можна з упевненістю стверджувати, що на нього вплинули ледь не всі течії модернізму початку століття, а от через те, що життя поета обірвалося так рано, його доробок не викристалізувався у конкретних рисах тої чи іншої манери. Його вірші позначені яскравістю та багатством кольорів, образністю, а ще - тяжінням до вживання містичних, язичницьких чи християнських образів. Імпресіоністичні ознаки мають ледь не всі такі образи: Антонич вправно вмів передати власні відчуття в слові. Він прагнув досягти тої нереальної єдності зі світом, коли він розчиняється в тобі, а ти - в ньому. Антонич абсолютно аполітичний, він митець від першої літери до останньої. Багато своїх строф він бачив уві сні. Його наречена Ольга Олійник пригадувала: «Часто бувало таке, що вранці відразу записував цілого вірша — і саме ці речі здебільшого не потребували вже виправок».

Його часто порівнювали з Артюром Рембо, французьким символістом, та Федеріко Гарсіа Лоркою, іспанським митцем. Антонич надихався Лемківщиною, її фольклором, природою, її людьми. Саме поєднання лемківської "екзотики" з освіченістю й дещо європейськістю й дивує літературознавців і читачів. Мистецький авангардизм Антонича вражає, а його незвичність чарує й приманює.

Пісня про незнищенність матерії

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
накритий небом і обмотаний піснями
лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом
і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,
годин, комет і листя безперервний лопіт.
Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лява, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми,
І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.

Автобіографія

В горах де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,
тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,
і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.
Тепер — де б я не був і коли-небудь,
я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір до гамірливих міст,
у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,
глядів спокійно на хвиль противних гурагани.
Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,
я — закоханий в житті поганин.

Кінець світу

Мов бура плахта, хмара круків
сідає на дахах бриластих,
і місяць звівши сині руки,
немов пророк, став місто клясти.

За всі гріхи і всі провини,
за малість, зрадність і підлоту
за злочини, що повне ними
кубло презирства і голоти.

Тоді розпутники і гарпагони
покутних псальмів заспівали
і калібани били в дзвони
й гетери, мов кобили, ржали.

Мерзенні, сороміцькі, мертві
люїзи з ліжок виходили
й сарданапалів гордих жертви
червоні язики гострили.

Мов стріл дванадцять з неба пращі
вітрів дванадцять шле до долу
й Земля розкрила зворів пащі
й розбите в кусні сонця коло.

Гримить підземний лоскіт здаля,
вдаряє в мури буря дзвонів
і місто котиться в провалля
під лопіт крил і мегафонів.

Шість строф містики

Скотилась ніч униз, мов плащ з плечей Христових,
з проколотого боку неба ллється світло.
Горою ятряться ще рани з зір тернових,
ізнизу мряка миє стопи дня розквітлі.

Земля, немов народжена ні з чого вперше,
виточується з-поза гір хаосу мрячних.
Хрищу новим найменням кожен квіт найменший
і кожен убиваю назвою небачно.

І кожен квіт відроджується удесяте
і сяє знову безіменний під росою,
а сонце – діямант музики, світла свято,
очам, що хочуть все пізнати, світ подвоїть.

Подвоїть і потроїть і встокроть помножить,
аж зрозумію: не мені речей схопити
у клітку слова. Ляжу на зеленім ложі
голоден яблука землі і світлом ситий.

Роса тече гисопом – золотава піна
і благородний струм впливає в тіла посуд.
З речей потока дно недвижне, твердь нетлінна
в екстази сріблі прозирає й звук проносить.

Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,
ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.
Зідхає небо до хреста землі прибите
і стигма сонця на моїй долоні світить.