Сумує сніг. Він тут лежить від рання.
Йому крізь душу, вибілену й чисту,
Стонадцять раз уже пройшлося місто – 
І ті стежки болять йому, як рани.
Він посірів, лягла на нього втома -
Йому й самому потепління сниться.
Скінчився день, неначе килим вицвів,
І по снігу бреде собі у спомин.
Поміж хвилин, сніжинок, вулиць, тисняв
Йому так само душу столочили.
Іде той день з печальними очима
І губить по снігу останнє листя…


Найбіліші і найбільші сніги бувають лишень у дитинстві. А, може, то просто ми тоді ще маленькі - і весь довколишній світ видається неосяжним, особливо, якщо він по самісіньке небо вкритий білим і пухнастим покривалом? Відчуття абсолютного щастя мені дає дитячий спогад рожевощокої від морозу дівчинки, що мчить на зроблених дідусем санчатах із гірки біля дому. Намерзле пальтечко в клітинку вже саме здатне стояти у кутку, куди щовечора грозиться поставити мама, якщо та дівчинка ще хоч раз так пізно повернеться зі ставка. Бабуся скрушно похитує головою, а батько лиш підморгує  тихенько. І лиш дідусь категорично заявляє: «То все санчата винні, то вони додому дитину не везли! От завтра я попідкручую в них полозки, й вони самі додому повернуть, коли треба». А потім всі так дружно і старанно відігрівають і відхукують те дівчатко, що від їх турботи тепло робиться ще й зараз…