Це не перша моя прикраса з СМ і точно не остання, але саме вона повернула потрібний “важіль” в моїй голові, і я стала почуватися більш гармонійно. Безмежно вдячна автору ідеї Ірині Володимирівні (neshutochka) і майстру-ювеліру Віталію Шестакову за цю прекрасну модель.



В юності більшість із нас небайдужі до віршів і я не була виключенням. Ті, що особливо сподобались, виписувала у спеціальний зошит. Це був звичайнісінький цупкий зошит із сірою обкладинкою, 96 аркушів, і він був заповнений віршами і цитатами з книжок до останнього листка. А потім я виросла, і доросле життя поглинуло мене. Поезія відійшла на другий план, каруселі щоденних обов'язків більше пасувала проза. Іноді, коли буденні турботи, кілометри сухих числових звітів і тонни технічної документації починали пригнічувати, цей зошит ставав мені розрадою. Проходила втома, де і бралося друге дихання, це був мій особистий енергетик і антидепресант.


І от з черговим переїздом цей зошит загубився. Коли виявилася пропажа, я, доросла жінка, заливалася сльозами як дитина, а рідні не розуміли, ЩО саме трапилося. Ну, старий же зошит з підлітковими дурничками, нічого ж особливо цінного. Відчуття були сумбурні: ніби моя внутрішня дівчинка лишилася далеко позаду, молодість пройшла безповоротно, якась важлива частка мене втрачена назавжди. Мабуть, це була так звана “криза середнього віку” і вона далася мені непросто



А з часом я познайомилась з “Орінго” і купила “Мадемуазель”. І, примостивши цю содалітову красуню на палець, раптом  відчула, що моя внутрішня “мадемуазель” нікуди не зникала, вона завжди була і буде зі мною. Десь на вищому рівні збережені її безтурботність і наївність, яскравість почуттів і легкість у всіх сенсах. Ось же вона, у цьому романтичному бантику — Наташа Ростова і Скарлетт О'Хара — до війни. Тендітна і гнучка, як лоза. Щира, енергійна, сповнена сподівань. Це було справжнє диво, яке важко описати словами. Форумчанкам ці відчуття знайомі, я впевнена. ДЯКУЮ!



Наостанок кілька віршів з мого загубленого зошита:

            Шестое чувство

Прекрасно в нас влюбленное вино
И добрый хлеб, что в печь для нас садится,
И женщина, которою дано,
Сперва измучившись, нам насладиться.

Но что нам делать с розовой зарей
Над холодеющими небесами,
Где тишина и неземной покой,
Что делать нам с бессмертными стихами?

Ни съесть, ни выпить, ни поцеловать.
Мгновение бежит неудержимо,
И мы ломаем руки, но опять
Осуждены идти всё мимо, мимо.

Как мальчик, игры позабыв свои,
Следит порой за девичьим купаньем
И, ничего не зная о любви,
Всё ж мучится таинственным желаньем;

Как некогда в разросшихся хвощах
Ревела от сознания бессилья
Тварь скользкая, почуя на плечах
Еще не появившиеся крылья;

Так, век за веком — скоро ли, Господь? —
Под скальпелем природы и искусства,
Кричит наш дух, изнемогает плоть,
Рождая орган для шестого чувства.

(Николай Гумилев)

                 ***
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

(Ліна Костенко)


                ***
Хотя б во сне давай увидимся с тобой.
Пусть хоть во сне
             твой голос зазвучит...
В окно —
           не то дождем,
                        не то крупой
с утра заладило.
И вот стучит, стучит...
Как ты необходима мне теперь!
Увидеть бы.
Запомнить все подряд...
За стенкою о чём–то говорят.
Не слышу.
                 Но, наверно,— о тебе!..
Наверное,
                 я у тебя в долгу,
любовь, наверно, плохо берегу:
хочу услышать голос —
                          не могу!
Лицо пытаюсь вспомнить —
                          не могу!.. ...


Давай увидимся с тобой хотя б во
                     сне!
Ты только скажешь, как ты там.
                               И всё.
И я проснусь.
И легче станет мне...
Наверно, завтра
                   почта принесет
письмо твое.

А что мне делать с ним?
Ты слышишь?
Ты должна понять меня —
хоть авиа,
               хоть самым скоростным,
а все равно пройдет четыре дня.

Четыре дня!
А что за эти дни
                   случилось —
разве в письмах я прочту?!
Как эхо от грозы, придут они...

Давай увидимся с тобой —
                    я очень жду —
хотя б
во сне!
А то я
не стерплю,
в ночь
выбегу
             без шапки,
                             без пальто...
Увидимся давай с тобой,
                                         а то...
А то тебя сильней я полюблю.

(Роберт Рождественский)