Приві усім хто читає! Такий чудовий конкурс, мене захопив - я тут понаписувала, майже як історія з жіночих журналів. Могла б писати ще багато, та боюсь що ніхто не схоче читати таку довгу історію. тож кінцівка трохи обірвана, проте це залишає місце для фантазії читача. Хто прочитає - пишіть свої враження - буду рада!Оотож...

P.S. З граматикою ніколи не дружила, тож перепрошую!!!

НАГЛЯДАЧ ПОБЕРЕЖЖЯ

Життя то шлях, що переходить в шлях, - кінця не має ні одна дорога… Здається це слова Ліни Костенко… І так, вона була права, життя то шлях з несподіваними  поворотами – тепер Юля була у цьому переконана.

Ще якихось два тижні тому вона сиділа у величезному офісі кол-центру, в оточені ще 27 колег – серед гулу голосів і шуму кондиціонерів. Там пахло кавою та пилом і страшенно хотілось на двір, до найближчого парку – сидіти на дерев’яній лаві і їсти морозиво… Ще якихось два тижні тому у Юлії був її коханий Віталій, яким вона просто жила майже три роки, від якого мріяла народити дітей, з яким хотіла побудувати чудовий дачний будиночок та посадити розкішний яблуневий сад… Ще якихось два тижні тому…

А потім була несподівана розмова

 – Кохана пробач, але ми маємо розійтись… Я повинен одружитись… Просто той корпоратив і дочка шефа… Ти ж знаєш, мій шеф хороший батьків друг… Він допомагає татові і братові в бізнесі… Я не можу їх підвести… Його дочка вагітна… Я мушу одружитись… Ми вранці віднесли заяву…

Юля стояла і дивилась на Віталія величезними круглими очима, ну знаєте, як інколи показують в тупих американських фільмах – великими і круглими очима. І що їй робити? Може плакати, може кричати чи дати ляпаса? Натоміст,ь все що вона змогла, це беззупину шепотіти «Ні!! Ні!!! Ні-ні-ні..» Вона швидко пішла вулицею, спустилась в метро, приїхала до дому… Вона розплакалась, просто завивала в подушку. Прибігла перелякана мати і почувши причину сліз просто «добила» Юлію:

•  Чого ти плачеш? Швидше думати треба було, - могла і сама від нього завагітніти, ще рік тому. Такий хороший хлопець! І чого ти чекала? Тобі вже 29!!!
• От сама від нього і вагітній! Виродок!!!

Все що було потім нагадувало мультфільм «Їжак в тумані»- Юлія ще спромоглась походити на роботу днів п’ять, вечорами плакала, переглядала їх спільні фото та трощила об стіну подаровані Віталієм сувеніри. Вирішила йому зателефонувати, сказати що кохає і що він не може так вчинити з нею, з їхньою любов’ю, сказати що ненавидить за зраду, сказати що простить, або що шкодує про те, що доля їх колись звела. Мала з ним поговорити, почути його голос! Пішла шукати мобільний і непомітно для себе опинилась перед дзеркалом.

На неї дивилась симпатична брюнетка з зачервонілими від сліз очима і очманілим поглядом, і стоп… На Юлію накотилась якась всеохоплююча нудьга і величезне бажання спокою, о так, саме спокою їй так не вистачало. Вона зовсім забула про те, що шукала мобільний, аби зателефонувати Віталію, власне і про Віталія вона теж забула. Натомість, витягла зі сховку гроші, стала їх перераховувати. Відкладала на відпустку, на нові туфлі і на весілля, хоча яке тепер весілля. Гроші були  не малі. Море – ось що зараз їй так потрібне!!! Юлія швидко вімкнула комп’ютер і з головою поринула в безмежний світ інтернету, що розповідав і пропонував безліч курортів, готелів і чаруючих пляжів. Юлія обрала чудову місцину – там було море, теплий пісок і комфортабельний готель, а ще спокій, бо цей готель знаходився в трьох кілометрах від курортного міста.  Для Юлії це було ідеальне місце.

Потім все було швидко – вранці вона попросила про відпустку, негайну, або звільнення. Відпустку їй дали, вона була чудовим працівником, вміла давати раду навіть найпроблемнішим клієнтам. В турагенції їй теж радо допомогли, враховуючи, що вона легко оплатила одну з найкращих двотижневих путівок. Потім були швидкі збори валіз, аеропорт, недовгий преліт і ось вона сидить на пляжі, перебирає пальцями холодний пісок і згадує цитати відомих людей.

Насправді Юля чекала від відпочинку більшого, нічого конкретного вона не планувала, але надіялась почувати себе спокійніше, щасливіше, бути вищою над буденними проблемами. Але все що вона відчувала то була нудьга. Її не втішав комфорт готелю, його басейни і спа-салон, хіба що їжа була справді класна. Море теж особливо не радувало – було темним і не привітним – четвертий день було не по-сезону холодно, моросив дощ та бешкетував легкий шторм. Хоча в цьому був і позитив – пляж був пустинно-порожнім, тож Юля розляглась на шезлонгу, на найсухішому який знайшла, думала про те чого їй хотілось і насолоджувалась спокоєм (хоча спокій той був сповнений звуків бурхливого моря і непривітного вітру).

Юлія продовжувала перебирати пальцями холодний пісок і несподівано відчула біль- злегка поранила об щось палець. Це щось зблиснуло і знову сховалось серед мокрих піщинок. Юля підняла знахідку – якийсь кулон, неначе срібний овал з шестигранним каменем всередині, дуже схожим на бірюзу. Кулон був простеньким, трохи потемнів від вологи, а може і від старості,з відламаним вушком.

• Як моє життя – неначе все чудово, але вчепити немає до чого. Та пішло воно все…

Юлія зі злістю кинула знахідку кудись позад себе. Ще трохи посиділа і зрозумівши що вже добряче змерзла, зібралась повернутись до готелю.

Вставши з шезлонга побачила дивну картину – якийсь дивакуватий хлопець ходив пляжем зігнувшись навпіл, перебирав пальцями пісок і бурмотів:

• І як я маю його знайти??? Тут море піску, і власне саме море, може його давним-давно хвилями змило… Хоч металошукач позичай.- Він був так заклопотаний і захоплений пошуками, що й не помітив що він тут не один.

Юлі було байдуже, вона змерзла і хоче до затишного готельного холу, тимпан, що скоро вечеря – тепла та смачна.

• І де той кулон??? І що мені робити??? Ой, перепрошую, я вас не помітив – хлопець випростався і заклопотано подивився на Юлію. А за мить знову нахилився і став ще завзятіше перебирати пальцями пісок.

«Ото очі», - подумала Юля, у хлопця були красиві, бірюзового кольору очі, таких вона ще ніколи не бачила. Тай узагалі він був симпатичним, з акуратною борідкою, а ще високий і спортивний, їй такі хлопці подобались. Хоча ні, всі вони ідіоти, особливо її Віталій, точніше, уже не її.

Того вечора Юлія якось мало вловила смак вечері, особливо не прислухалась до розмов, натомість поглядала через вікно на пляж, де дивний незнайомець шукав щось у піску. А може він шукав той зламаний кулон, раптом її осінило. Юлія різко встала, хотіла бігти на пляж і розказати незнайомцеві що знайшла сьогодні кулон, але… Але надворі була ніч і дивного хлопця уже не було. Може він знайшов те що шукав, а може просто пішов бо стемніло. Юлія вирішила завтра і собі пошукати той кулон, може хлопець прийде знову і вона його йому віддасть. Та це буде вранці,а зараз теплий душ, кіно і келих вина – вечір закінчився приємним відпочинком, а вночі Юлії приснився хлопець з дивними бірюзовими очима, він дивився на неї а потім став неначе відпливати у море, а потім і сам перетворився на його хвилі і зник, геть чисто як усі колишні Юлині мрії і плани.

Після сніданку вона пішла на пляж аби пошукати той кулон, погода зіпсувалась геть зовсім, моросив дощ, а вітер був просто нестерпним – і це у середині червня. Працівники готелю казали що не пам’ятають такого аномального холоду, у них у жовтні тепліше, а зараз неначе грудень, справді погода була припаршива. Та Юля все ж пішла на пляж, завжди любила виконувати заплановане, тож походити хвилин десять поміж шезлонгів вона просто мусила, а раптом їй пощастить віднайти пропажу. І їй таки пощастило, злегка посунувши один з лежаків вона побачила бірюзовий камінець, що виділявся серед жовтувато-сірого піску. Юля сховала знахідку до кишені і задоволено пішла до критого басейну – там було тепло і весело.

Обідаючи дівчина все поглядала на пляж, чи не прийшов вчорашній незнайомець-шукач, а він таки прийшов. Юля швидко допила сік, накинула светер і майже побігла на пляж.

• Я перепрошую, ви щось загубили? Вже другий день щось так шукаєте.
• Я вже тиждень шукаю… Талісман загубив… Точніше кулон, овальний, з бірюзою…Не великий такий… Напевно вже не знайду.
• А він що, цінний якийсь?
• Ще й який цінний, без нього тут таке почнеться, тай вже почалось… Перепрошую, він не те що цінний, просто частина… Ну сімейна реліквія… Дуже він мені потрібен!
• Може це він? – Юля простягла долоню.

Незнайомець миттю вихопив кулончик, навіть скрикнув від радості та здивування.

• Як не гарно, вихопили в мене кулон, а може я не хотіла вам його віддавати. Він тепер мій, це ж я його знайшла!         
• Еее… Так, це ви його знайшли, я вам такий вдячний, а де він був, я все перешукав… Перепрошую, ви його знайшли та я не можу вам його залишити, він дуже важливий і дуже потрібний мені. Пробачте – я мушу йти…- і хлопець швидко, мало не бігцем пішов геть.
• От придурок! А я йому ще кулон шукала, - Юлька ти дурепа!!!

Юля була відверто сердита і розчарована.

Наступного дня таки трапилось чудо і вийшло сонце, а в обід і зовсім зробилось жарко – саме так як має бути на березі моря в середині червня. Всі відпочиваючі ринули на пляж, всі лежаки були заняті, всюди чулись веселі розмови – справжня атмосфера літнього пляжу. Юля теж з великим задоволенням підставила сонцю свої білі ноги, адже за минулий тиждень загоріти їй майже не вдалось. Сонце розморило її зовсім, вона майже дрімала і почувала себе на диво щасливою.

• Я перепрошую… Не знаю як вас звати, але я хотів перепросити і подякувати… Це вам…

Юля здивовано розплющила очі. Над нею злегка нахилившись стояв її дивний знайомий, шукач кулону. В руках він тримав просто таки величезну плетену корзину повну великих, соковитих абрикосів. Здивування Юлі виросло в рази! Абрикоси, в червні??? Навіть для цих країв це занадто. Та що тут абрикоси, вся ця корзина, і хлопець і його очі – все це було якимсь нереальним, ще такого в Юлиному житті ніколи не було.

• Я хотів би перепросити і подякувати, може трохи пояснити… Можна я присяду? Блін, ви така гарна коли здивована, пробачте… Пробачте, їжте абрикоси, то дуже ранній сорт, тут тільки я такі маю, а корзину я завтра заберу… До побачення.
• Е ні! Ти ж хотів перепросити і пояснити, то давай. Можемо пройтись до готельного бару, хочу охолодженого соку.
• Я Юрій, я тут живу, тутешній я. Той кулон, це ще моєї бабусі. Я його загубив. Дякую що допомогла знайти.
•  Ну на пояснення це не схоже, надто ретельно ти його шукав і занадто сильно хвилювався.  Я Юля! Ой, як добре що погода налагодилась, а то просто жах якийсь був.
• О так, добре, що все налагодилось, тепер все буде гаразд. І з погодою, і взагалі. Але якби не ти…
• Я? Яке я маю відношення до погоди?
• Не ти, кулон, а ти знайшла… Це довга історія…
• А ти розкажи! Можемо присісти он там, коло басейну. Поїмо твоїх абрикосів, а ти мені роз’ясниш як пов’язані кулон, погода і я. Мені цікаво!!!

Юрій на хвилину завагався, опустив голову, а потім зовсім рішуче сказав:

• Добре, я розкажу, все розкажу, вона казала що ти «світла», то я розкажу, але навряд чи ти повіриш…
• Я яка? Світла? Я брюнетка!
• Я й сам бачу що ти брюнетка! Слухай, може не треба тобі моєї довгої і дивної історії, може поговоримо про фільми чи про собак, чи про спорт?
• Е ні, я тобі кулон знайшла? Знайшла! Тож ти мій боржник, а борг я хочу отримати у вигляді твоєї «довгої і дивної історії»!!! – І чого я до нього причепилась, подумала Юлія. Але на курорті вона таки трохи занудьгувала, тож була рада новій пригоді.
• А я думав, що віддав тобі борг абрикосами, смакують?
• Смакують!!! Але я в тебе їх не просила! Давай історію!
• Ну добре! Я Юрій, живу тут від народження, і мушу жити аж до смерті, ми всі тут так жили, всі мої рідні. Тільки мама не захотіла, поїхала до Іспанії, тепер їй сюди не можна. Я теж хочу до Іспанії, Англії і Америки, хочу подорожувати, бувати в різних місцях. Але мені не можна, я не можу відїздити більше, ніж на три дні. І це мене злить, тому я викинув амулет, тому загубився бірюзовий кулон і тому був шторм, але ти допомогла все виправити.
• Юра… А тут що, неподалік є якась особлива лікарня, така, з мякими білими стінами…
• Я ж казав що ти не зрозумієш і не повіриш!
• Та я жартую! Я все зрозуміла, твоя мама живе в Іспанії, і ти теж туди хочеш, але щось тобі не дає туди поїхати. І це тебе сердить. Це я зрозуміла, а от слова «амулет» і «шторм» поєднати ніяк не можу. Тож пояснюй доступніше.
• Я наглядач побережжя! Вся наша родина з покоління в покоління цим займається, це наше покликання, наша місія, ми на це приречені, принаймні я приречений. Спокон віків ми тут живемо, наша родина тут, інші родини теж є, так по всьому берегу, десь кожні 150-200 кілометрів. Кожен рід відповідає за свою частину берегу і стежить за порядком, за погодою за благополуччям. Щодня, як сходить сонце я маю проводити щось типу обряду, читаю спеціальні слова і розложую на березі спеціальний амулет. Якщо не робитиму так більше трьох днів то все піде шкереберть, ну як у ті дні, коли було холодно. Розумієш?
• Розумію, що мала не сік в барі взяти,  щось міцніше! То ти щось типу місцевого шамана?
• Не зовсім, я нікого не лікую і не зцілюю, я лише стежу, аби море, вітер і взагалі погода тут була така як має бути, щоб не було землетрусів, сильних штормі чи палючої спеки. Я стежу щоб все було так як має бути.
• Ясно. А окрім ритуалів ти що ще робиш?
• У мене великий абрикосовий сад, майже сто дерев різних сортів. У мене абрикоси є від зараз і до вересня, тож прибуток хороший, на весь рік вистачає. 
• Ого, хотіла б я побачити такий великий сад. Напевно там дуже гарно коли дерева цвітуть.
• Так, неначе в раю
• То якщо ти живеш в раю, навіщо тобі Іспанія? – Юлія засміялась.
• Розумієш, я дивлюсь на всіх цих людей, вони звідкись приїхали, і знову кудись поїдуть, туди, куди їм хочеться і на стільки часу, як їм хочеться. А я так не можу, моє життя мені не належить. І це мене злить. Колись не злило, а тепер злить. От я тиждень тому і послав усе подалі тай викинув амулет на пляжі. Та вранці, як сходило сонце я не зміг себе опанувати, я звик до свого призначення, я не можу інакше. Я повернувся на пляж і віднайшов амулет, але основна його частина «око моря» загубилась. Тож я не міг контролювати море, тому прийшов шторм, і холодна течія і все інше. Не знаю що б я робив би якби ти не знайшла той кулон. І що б було тут навколо. Просто не уявляю.
• Ти розповідаєш такі дивні речі, і ти знаєш – я майже готова повірити, але є одне але. Я хочу щоб ти показав мені свій сад, і я порахую там дерева, якщо їх дев’яносто і більше – то я повірю у всі твої моря і амулети, а якщо менше – то шукатиму найблищу психлікарню, для тебе!!!
• Ти хочеш побачити мій сад? Тоді добре, я згоден.
• Чекай, я переодягнусь.

За якихось п'ятнадцять хвилин Юлія виплила з  дверей готелю вбрана у гарний бузкового кольору сарафан, він їй дуже личив, вона це знала, а тепер це знав і Юрій.

Вони йшли пляжем все далі від готелю і мовчали, - милувались  морем і небом.

• Ти сказав «Вона сказала що ти «світла». Хто ця «вона» і чого це я «світла»? 
• Ти про це. Розумієш, моя бабуся, вона інколи мені сниться, ну знаєш, як віщі сни. Вона сказала що ти добра і світла людини і що дуже особлива, принаймні для мене…
• Особлива для тебе? Що це значить?
• Я не знаю…
• Знаєш! Ну добре, пізніше розкажеш. О це він, це сад?
• Так, правда ж гарний?
• Неймовірний!!!
• То як, рахуватимеш дерева?
• Та не хочу я нічого рахувати!!! Боже, яка дивина тут море абрикосів, а ті дерева лише цвітуть. Неначе в казці!!! Я б тут жила!!!
• То живи… Я цього хочу…
• І житиму, не віриш?
• Вірю!!!

Юрій зірвав красивий стиглий абрикос і подав Юлії, вона всміхнулась:

• Я завжди мріяла про такий сад, правда про яблуневий, і про затишний будиночок, і про дітей. – Вона затихла і подивилась йому в очі. Юрій мовчав, але вони обоє вже знали відповідь…

Життя то шлях, у ньому так багато несподіваних поворотів і так чудово коли ці повороти приводять тебе до абрикосового саду і людини, яку розумієш без слів.