Найбільше можливостей розпитати про досвід минулого у мене було у бабусі. Вона народилася в 1932 році, тож війна застала її ще дитиною, а ще наймичкою років з шести. Бабусина мама померла коли їй було 3 роки, батько трьом дітям ради дати не міг, тож коли хлопці допомагали йому вдома, молодша дівчинка жила і наймитувала у трохи заможнішої тітки. Взимку ходила до школи, в теплу пору року доглядала худобу чи готувала їсти тим хто працював у полі. 
Їхнє село війна оминула, бойові дії були десь у сусідньому, чи через одне, її, часом тітка відправляла носити пакунки з їжею для хлопців що там воювали. Дитина, вона ж завжди малопомітна. Оце й усе, що бабця змогла пригадати.
Тітка її явно змогла би розповісти більше, як я зрозуміла, вона була жінкою активною і діяльною у той час. Але прожила вона досить недовго, померла незабаром після повернення з Сибіру, здоров"я було геть підірване важкою працею.
І бабуся була у Сибіру, їх туди відправили, коли їй було 17 років. Бабцю за пакунки й записки, які вона носила, а тітку, очевидно, за якусь політичну діяльність. Засуджені були на 25 років, з них відбули десь 7, після смерті Сталіна було багато амністій, потім жили в Іркутську на виселенні, доки не дозволили повертатися додому.

Непрості були часи, бабця не любила розповідати про своє дитинство, ці уривки інформації зібрані мною по крупинках, розсіяні шматочки спогадів, які їй явно хотілося забути. А зараз уже 6 років, як бабусі з нами немає.

А по сусідству з нами колись жила сімейна пара дід Іван і баба Соня. Їхній син жив і працював далеко, тож замість своїх внуків вони нянчили мене. Наші сім"ї товаришували і я постійно бігала подвір"ями туди-сюди. Дід Іван був ветераном війни, але розповідати про неї відмовлявся повністю, зовсім, навідріз. Казав: "не мороч голову, краще рости скоріше, хочу побачити якою ти красунею станеш".
Лише дев"ятого травня дід одягав мундир, чіпляв медалі й ішов на парад з росправленими плечима і гордою поставою. Повертався з букетом гвоздик і, мабуть, один раз у році випивав чарку й закусував її шматком сала не ховаючи від дружини - баба Соня була адвентисткою і тому категоричною противницею алкоголю і свинини.

Згодом дід Іван і баба Соня переїхали у Сіверодонецьк до сина. Зараз діда вже немає в живих, а баба Соня, попри геть немолодий вік веде активну проповідницьку діяльність.

Отож про війну від тих, хто її застав я не дізналася майже нічого. То про що я розповідаю? Просто про те, що це мали бути жахливо непрості часи, якщо через пів століття залишили все ще стільки болю що людям легше було про них взагалі не згадувати.

Так хочеться щоби вони не повторювалися. А я сиджу з сльзами на очах і не можу зв"язно закінчити текст, бо однокласник Андрій, який сидів за партою позаду мене загинув на війні і де ж вони ці висновки і чому історія нічого не учить, а знову болісно повторюється?!